Одруженню хлопця та дівчини традиційно передувало дошлюбне спілкування молоді, що об’єднувало низку народних розваг (вечорниці, досвітки, Андрія (30 листопада ст. ст. / 13 грудня н. ст.), вигін, вулиця, колодки, куток, музики, поляна, село, стависько тощо). На молодь покладали  відповідальність за проведення календарно-обрядових дійств (Марена, віха, Купайла (в ніч на 24 червня ст. ст.  / 7 липня н. ст.), водіння куща, водіння русалки тощо).  У цей час молоді люди мали змогу спілкуватися і пильніше придивлятися одне до одного, проте рішення про шлюбну пару для своїх дітей все-таки ухвалювали батьки і переважно на основі господарчих розрахунків, проте намагаючись дотримуватися звичаю питати згоди сина або доньки.

Весілля грали восени (у жовтні–листопаді) та на М’ясниці (тиждень перед Великим постом). Весною та влітку одружувалися рідко («Хто в Петрівку п’є горілку, той зимою без чобіт»).

Молоді з батьками, с. Устеріки Верховинського району Івано-Франківської обл., 1978 р.

В контексті весільної обрядовості варто розрізняти власне весілля і шлюб. Шлюбна угода укладалася між батьками молодих в усній формі на передвесільному етапі (сватання), а закріплювалася (санкціонувалася) на етапі вінчання і власне весілля.

Українське весілля (вісілє, свадьба, свальба, свайба тощо) традиційно складалося з низки обрядових дій, що мали юридично-правовий та ініціальний характер. Їх супроводжували фольклорні тексти (як віршовані, так і прозові), танці із залученням різноманітних предметів-атрибутів.

В історико-етнографічній літературі загальновживаним є розподіл весільної обрядовості на три цикли: передвесільний, власне весільний та післявесільний (повесільний). До передвесільної частини прийнято зараховувати розвідки, сватання, оглядини, заручини, до власне весілля – коровайний обряд, запрошення на весілля, дівич-вечір, викуп молодої, посад молодих, покривання молодої, переїзд її в дім чоловіка, до післявесільного – придани, перезву, пирожини, циганщину та інші обряди, що їх виконували впродовж тижня на знак вшанування батьків із нагоди одруження сина та входження невістки в нову родину.

"Передзвяни" (циганщина), м. Охтирка Охтирського району Сумської області, 1962 р. Світлина із сімейного архіву родини Бубликів

Спершу свати від нареченого з’ясовували наміри батьків дівчини (допити на Чернігівщині, Кіровоградщині, розвідки, запити, вивідки, змовини на Харківщині, Сумщині, визнавки на Івано-Франківщині тощо). На вивідки могли приходити без попередження (Київщина, Вінниччина, Черкащина, Кіровоградщина). Відмова старостам (сватам) мала локальні назви облизати макогін - на Тернопільщині, Івано-Франківщині, вчепити кабака - на Вінниччині, потягти ковша - на Чернігівщині, вчепити гарбуза - у центральних районах України. Окрім старостів, на цьому весільному етапі вже фігурують й інші весільні чини, а саме: підстароста, підсвашка, дружко, піддружий.

Остаточну згоду на шлюб батьки парубка зазвичай отримували під час сватання (сватаннє, сватання  – Київщина, Чернігівщина, Житомирщина, Вінниччина, Сумщина, Дніпропетровщина, сватанки – Закарпаття, могорич, змовини – Житомирщина, Сумщина, Полтавщина, давати рушники, брати рушники – Київщина, Кіровоградщина, рушники – Харківщина, зальоти, згодини – Львівщина, слово, старости – Івано-Франківщина, послатися, запити могорич – Львівщина, обміняти хліб – Черкащина, Кіровоградщина, побити поклони, подати хустки, подати рушники – Київщина). 

Додатковою і не завжди обов’язковою складовою передвесільного циклу обрядовості були оглядини (печеглядини – Житомирщина, розглядини, розгледини, гризти піч, виглядини – Київщина, Вінниччина, Чернігівщина, Сумщина, Полтавщина, Харківщина, обзорини – Львівщина, п’єц важити – Закарпаття), під час яких рідні наречених йшли оглядати сімейне майно одне одного. 

Вирішальною подією, на якій відбувалося урочисте закріплення згоди на шлюб, були заручини (пошлюбини, змовини – Волинь, слово – Хмельниччина, словини – Львівщина, мале весілля – Полтавщина, рушники, хустки – центральні райони України, сватання, сватанки – Закарпаття, південно-східні райони України). Етимологія слова «заручини» пов’язана з обрядовим з’єднанням рук молодих на хлібі чи зерні. На заручинах молода перев’язувала старостів рушниками, про що існує чимало свідчень, зокрема з Полтавщини та Черкащини. Регіональними звичаями цього етапу були «затанцьовування весілля» (Волинь, Львівщина, Івано-Франківщина), а також перший посад молодих та отримання першого батьківського благословення. Розірвання передшлюбної угоди було винятком із правил, у цьому разі від батьків дівчини вимагалося сплатити «за образу».

