Відчинено з 10:00 до 18:00
Світлана Маховська

Регіональна та культурна мозаїка українського весілля

09 грудня 2021

Створення нової родини здавна вважали кульмінаційною точкою в житті людини аграрного суспільства. Весілля – це обряд, який супроводжував укладення й санкціонування на народно-правовому рівні шлюбу. Дівчата у традиційному аграрному суспільстві найчастіше ставали до шлюбу у 15–17, хлопців одружували у 18–20 років. 

Весільний обряд у системі сімейної обрядовості мав складну семантичну структуру і характеризувався широкою варіативністю. Це зумовлено різними чинниками, серед яких, зокрема: географічні, історичні та соціально-економічні умови, міжетнічні контакти, конфесійні особливості тощо. За матеріалами описів весільного обряду кінця ХІХ – початку ХХ ст. науковці виокремлюють кілька його регіональних типів, а саме: центральний (до якого входять подільський і слобожанський підваріанти), поліський, карпатський і південний. Географічні межі кожного з них збігаються з етнографічними зонами України кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Відмінності між ними простежуються на різних рівнях обрядової структури весілля. Залежно від території побутування ті чи інші обрядові дії можуть відбуватися на різних його етапах, а то й взагалі бути відсутніми; кількість, склад та обрядові функції виконавців, час проведення обрядів та їх семантичне значення також різняться між собою. Однакові народні назви на позначення обрядових дій, учасників обряду, атрибутів тощо навіть у сусідніх населених пунктах часто можуть вказувати на різні явища.

Одруженню хлопця та дівчини традиційно передувало дошлюбне спілкування молоді, що об’єднувало низку народних розваг (вечорниці, досвітки, Андрія (30 листопада ст. ст. / 13 грудня н. ст.), вигін, вулиця, колодки, куток, музики, поляна, село, стависько тощо). На молодь покладали  відповідальність за проведення календарно-обрядових дійств (Марена, віха, Купайла (в ніч на 24 червня ст. ст.  / 7 липня н. ст.), водіння куща, водіння русалки тощо).  У цей час молоді люди мали змогу спілкуватися і пильніше придивлятися одне до одного, проте рішення про шлюбну пару для своїх дітей все-таки ухвалювали батьки і переважно на основі господарчих розрахунків, проте намагаючись дотримуватися звичаю питати згоди сина або доньки.

Весілля грали восени (у жовтні–листопаді) та на М’ясниці (тиждень перед Великим постом). Весною та влітку одружувалися рідко («Хто в Петрівку п’є горілку, той зимою без чобіт»).

В контексті весільної обрядовості варто розрізняти власне весілля і шлюб. Шлюбна угода укладалася між батьками молодих в усній формі на передвесільному етапі (сватання), а закріплювалася (санкціонувалася) на етапі вінчання і власне весілля.

Українське весілля (вісілє, свадьба, свальба, свайба тощо) традиційно складалося з низки обрядових дій, що мали юридично-правовий та ініціальний характер. Їх супроводжували фольклорні тексти (як віршовані, так і прозові), танці із залученням різноманітних предметів-атрибутів.

В історико-етнографічній літературі загальновживаним є розподіл весільної обрядовості на три цикли: передвесільний, власне весільний та післявесільний (повесільний). До передвесільної частини прийнято зараховувати розвідки, сватання, оглядини, заручини, до власне весілля – коровайний обряд, запрошення на весілля, дівич-вечір, викуп молодої, посад молодих, покривання молодої, переїзд її в дім чоловіка, до післявесільного – придани, перезву, пирожини, циганщину та інші обряди, що їх виконували впродовж тижня на знак вшанування батьків із нагоди одруження сина та входження невістки в нову родину.

