Жіночий світ патріархального села
Посилання скопійовано
10 грудня 2021
Українське традиційне суспільство до кінця ХІХ – початку ХХ ст. було патріархальним; це передбачало головування чоловіка в родині та його провідну роль у житті громади. Статус чоловіків був закономірно високим, оскільки в аграрних суспільствах домашинного виробництва вони виконували фізично важку, суспільно важливу та часто спеціалізовану (ремісництво) роботу. Жінок суспільство розглядало насамперед як помічниць чоловіка, вони виконували роботу з домашнього господарства та догляду за дітьми, яку в суспільстві вважали легшою за чоловічу. Сфера реалізації жінки у традиційному суспільстві – це родина та дім. Тож «правильною» програмою життя жінки вважали роль дружини, матері, домашньої господині. До цього дівчинку готували змалку шляхом залучення до жіночих видів робіт, зокрема до догляду за меншими дітьми, виконання посильної роботи у домашньому господарстві.
Микола Пимоненко «Жниця», 1889
Весілля як ініціальний обряд знаменувало перехід особи жіночої статі зі статевовікової групи дівчат до когорти одружених жінок – молодиць. Весільна обрядовість включала низку ритуалів переходу, що засвідчували набуття нареченою статусу жінки (покривання голови, обряд комори), який був певний час символічним, а ставав фактичним із народженням первістка.
Іван Соколов «Весілля»
Становище, права і повноваження жінки в українській патріархальній сім’ї треба розглядати з погляду звичаю подільності сімейств, внаслідок якого майже по всій території переважала мала (нуклеарна) сім’я. Тож в селянській родині жінка з чоловіком зазвичай будували партнерські стосунки. Не можна сказати, що партнерство було рівноправним – головою родини залишався чоловік, прийняття всіх важливих рішень було його прерогативою (хоч зазвичай і обговорювалося з дружиною), але жінка мала значну господарську автономію в межах родини, часто могла розпоряджатися на власний розсуд домашніми ресурсами.
Нечай Ксенія приблизно 1955 р. с. Лухни Іллінецький р-н Вінницька обл.
В Україні була поширена патрилокальність, що передбачала прихід дружини у дім чоловіка після одруження. Проте траплялися ситуації, коли чоловік оселявся в батьківській родині дружини. Такого чоловіка називали приймаком. Зазвичай це ставалося, коли у тестів не було синів. Саме зять, а не донька, як правило, після смерті тестя ставав домогосподарем.
Віддаючи дівчину заміж, батьки наділяли її посагом, що включав скриню (рушники, постіль, одяг тощо), худобу. Після одруження придане залишалося у власності дружини, хоча й у спільному користуванні родини. Без згоди дружини чоловік не міг відчужувати це майно (дарувати, продавати, обмінювати тощо). Землю у посаг нареченій, як правило, не давали. Винятки становили заможнші сім’ї, які могли собі це дозволити, і тоді цю ділянку жінка могла передати своїм дітям, і в цьому разі така ділянка землі називалася материзною.
Жнива в Україні (1896) худ. Микола Пимоненко
Вийшовши заміж, жінка ставала господинею. Зона її відповідальності, як правило, замикалася на помешканні та присадибному господарстві, на відміну від чоловіка, основна господарська діяльність якого була поза домом. У традиційному суспільстві побутував чіткий розподіл праці за статтю. До жіночих обов’язків належали: приготування їжі, виховання дітей, виробництво, лагодження та прання одягу та інших речей для родини, лікування членів родини у разі потреби, утримання оселі та подвір’я в належному стані, догляд за домашніми тваринами (разом з чоловіком) та птицею, молочне господарство, городництво та робота в полі (сівба, прополка, жнива тощо).
Багатодітна родина Липівських, 1943р. с.Голинчинці, Шаргородський р-н, Вінницька обл.