У минулому сільське весілля, залежно від матеріального стану родин, тривало від трьох днів до тижня. Найсприятливішою для його початку вважали п’ятницю-«початницю». У цей день коровайниці випікали коровай та іншу весільну випічку (калачі, шишки, лежень, дивень),  а молоді робили обхід домівок майбутніх гостей, запрошуючи їх на весілля (запросини).

Весільний коровай, м. Слов’янськ Слов’янського району Донецької області, 2009 р.

До переліку весільних передшлюбних дійств прийнято зараховувати також обряди підготовчого характеру: виготовлення та прикрашання весільного деревця (гільце, вільце); вінкоплетини, в окремих місцевостях Карпат збирали барвінок і плели вінки для молодих; виготовлення меча (шаблі) для світилки тощо. Як правило, в суботу відбувався молодіжний прощальний вечір (дівич-вечір), на якому заплітали косу молодій, частувалися (обрядовий молодіжний посад).

"Поїзд" з весільним деревцем, с. Литвинівка Біловодського району Луганської області, 1959 р.

Шлюбну частину весільної обрядовості українців складали вінчання (та/або урочиста реєстрація шлюбу) і святково-ритуальна частина: проводи й зустріч весільного почту, посад молодих, обдаровування родин і молодят (дарини, частування, перепій, повниця), розподіл обрядового хліба (ділення короваю), символічне набуття нареченою статусу заміжньої жінки через обряд пов’язування жіночого головного убору (покривання молодої), проводи молодої, зустріч невістки в хаті молодого.

Окрім загальнопоширених подарунків (курка, порося, домашнє начиння, полотно, предмети господарювання), молодим часто приносили жартівливі дари, вручення яких супроводжували відповідні фольклорні тексти: «Даруєм вам мірку гречки, щоб між молодими ніколи не було суперечки», «Даруєм вам проса, щоб молода не ходила боса», «Даруєм вам цибулі, щоб молода не давала свекрусі дулі», «Даруєм вам мішок синиць, щоб жених не ходив до чужих молодиць», «Даруєм вам горшки да тарелі, шоб ви завжди були веселі» тощо. Різні види побажань були частиною також і пісенного фольклору, без якого не обходилася жодна ритуальна дія. Так, на Івано-Франківщині співухи на початку власне весілля заспівували: «Вісілє сі зачинає, дай вам Боже щесті».

Жартівливі весільні дари – «Дарую в’язку цибулі, щоб молода не давала свекрусі дулі». Інсценізація традиційного весільного обряду, с. Бондарівка Марківського району Луганської області, 1989 р.

Довгий час важливою частиною весілля був звичай першої шлюбної ночі комора, який полягав у перевірці й демонстрації цнотливості молодої, від результату залежав зміст післявесільного циклу обрядовості. Якщо молода виявлялася «чесною», то свашки ходили із червоним прапором на довгій палиці, або встановлювали його на даху, часом прив’язуючи дзвоник, співали пісень з відповідним змістом, били глиняний посуд і носили матір нареченої на руках; коровай, чарки, ложки прикрашали червоними стрічками. Якщо ж молода втратила цноту до шлюбу, то молодий та його рідня адресували батькам нареченої в’їдливі жарти й учиняли «розправу», зокрема мастили хату дьогтем; гостей частували хлібом із цибулею; молоду примушували носити воду продірявленим рядном, а батькам вдягали хомути й давали їм горілку в дірявих чарках.

Післявесільний цикл обрядовості налічує чимало ритуальних дій, які символізували приєднання дружини до нової сім’ї, а саме: умивання молодих (митвини), «биття каші», снідання, друге обдаровування молодят, обрядове рядження гостей (циганщина), купання батьків, «забивання чопа», «молотіння жита» та ін. Також серед ритуальних дій – перевдягання одружених чоловіків та жінок у циган, ковалів, фальшивих молодих тощо, що в більшості регіонів побутувало під назвою «циганщина».

«Цигани», с. Вереміївка Чорнобаївського району Черкаської області, 1980-і рр.

Завершальною частиною весілля вважали гостину у матері молодої (покалачини, калачини, розхідний борщ, свашини, хлібини, зазови, до чопа, хліб одвідать, до тещі на блинці, на пироги, хліб од’їдать, розходини, розпльовини, куди запрошували молодят і найближчих родичів. Після частування новостворене подружжя та гості розходилися по домівках, чим, власне, й закінчувалося традиційне українське весілля.