Іван Гончар

Життєпис

Від хлопчика з багатодітної сільської родини до знаного скульптора і художника, котрий зумів пройти крізь Другу світову війну і всю люту епоху з високим чолом. Життя Івана Гончара — доказ того, що талант і дух творять людині долю.

Родина Макара та Агафії Гончарів (1915)

Іван Гончар народився 27 січня 1911 р. у селі Лип’янка на Черкащині. Грамоти він вчився у церковно-приходській школі, де на чільному місці, серед ікон, вбраний у вінок з барвінку та калини, висів портрет Шевченка.  Через десятиліття ці дитячі враження стали першоджерелом Гончаревої шевченкіани. Ставши відомими скульптором, Іван Макарович створить пам’ятник Шевченкові для рідного села.

Ставши відомими скульптором, Іван Макарович створить пам’ятник Шевченкові для рідного села.

Але спершу у нього, як і в Кобзаря, було дитинство, в якому «…я пас ягнята за селом». Хлопчик так захоплювався ліпленням з глини на вигоні, що інколи вертав додому без отари і отримував прочухана. «Скільки себе пам’ятаю, я творив, — пригадував Іван Макарович. — Творив по-дитячому, безпосередньо, як підказувала мені дитяча інтуїція. Ліпив, малював, вирізував з паперу, з буряків, картоплі…».

Батьки Івана Гончара – Макар та Агафія (1930)
Іван Гончар у період вступу до Художньо-індустріальної школи (1927)

Можливо, ця пристрасть так і лишилася б «сховищем дитячої душі від всяких домашніх бід», а траєкторія до професійного визнання довго б креслила складні зигзаги, якби роботи юного Гончара не побачив музикознавець та збирач фольклору, член Етнографічної комісії Академії наук УРСР Максим Коросташ, який завітав до рідного села. Він умовив батьків віддати талановитого хлопця до Київської художньо-індустріальної школи. 

Перші роки в Києві Іван Гончар жив на квартирі у Коросташа, як він пізніше напише, «в оточенні старої української інтелігенції». Тут Іван Гончар зустрів, зокрема, Олену Пчілку та чоловіка Лесі Українки – музикознавця і фольклориста Климента Квітку. 

Після закінчення Київської художньо-індустріальної школи Іван Гончар рік учителював у селі Василькові, що в Шполянському районі на Черкащині, а відтак вирішив здобути ще одну освіту і вступив до Інституту агрохімії та ґрунтознавства.

«Скільки себе пам’ятаю, я творив, — пригадував Іван Макарович. — Творив по-дитячому, безпосередньо, як підказувала мені дитяча інтуїція. Ліпив, малював, вирізував з паперу, з буряків, картоплі…».

читати далі

Загалом за роки війни митець створив понад 200 акварелей і графічних робіт (вони були представлені на його персональній виставці вже за незалежності України, у Музеї Великої Вітчизняної війни у 1992–1994 рр.).

Напевно, тримаючи в руках новенький диплом агронома, уже відчував, що ніколи ним не скористається: одночасно зі студентством Іван Гончар  працював у Київських скульптурно-монументальних майстернях, тож за рік після закінчення аграрного ВИШу, у 1937 р., представив свою першу самостiйну роботу — скульптуру «Давид Гурамiшвiлi» — на Всеукраїнськiй виставцi «Квiтуча соцiалiстична Україна».

У 1938 р. репресували як «ворога народу» Максима Коросташа. Біль і тугу, жаске нерозуміння «квітучої» соціалістичної дійсності Іван Гончар поніс — через війну, відбудову, хрущовську «відлигу» і брежнєвський «застій».

Йому, старшому лейтенантові, командирові взводу зв’язку, пощастило вціліти у Другій світовій війні, яку пройшов від самого початку до штурму Берліна. Іван Гончар нагороджений орденом Вiтчизняної Вiйни II ступеня, медалями «За вiдвагу», «За перемогу над Нiмеччиною». 

Подарунок долі після місива з крові, пороху, бруду і втрат, — живий. А ще — «щасливий квиток» на пів року роботи у Вiденськiй Академiї мистецтв, де готували виставку «Бойовi епiзоди Великої Вiтчизняної вiйни у творах художникiв-фронтовикiв». На виставці, яка відкрилася у Відні 1945 р., експонували дві скульптурні композиції — «Гранатометник» та «З поля бою». 

Іван Гончар із мамою (Київ, 1939).
Іван Гончар під час війни (1941).
Фронтовик Іван Гончар (1945).
За роботою над скульптурним портретом Лесі Українки

Загалом за роки війни митець створив понад 200 акварелей і графічних робіт (вони були представлені на його персональній виставці вже за незалежності України, у Музеї Великої Вітчизняної війни у 1992–1994 рр.).

До 1960-х років митець означив себе більше як скульптор, а не маляр.  Скульптурні роботи Гончара експонували на численних республіканських та всесоюзних художніх виставках (скульптурні портрети та постаті Т. Шевченка, М. Драгоманова, Н. Ужвій, А. Малишка та ін., водночас — портрети Героїв праці, ланкових й видатних радянських спортсменів).