Спершу свати від нареченого з’ясовували наміри батьків дівчини (допити на Чернігівщині, Кіровоградщині, розвідки, запити, вивідки, змовини на Харківщині, Сумщині, визнавки на Івано-Франківщині тощо). На вивідки могли приходити без попередження (Київщина, Вінниччина, Черкащина, Кіровоградщина). Відмова старостам (сватам) мала локальні назви облизати макогін - на Тернопільщині, Івано-Франківщині, вчепити кабака - на Вінниччині, потягти ковша - на Чернігівщині, вчепити гарбуза - у центральних районах України. Окрім старостів, на цьому весільному етапі вже фігурують й інші весільні чини, а саме: підстароста, підсвашка, дружко, піддружий.

Остаточну згоду на шлюб батьки парубка зазвичай отримували під час сватання (сватаннє, сватання  – Київщина, Чернігівщина, Житомирщина, Вінниччина, Сумщина, Дніпропетровщина, сватанки – Закарпаття, могорич, змовини – Житомирщина, Сумщина, Полтавщина, давати рушники, брати рушники – Київщина, Кіровоградщина, рушники – Харківщина, зальоти, згодини – Львівщина, слово, старости – Івано-Франківщина, послатися, запити могорич – Львівщина, обміняти хліб – Черкащина, Кіровоградщина, побити поклони, подати хустки, подати рушники – Київщина). 

Додатковою і не завжди обов’язковою складовою передвесільного циклу обрядовості були оглядини (печеглядини – Житомирщина, розглядини, розгледини, гризти піч, виглядини – Київщина, Вінниччина, Чернігівщина, Сумщина, Полтавщина, Харківщина, обзорини – Львівщина, п’єц важити – Закарпаття), під час яких рідні наречених йшли оглядати сімейне майно одне одного. 

Вирішальною подією, на якій відбувалося урочисте закріплення згоди на шлюб, були заручини (пошлюбини, змовини – Волинь, слово – Хмельниччина, словини – Львівщина, мале весілля – Полтавщина, рушники, хустки – центральні райони України, сватання, сватанки – Закарпаття, південно-східні райони України). Етимологія слова «заручини» пов’язана з обрядовим з’єднанням рук молодих на хлібі чи зерні. На заручинах молода перев’язувала старостів рушниками, про що існує чимало свідчень, зокрема з Полтавщини та Черкащини. Регіональними звичаями цього етапу були «затанцьовування весілля» (Волинь, Львівщина, Івано-Франківщина), а також перший посад молодих та отримання першого батьківського благословення. Розірвання передшлюбної угоди було винятком із правил, у цьому разі від батьків дівчини вимагалося сплатити «за образу».

У минулому сільське весілля, залежно від матеріального стану родин, тривало від трьох днів до тижня. Найсприятливішою для його початку вважали п’ятницю-«початницю». У цей день коровайниці випікали коровай та іншу весільну випічку (калачі, шишки, лежень, дивень),  а молоді робили обхід домівок майбутніх гостей, запрошуючи їх на весілля (запросини).

До переліку весільних передшлюбних дійств прийнято зараховувати також обряди підготовчого характеру: виготовлення та прикрашання весільного деревця (гільце, вільце); вінкоплетини, в окремих місцевостях Карпат збирали барвінок і плели вінки для молодих; виготовлення меча (шаблі) для світилки тощо. Як правило, в суботу відбувався молодіжний прощальний вечір (дівич-вечір), на якому заплітали косу молодій, частувалися (обрядовий молодіжний посад).

Шлюбну частину весільної обрядовості українців складали вінчання (та/або урочиста реєстрація шлюбу) і святково-ритуальна частина: проводи й зустріч весільного почту, посад молодих, обдаровування родин і молодят (дарини, частування, перепій, повниця), розподіл обрядового хліба (ділення короваю), символічне набуття нареченою статусу заміжньої жінки через обряд пов’язування жіночого головного убору (покривання молодої), проводи молодої, зустріч невістки в хаті молодого.

