Олена Соболєва

Світоглядні уявлення та народна демонологія українців

10 грудня 2021

Світоглядні уявлення українців – це система вірувань, знань та уявлень про навколишній світ, як матеріальний так і духовний, про його походження, структуру та місце людини у ньому. Народний світогляд називають часом народною філософією, хоча за суттю він є наївною картиною світу. У його основі часто лежать суперечливі міфологічні та релігійні вірування, з великим вмістом магічних уявлень; всі вони знайшли своє місце у різноманітних сферах життя традиційного суспільства: у фольклорі, народному мистецтві, у народному будівництві,  у святах річного та сімейного циклів, народній медицині, народних знаннях про довкілля (народна метеорологія, астрономія, медицина, зоологія) тощо. 

 Світоглядні уявлення українців сформувалися на базі аграрної магії і культу предків та зазнали значного впливу християнської релігії, яку народ  засвоював, інтерпретував та переробляв у різноманітні побутові, місцеві культи, вірування та релігійні практики, які в науці отримали назву народного або побутового православ’я. Різні магічні практики та міфологічні вірування у надприродних істот існували одночасно із вірою у християнські дива та чудотворну силу святих мощів, цілющих джерел та чудотворних ікон, вірою у безсмертну душу та кару Божу.

Оскільки українці є переважно землеробським народом, то велике значення у світоглядних уявленнях мав культ родючості, плодючості та рослинності. Культ родючості найбільш об’ємно представлений у ритуалізованій формі в календарній обрядовості. Інший важливий шар світоглядних уявлень українців пов’язаний із культом предків. Вшанування пращурів супроводжує усі найважливіші свята і події як родинного, так і календарного циклів. Отже, за своєю природою світоглядні уявлення являють собою мозаїчне нашарування вірувань, міфології, ідеологічних переконань та релігії.

Найважливішими стихіями та предметами українців були земля, вода, небо, вогонь, сонце, зерно і хліб. Всі вони у системі міфологічних уявлень належать до універсальних, вічних та «святих» першоелементів світу. В народних наративах  вони часто фігурують як «свята земля», «свята вода», «святий вогонь», «святий хліб». В українській міфології архаїчні уявлення про чотири стихії  не досягли рівня антропоморфізації. Хоч вони й живі, можуть відчувати біль або образу, але не отримали людської подоби, як це відбулося, наприклад, в античній  або давньоєгипетській міфології. Ці головні субстанції (вода, вогонь, земля) використовували в очисній магії та народній медицині, а також у багатьох обрядах, як родинних, так і календарних. Особливі очисні функції, зокрема, мала «непочата», або йорданська вода. Землю часто брали з собою як оберіг у далекі подорожі. Під час шлюбу існував звичай переводити молодят через вогонь, що мало очистити молоде подружжя від вроків та злих чарів.

Окреме місце в народні й світоглядній системі посідають уявлення та легенди про походження та будову світу. На ці уявлення справили великий вплив християнські вірування. Форму землі українці уявляли переважно пласкою, в центрі землі був «пуп» (в Єрусалимі чи Києві). В українських колядках у поетичній формі збереглися сюжети світотворення: місцем творення світу, як правило, є море та дерево. На дно моря пірнають птахи (голубоньки) і дістають золотий пісок, з якого утворюється суша. Із синього або золотого каменів утворюється небо та світила. Окреме місце в світобудові було відведене потойбічному світові. За народними віруваннями, після смерті люди потрапляють у «той світ», який є подібним до світу живих. Розташований потойбічний світ або на небі, або при пупі Землі, але найчастіше – під землею. За уявленнями, померлі люди на тому світі жили таким самим життям, як і живі. Інколи «той світ» називали «вирієм» або «ирієм». У «вирії» перебувають душі ненароджених дітей. Особливо шанували птахів, які відлітали до теплих країв, адже існувало переконання, що від них можна отримати звістку від померлих (ластівкою), або ж вони можуть принести дитину (лелека). Під час поховальних обрядів було дуже важливо вчасно зачинити двері, зачинити ворота, щоб із двору не пішло добро. Під час пологів навпаки, відчиняли усі двері та вікна. Під час тяжких пологів, просили священника відкрити двері до церкви. Ці дії мали сприяти «розчищенню» дороги для дитини та її душі, яка йшла із Вирію на цей світ.  

Важлива частина народного світогляду – вірування у надприродних істот, як демонічного чи напівдемонічного походження, так і в людей, які мають надприродні здібності. Увесь цей комплекс вірувань та уявлень прийнято виділяти у систему «нижчої міфології» або «народної демонології».

Особливістю українських традиційних міфологічних персонажів є їхня схожість на людей. Більшість персонажів мають людську подобу або можуть її набувати. Інші ж персонажі, хоча й не походять від людини, проте є персоніфікованими образами різних явищ, наприклад хвороб (Холера, Чума, Пропасниця), днів тижня (П’ятниця, Неділя, Середа), явищ людського життя  (Смерть, Душа, Злидні, Доля) тощо. Персоніфікованими образами стихій в українській міфології були, зокрема, водяник, лісовик, вихор, вітряниця (повітруля). 