Надгробний пам’ятник народнiй художницi Катерині Бiлокур в її рідній Богданiвці,  пам’ятник Григорію Сковородi – у Переяславі, Іванові Франку – в с. Копичинцях на Тернопiльщині, Тарасу Шевченкові – в с. Шешорах на Прикарпатті, Степанові Руданському – в с. Хомутинці на Вiнниччинi, погруддя Івана Котляревського – на подвір’ї будинку-музею письменника в Полтавi, пам’ятники Максимові Залiзняку та Іванові Гонті…

За роботою над погруддям Катерини Білокур (1963).

За роботою над скульптурним портретом Наталії Ужвій (1946–1947)

За роботою над пам’ятником Тарасові Шевченку в селі Шешори (1964).

За роботою над скульптурою «Молодий Тарас Шевченко» (1949)

Особливе місце у творчості Івана Гончара посідає шевченкіана. Десятки скульптурних портретів Кобзаря зберігаються в музеях та приватних колекціях. Зокрема, мармурову статую «Молодий Тарас Шевченко», що експонувалася на Всесоюзній художній виставці у 1950 р., придбала Третьяковська галерея. Пізніше за її зразком було виконано пам’ятник Шевченкові для м. Яготин.

А одна з перших скульптур Гончара, «Тарас-водоноша» (1938 р.), стала експонатом Шевченківського національного заповідника в Каневі (її авторську копію встановлено в Національному музеї Т.Г. Шевченка у Києві).

У музеї зберігаються картини та графічні малюнки Івана Гончара, виконані з натури, зокрема, «Дума про Чигирин», «Стара чумацька хата в с. Шевченкове на Черкащині», «Вітряки в селі Шевченковому», «Шевченко Тиміш, внук Тараса Шевченка» та ін.

За роботою над скульптурою «Тарас-водоноша» (Київ, 1939)

Лише в часи т. зв. «перестройки», перед самим розпадом радянської імперії, Іван Гончар отримує гідне визнання — йому присуджено Шевченківську премію (1989 р.) та звання Народного художника України (1990 р.)

Колекціонування старожитностей стає пристрастю художника з кінця 1950-х років – і на все життя. 

Якщо досі зразки народного мистецтва він  збирав спорадично, інтуїтивно, «купував те, до чого душа тягнулася», то з 1957 р. почав глибоко і системно вивчати цю царину. А в 1959 р. започаткував у власному будинку на вулиці Новонаводницькій у Києві, хатній музей, що став не тільки збіркою рідкісних предметів народної культури і побуту, зневажених «офіційними» музейними установами, а й місцем зустрічей вільнодумців та прихильників національного відродження. 

Особливе місце у творчості Івана Гончара посідає шевченкіана. Десятки скульптурних портретів Кобзаря зберігаються в музеях та приватних колекціях

Іван Гончар на тлі облаштування «хатнього» музею (1970-ті роки)

«У 1970-х почалися телефонні погрози, підпали, шантаж та провокації, а потім пропозиція КДБ: або публічно відмовитися від своїх поглядів і мати славу, замовлення, багатство, – або постійно жити в ізоляції, фактично під домашнім арештом. І, мабуть, якби він вибрав перше, то мало б хто його засуджував: більшість його знайомих та друзів на той час вже були залякані, а найактивніші сиділи по тюрмах, і батько не мав майже ніякої моральної підтримки», – пригадує племінник і названий син митця, директор музею Петро Гончар. 

Отож упродовж двох десятиліть майстра з репутацією «буржуазного націоналіста» майже не залучають до участі в офіційних виставках. 

Зате він реалізує себе у малій пластиці, в етнографiчних дослiдженнях, бере участь у створеннi Товариства охорони пам’яток iсторiї та культури, впорядковує 18-томний авторський історико-етнографічний мистецький альбом   «Україна та Українці» на основі фотоматеріалів  кін. ХІХ – сер. ХХ ст., історичних та етнографічних відомостей, здобутих у архівах та в особистих експедиціях. В альбомі можна знайти, зокрема, інформацію про навічно стерті радянщиною села — затоплені під час облаштування водосховищ на Дніпрі і знелюднені Чорнобильською катастрофою.

Лише в часи т. зв. «перестройки», перед самим розпадом радянської імперії, Іван Гончар отримує гідне визнання — йому присуджено Шевченківську премію (1989 р.) та звання Народного художника України (1990 р.).

Іван Гончар демонструє томи історико-етнографічного альбому «Україна й українці» (1990-ті роки)
Іван Гончар (ліворуч) та Павло Мовчан на святкуванні 80-річчя Гончара (Київ, січень 1991)

У грудні 1991 р. Президент України Леонід Кравчук підписав доручення про створення на основі колекції Івана Гончара музею та розміщення його в будинку колишнього київського генерал-губернатора на вул. Січневого повстання (нині вул. Лаврська, 19). 

Проте Іван Макарович так і не дочекався відкриття музею. Він помер 18 червня 1993 р. Похований на Байковому цвинтарі. 

Роботи Івана Гончара

Роботи, які зберігаються в УЦНК “Музей Івана Гончара”

дивитися в колекціях

Друковане видання «Україна і українці»

Історико-етнографічний мистецький альбом «Україна та Українці» Іван Гончар почав створювати у 1970-х роках. Альбом являє собою 18 папок великого формату із різною кількістю аркушів, на яких упорядник наклеював оригінали давніх світлин та репродукції раритетних фотографій, зібрані ним в експедиціях Україною у 1960-1990-х роках.

Ми оновилися!

Це бета-версія нового сайту Музею Івана Гончара. Ми ще працюємо над ним, тому деякі розділи можуть бути недоступними.


стара версія сайту