Репутація жінки як гарної господині була запорукою її високого статусу в громаді. Вона мала вправно вести господарство, примножувати статки, доглядати за членами родини, організувати життя родини у правильному ритмі, стежити за календарним річним і тижневим розпорядком. Календарна обрядовість виконувала функцію самоорганізації громади, сприяла стабільності та порядкові. Жінка відігравала провідну роль у дотриманні народного календаря та у правильності виконання звичаїв та обрядів. Саме вона була головною виконавицею та керівницею процесів приготування до свят (передсвяткове прибирання та оздоблення хати, приготування святкового одягу для членів родини, святковий стіл тощо), стежила за дотриманням посту, а також заборон на роботу чи вживання скоромної їжі серед тижня (середа, п’ятниця).
Жінка, 1925 року. с.Козинці Липовецький р-н Вінницька обл.
Жінки у своєму повсякденному житті широко застосовували магічні практики, в тому числі лікувальні, а також ті, що були покликані забезпечити успіх у господарській діяльності, відвернути негативні впливи, позбутися проблем.
Подруги, 1950 рр. с. Якимівка Оратівський р-н Вінницька обл.
Відповідальність за продовження роду та соціалізацію дітей було покладено насамперед на жінку. Ключовою соціальною роллю жінки було материнство, при цьому малят допомагали доглядати старші члени родини (як правило, бабусі), або старші діти, оскільки в умовах перевантаження господарськими обов’язками жінка часом не мала можливості приділяти дитині достатньо часу.
Діти, 1957 р. с.Сокіл, Чернівецький район, Вінницька обл.
Культура тілесності та її співвідносності з народною мораллю складає окрему сторінку жіночої історії. Втрату цноти до весілля вважали ганьбою як для самої дівчини, так і для її батьків. Народження позашлюбної дитини було брутальним порушенням жінкою норм моралі та співжиття в сільській громаді (таких жінок називали покритками, вони мали найнижчий статус в соціальній ієрархії).
Особливий статус в українському традиційному суспільстві мали удови. За звичаєвим правом українців після смерті чоловіка саме вдова ставала основною правонаступницею домогосподаря. Це забезпечувало вдові порівно високе місце у суспільній ієрархії. Водночас до вдів ставилися зі співчуттям, оскільки самостійне ведення домашнього господарства було складним випробуванням для самотньої жінки.
Жнива вівса. Християнські кооперативи. Фотографія зроблена солдатом австро-угорської армії влітку 1915 р. на Галичині. http://www.coop-union.org.ua/?p=9329
Назагал господарське навантаження на жінку в аграрному суспільстві було значним; при цьому вона намагалася реалізувати свій творчий потенціал, втілити свої естетичні смаки та вправності в таких видах робіт, як вишивання, виготовлення одягу, розпис, писанкарство, залишаючи в спадок своїм дітям та онукам справжні витвори народного мистецтва. Незважаючи на те, що жіночі роботи жінка виконувала в межах родини, була низка жіночих спеціалізацій, які жінки реалізували на рівні громади: кухарки (варилихи), яких закликали на весілля і похорони; знахарки (фольклоризованим і навіть демонізованим образом яких були відьми); баби-повитухи, голосільниці, писанкарки тощо. Майже всі жіночі заняття супроводжував спів, що також було проявом жіночої творчості, засобом зняття емоційної напруги та покращення настрою.
Жінки містять самани. 1964 р. с.Животвка, оратівський р-н, Вінницька обл.
Отже, жінка в патріархальному суспільстві відігравала суттєву роль у внутріобщинній комунікації, забезпечувала дотримання звичаїв та традицій, як у власній родині, так і в межах сільської громади. Від жінок значною мірою залежало економічне та моральне благополуччя родини, на них покладали найбільшу відповідальність у питаннях продовження роду та виховання нащадків. Вони були носійками народної естетики – у царині пісенної творчості, дизайну хат, виготовлення одягу, – а також кулінарної майстерності й організації святкових подій.