Окрім загальнопоширених подарунків (курка, порося, домашнє начиння, полотно, предмети господарювання), молодим часто приносили жартівливі дари, вручення яких супроводжували відповідні фольклорні тексти: «Даруєм вам мірку гречки, щоб між молодими ніколи не було суперечки», «Даруєм вам проса, щоб молода не ходила боса», «Даруєм вам цибулі, щоб молода не давала свекрусі дулі», «Даруєм вам мішок синиць, щоб жених не ходив до чужих молодиць», «Даруєм вам горшки да тарелі, шоб ви завжди були веселі» тощо. Різні види побажань були частиною також і пісенного фольклору, без якого не обходилася жодна ритуальна дія. Так, на Івано-Франківщині співухи на початку власне весілля заспівували: «Вісілє сі зачинає, дай вам Боже щесті».

Довгий час важливою частиною весілля був звичай першої шлюбної ночі комора, який полягав у перевірці й демонстрації цнотливості молодої, від результату залежав зміст післявесільного циклу обрядовості. Якщо молода виявлялася «чесною», то свашки ходили із червоним прапором на довгій палиці, або встановлювали його на даху, часом прив’язуючи дзвоник, співали пісень з відповідним змістом, били глиняний посуд і носили матір нареченої на руках; коровай, чарки, ложки прикрашали червоними стрічками. Якщо ж молода втратила цноту до шлюбу, то молодий та його рідня адресували батькам нареченої в’їдливі жарти й учиняли «розправу», зокрема мастили хату дьогтем; гостей частували хлібом із цибулею; молоду примушували носити воду продірявленим рядном, а батькам вдягали хомути й давали їм горілку в дірявих чарках.

Післявесільний цикл обрядовості налічує чимало ритуальних дій, які символізували приєднання дружини до нової сім’ї, а саме: умивання молодих (митвини), «биття каші», снідання, друге обдаровування молодят, обрядове рядження гостей (циганщина), купання батьків, «забивання чопа», «молотіння жита» та ін. Також серед ритуальних дій перевдягання одружених чоловіків та жінок у циган, ковалів, фальшивих молодих тощо, що в більшості регіонів побутувало під назвою «циганщина».

Завершальною частиною весілля вважали гостину у матері молодої (покалачини, калачини, розхідний борщ, свашини, хлібини, зазови, до чопа, хліб одвідать, до тещі на блинці, на пироги, хліб од’їдать, розходини, розпльовини, куди запрошували молодят і найближчих родичів. Після частування новостворене подружжя та гості розходилися по домівках, чим, власне, й закінчувалося традиційне українське весілля.

Внаслідок урбанізації, індустріалізації, впровадження нової радянської обрядовості та формування нового способу суспільного життя весільний обряд українців впродовж ХХ століття зазнав суттєвих змін. Відбулося його скорочення, спрощення, перелік традиційних весільних чинів скоротився, але додалися нові дійові особи (тамада). При тому, що в сільській місцевості практикували великі весілля «в шалашах», в міській традиції намагалися влаштувати гостину в їдальнях, кафе, ресторанах, народну пісню замінила радянська пісня. Обряд вінчання був заборонений, натомість популярними стали нові звичаї, такі як ковток шампанського після урочистого запису в ЗАГСі, подекуди з розбиванням келиха, викрадення черевичка молодої і пиття з нього шампанського тощо.

Сучасне українське весілля комерціалізувалося і набуло універсальних звичаїв (молода перекидає через плече весільний букетик, а неодружені дівчата та жінки намагаються зловити його; до шлюбу молоді йдуть не в парі, а окремо, а до вівтаря наречену веде батько тощо). Разом з тим останнім часом серед молодих людей є тенденція звернення до народної спадщини і влаштування весіль в автентичному, народному стилі. 

 
Відео:
Ми оновилися!

Це бета-версія нового сайту Музею Івана Гончара. Ми ще працюємо над ним, тому деякі розділи можуть бути недоступними.


стара версія сайту