В українців є багато вірувань про людей, які наділені різними надприродними, магічними здібностями. До таких персонажів належать різні професіонали, які в своїй праці та повсякденні зверталися до певних утаємничених знань, займалися лікуванням людей або тварин, знали молитви і замовляння від хвороб або «вроків»: знахарі, знахарки, шептухи.

Часто таких людей називали «знаючими», отже такими, які володіли певними магічними знаннями та вміннями (вродженими чи набутими). До «непростих» людей також належали представники певних ремесел, які, як вважалося, володіли надприродними здібностями та езотеричними знаннями: гончарі, чумаки, ковалі, теслі, пастухи, священники, музики, мірошники, рибалки. Наприклад, вірили, що ковалі могли обдурити нечистого. У бойківських селах побутувала легенда, за якою коваль зміг обдурити Смерть, напоїв її горілкою та запечатав у пляшку. Покровителями ковалів вважали святих Козьму та Дем’яна, а саме ремесло, за легендами, Бог та святі передали людям разом із вогнем. У багатьох «знаючих» людей (пасічника, коваля, гончара) був свій міфологічний помічник – «нечистий». На Поділлі вірили, що на пасіці є свій «хазяїн», дух, який доглядав вулики та бджіл. «Непрості» люди знали спеціальні молитви та ритуали, що були покликані захистити їхню роботу. Зокрема на Поліссі рибалки на Великдень, коли священник казав усім присутнім «Христос воскрес!», замість відповіді стиха проказували: «А у мене риба». Це мало збільшити їх прибуток. Пастухи також мали низку магічних ритуалів, що допомагали вберегти худобу від «нечистого» та диких звірів. Особливими в українському селі вважали «людей доріг»: музик, чумаків, старців. Селяни вірили, що вони мають надзвичайні здібності і пов’язували з ними низку міфологічних сюжетів, в яких описували контакти із «лихим». Такі мандрівні люди були персонажами, які поєднували «свій» безпечний та «чужий», часом ворожий, простір. Так, долаючи довгий та небезпечний шлях, чумаки постійно контактували із «нечистою» силою, лихими людьми, пошестями, зокрема з Холерою та Чумою.

До перехідних напівдемонічних істот в українській нижчій міфології належить постать відьми. За традиційними переконаннями відьми завжди жили серед людей. Існували відьми «вроджені» та «навчені». Вроджені відьми вміли обертатися на різних тварин (кішку, жабу, птаху). Вважали, що відьма могла наслати посуху та вкрасти зірки чи росу. Найчастіше відьом підозрювали у крадіжці молока у корів. Українці вірили, що відьми дуже тяжко вмирають. Поширеним є мотив зняття стелі в хаті відьми, щоб її душа могла відійти на той світ.

Архаїчними і самобутніми образами української нижчої міфології є русалки та мавки. Русалок вчені пов’язують із образом «заложних» небіжчиків, тобто людей, які померли не власною смертю, самогубців або утоплеників. В основному вважали, що русалками стають дівчата, які загинули або потонули, чи нехрещені діти. Русалки є головними постатями троїцької календарної обрядовості (на свято Трійці). Саме тому їх водночас пов’язують із культом померлих предків та культом рослинності.

Українці, як і багато інших народів, вірили в домашніх духів-охоронців та покровителів житла: домовиків та хованців. За народними переказами, домашні духи могли оберігати оселю, майно, доглядати худобу, не давали відьмам доїти корів, заколисували дітей. Домовик чи хованець міг також образитися та нашкодити господарям. 

Чорта вважають складним образом української демонології, оскільки на формування образу чорта  великий вплив справила пізніша християнська, переважно апокрифічна, традиція. В етіологічних легендах чорт дуже часто разом із Богом виступає співтворцем світу. Українці вірили, що чорт міг навіть виконувати певні завдання Бога під час творення світу. Йому також приписували створення деяких професій та предметів: ковальства, люльки, млина, возу, горілки. В народній традиції чорт мав багато імен: «юда», «біс», «диявол», «щезник», «злий», «ірод». Чорт з’являвся до людей переважно у людській подобі, як правило, в міському костюмі та капелюсі. Розпізнати його можна було за певними ознаками: кульгавістю, косоокістю. Як правило, чорт мав не людські ноги: кінські, курячі, конячі.

Отже, традиційний світогляд, разом із міфологією, релігією, вірою, уявленнями про матеріальний та духовний світи, віруваннями в надприродне, магією та ритуалами, являє собою цілісну багатошарову систему. Ця система часом є мозаїчною та суперечливою, проте всі її елементи та складові частини органічно адаптовані в народній традиції у єдине ціле народної філософії та світосприйняття.

 
Відео:
Ми оновилися!

Це бета-версія нового сайту Музею Івана Гончара. Ми ще працюємо над ним, тому деякі розділи можуть бути недоступними.


стара версія сайту