Неодмінним атрибутом традиції святкувань українців був танець. До середини ХХ століття він був обов’язковою складовою народних забав українського села. За регіональним принципом українські танці поділяються на поліські, подільські, гуцульські, бойківські, лемківські, буковинські, слобідські, або ж назагал – танці Західної, Східної і Центральної України. 

Є також загальноукраїнські танці, а також козацькі. За функціональним принципом танцювальні зразки прийнято умовно поділяти на обрядові (ритуальні) та необрядові (позаобрядові, побутові): хороводи, побутові та сюжетні танці; сольні, парні і масові танці; танці етнічного та іноетнічного походження; на танці народні (фольклорні, традиційні, автентичні, сільські) і сценічні (народно-сценічні, академічні, професійні, міські). 

Найдавнішими та найуніверсальнішими вважають танці календарного циклу, зокрема, хороводи: «Просо», «Кривий танець», «Вербовая дощечка», «Подоляночка», «Мак», «Грушка», «Хусточка», «Царенко», «Горобейко», «Огірочки», «Журавель» та інші. Всі вони були обрядовими, і їх водили під тематичну пісню і без інструментального супроводу. Хороводів, які були прив'язані лише до одного свята, не було. Так «Кривий танець», «Журавель», «Подоляночка», «Мак» і «Просо» в народі виконували впродовж весни-літа: на Колодія (Масниця чи тиждень перед Великоднім чи Великим постом), Вербну Неділю, на перші три дні Воскресіння Христового (великодні святкування), Трійцю і напередодні Різдва Івана Хрестителя (народна назва – Івана Купала), а також в день поминання апостолів Петра та Павла. Є відомості про водіння хороводів у сімейній обрядовості.

На Гуцульщині ще на початку ХХ століття активно побутували чоловічі танці колядників: у хаті, на подвір'ї, на пасіці; вони мали місцеві назви: данці, плєси. Танцювали також «Зайчика» чи «Сороку-ворону» та інші «скочні» (стрибкові) танці на Андрія, до речі, попри передріздвяний піст, хоча назагал танців у піст не виконували: це стосувалося не лише чотирьох великих постів, а й так званих пісних днів (середа та п’ятниця).

Українці мали власні оригінальні танці – козак, гопак, козачок, метелиця, орлиця, гречаники, тропак, кругляк, коломийка, гуцулка, плескач, але й легко переймали танці сусідніх народів: польські (мазур, краковяк), білоруські (лявоніха, крижачок), румунські (румунка, аркан), угорські (чардаш), циганські (циганочка, сербіянка), єврейські (субота, жидівочка, сабашівка, баламут чи балануся), російські (бариня, комаринська, коробочка, нарєчєнька, восадулі).

У кінці XIX – протягом XX ст. репертуар народної хореографії був поповнений такими танцями, як карапет (ту-степ), полька, вальс, падеспанець (падеспань), кадриль, ойра, бельгіянка та ін. У ХХ ст. народні традиційні танці поступово зникають із святкового побуту.

Українські танці складаються з рухів, які притаманні майже всім танцювальним культурам. Вони нескладні за формою і за хореографічним рисунком: танцювальні «розкроки», потрійні притупи (перемінні кроки), дробні вистукування, тиночки, присядки і повзунці. Вивчивши хоча б один з них, можна легко перейняти будь-який інший. Навіть танці іноетнічного походження з часом набували рис (рухів, постав рук і тіла, колінець) національних українських, тож лише за інструментальним супроводом та змістом супровідної пісні можна визначити його неукраїнське походження. Є випадки, коли супровідна пісня може перетворити традиційний український танець на «іноетнічний». Так сталося з «Плескачем», який після зміни супровідного пісенного тексту отримав назву «Картошка», а також з «Чумаком», що став «Яковом». Багато українських танців і досі не мають назви або ж отримали її за першим рядком супровідної танцювальної пісні, як, наприклад: «Від Києва до Лубен», «Ой лопнув обруч», «Танцювала риба з раком», «Гарненька молодичка», «І шумить, і гуде».

З появою театральних гуртів традиційні народні танці поступово набували рис театральних і ставали важливим атрибутом вистав на етнографічні теми. Для клубних самодіяльних і танцювальних гуртків і професійних колективів радянської доби самобутні сільські народні танці втратили свою привабливість і конкурентоздатність. Натомість настала доба народно-сценічних танців. Переносячи на сценічні майданчики народні танці, хореографи обробляли їх відповідно до законів сцени. Так сталося з гопаком, козачком, молодицею, чабаном, голубкою, горлицею, каперушем, решетом, полькою та ін. З'явилися численні ансамблі народного танцю. Три відомі етнохореографи – Василь Костів (Верховинець), Василь Авраменко і Павло Вірський – розвивали сценічні балетні академічні зразки характерного українського танцю і мріяли про український національний балет. У ХХ ст. і нині в переважній більшості танцювальних шкіл і студій, як правило, не навчають традиційних народних танців; в їхні репертуари переважно потрапляють зразки сценічної авторської хореографії. 

На початку ХХІ століття ситуація змінюється: з’являються етноінструментальні гурти, організовуються фольклористичні експедиції етнотанцювального характеру, засновуються школи традиційного танцю у великих містах України, у суспільстві посилюється інтерес до традиційної танцювальної спадщини українців. Сьогодні народні танці можна побачити під час сільських храмових свят, днів (свят) села, на сільських весіллях, на фольклорних фестивалях і конкурсах, а також під час концертних виступів новостворених фольклорно-етнографічних гуртів (сільських і міських). При цьому нерідко в селах народні танці все ще асоціюються з культурою старшого покоління, у школі та шкільних танцювальних гуртках переважно розвивають сценічну танцювальну творчість. 

На сьогодні майданчиками для відродження народного танцю є культурні осередки великих міст. Організовуються численні танцювальні події, фестивалі. Цікаві процеси відбуваються у гендерній атрибутиці танцю, зокрема, дівчата і жінки беруться за виконання чоловічих танцювальних композицій (гопак, козачок), а також освоюють рухи аркану. На Західній Україні при греко-католицьких церквах на Великдень виконують хороводи з гаївками, це дійство, як правило, ініціюють і проводять різні  чини та згромадження сестер для дітей та підлітків. Відродження народної танцювальної культури неможливе без відновлення старих інструментальних традицій. «Ніч традиційного танцю» при Музеї Івана Гончара демонструє, як компонент народного танцю поєднується із виконавством автентичних та вторинних інструментальних гуртів.