На відміну від сучасного суспільства, в якому дитину вважають найбільшою цінністю і від народження сприймають як унікальну особистість, чиї потреби ставлять вище, ніж потреби дорослих, у традиційних суспільствах філософія дитинства мала свою мудрість. Дехто, зі своєї дзвіниці сучасності, трактує її як «відсталу» й «неправильну», проте насправді культура догляду, виховання, навчання дітей в аграрному патріархальному суспільстві (у комплексі з дитячими ігровими та трудовими практиками) була зумовлена його ладом та специфікою і мала на меті якнайкраще адаптувати дитину до виживання і самореалізації в ньому. Головна ідея виховання дітей полягала не в тому, щоб батькам прилаштуватися до їхніх потреб та бажань і поступово, крок за кроком, та ще й за допомогою соціальних інституцій (дитячий садок, школа) вводити їх у соціум, а навпаки – відразу і, по можливості, максимально прилаштувати їх до селянського способу життя. Поява на світ дитини мала якнайменше порушувати налагоджений трудовий ритм сім’ї; а її найперші фізичні вправності, уміння, навички, розумові здібності та імітативні властивості відразу ж використовували дорослі для допомоги в господарстві, яке завжди потребувало додаткових рук і ніг, спритності та гострого ока. Така залученість в трудову діяльність з ранніх років була запорукою успішності з позицій патріархального суспільства дорослого життя: так, наприклад, молода жінка, що вперше народила дитину, вже мала за плечима досвід догляду за добрим десятком (а то й двома)  дітей – менших братів і сестер, рідних, двоюрідних, сусідських. І тому функції материнства вона виконувала практично без стресу.

Треба також врахувати те, що до ХХ століття у всьому світі була надзвичайно високою дитяча смертність, і приказка «Бог дав – Бог узяв» була не метафорою, а суворою реальністю і водночас своєрідною психотерапевтичною формулою, яка допомагала батькам пережити втрату дитини. Особливо високою була смертність немовлят і дітей першого року життя. Саме цим зумовлені, по-перше, певна скромність і «неурочистість» (ясно, що з нашої точки зору) відзначення появи дитини на світ, а, по-друге, велика кількість забобонів і заборон. Найважливішим на цьому етапі був принцип уникання: новонароджена дитина, а певний час – і її мати – повинна була бути максимально ізольованою від зовнішнього світу. Цей народний звичай був заснований на здоровому глузді і багатовіковому досвіді догляду за немовлятами, і він цілком вписується в сучасні санітарно-гігієнічні правила, хоча трактування такій поведінці давали відповідно до народно-світоглядних уявлень (небезпека «вроків»). Першою, з ким «зустрічалося» щойно народжене немовля, була баба-повитуха, саме її, разом з породіллею та її найближчими родичками (мати, свекруха) вважали «найбільш безпечною» для нього особою. Саме ці жінки й опікувалися дитиною та матір’ю в перші дні після пологів.

Подекуди, в деяких районах України, практикувалися одвідки: перевідували породіллю з дитиною. Жінки (родички та подруги молодої мами) приносили продукти, необхідні для відновлення жінки після пологів (мед, хліб, пиріжки, крупи), а також предмети догляду за дитиною (переважно полотно). В багатьох місцевостях візити не практикували, доки дитина не буде охрещеною. Хрестини – перша і головна ритуальна подія людини першого періоду її життя. Вона складалася з церковного обряду хрещення, на якому дитина отримувала офіційне ім’я, і святкового частування. Для цього ритуалу, що узвичаєний і в наші дні, обирають кумів (переважно двох, хоча в деяких районах в минулому практикували запрошення декількох пар), їх урочисто запрошував батько дитини або ж баба-повитуха. «До хреста» кум бере хліб, кума – крижмо, шматок полотна чи тканини, на якому тримають дитину під час церковного обряду. Після церкви люди відзначали подію за святковим столом удома, в колі родини, сусідів. Подекуди на другий день продовжували свято, влаштовуючи похрестини. 

До вибору імені дитини в минулому був безпосередньо залучений парафіяльний священик, який звертався для цього до святців – переліку імен святих, мучеників та праведників, чиї імена були закріплені за кожним днем церковного календаря.

Однак на ім’я дитину тривалий час не називали, замінюючи його евфемізмами. В українській мові існує досить багата народна термінологія на позначення дітей різного віку. В народних термінах закріпилися різні вікові категорії, що позначають набування дитиною різних вмінь і вправностей, наприклад, щодо першого року життя – це народженяточко, пискляточко, малятко, сміяка, беззубий дід/баба, белькотун / белькотуха, сидун / сидуха, лазунець тощо. 

У перші місяці життя в минулому дитину оточувало небагато ужиткових предметів, передусім колиска (вар.: люлька), яку виробляли з дерева, як співали у колискових піснях, – «з жовтого явора», «з орішка», «з крученого деревця», і переважно чіпляли мотузками до гака у сволоку.

Скромний і навіть аскетичний за нашими мірками дитячий побут – колиска нагадувала просту коробку, а пелюшки, для м’якості, були зроблені із старих сорочок, «прикрашала» усна словесна творчість, зокрема, в піснях у дітей колисочка «мальована, з срібними вервечками», зі «срібними колокільцями», з «золотими бильцями», в ній «насипочка шовкова», «подушечка пухова», «шовкові пелюшки». 

Довгий час дитячим харчуванням було виключно на грудне вигодовування. Для підгодовування і заспокоєння дитини робили куклу   – загорнений у тканину жований хліб.

Догляд за немовлям здійснювали переважно колективно – матір, бабуся, старші діти в сім’ї, переважно дівчатка. Однією із запорук здоров’я дитини і  злагоди в сім’ї є, як відомо, спокійний сон дитини. Українська народна культура догляду за дитиною включає багату практику  виконання колискових пісень (вар.: колисанок), що мали на меті заспокоїти дитину, забезпечити їй здоровий сон. Не дивно, що їх найчастішими образами є сон і дрімота, котик з м’якими ніжками тощо, а самі тексти мають магічно-заклинальну специфіку («Ой ну соньку, в колисоньку, заколиши дитиноньку»; «Ой ти котику біленький, ой ти котику сіренький, ой ти котку волохатий, не ходи коток по хаті, Ти по хаті не ходи, дитиноньку не буди»).

Коли дитина підростала і час її сну скорочувався, зверталися до забавлянок та утішок, за допомогою яких не лише розважали дітей, аби вони не нудилися, а й стимулювали їхній фізичний розвиток.  Цей жанр фольклору, як правило, складається зі словесної частини і певних дій виконавця (легенький масаж тільця, погладжування, чухання, згинання і розгинання пальчиків, ніжок, ручок, повертання голівки, допомога спинанню, гімнастика). Наприклад, перебирання пальчиками дитини супроводжували словами: «Горошок, бобошок, гусочка, курочка, кікірікі!», на останньому слові трясли великий пальчик. Гойдання на руках, на колінах, підкидання супроводжувалися приспівками – чукикалками, гуцилками («ой чук чуки чук, наварив дід щук, а бабуся пліточок – годувати діточок, а бабуся карасиків – годувати Тарасиків, а бабуся окунців – годувати молодців»).

Микола Пимоненко «Вечоріє» (1900)

Коли дитині виповнявся рік, її вперше стригли. Часом це називалося пострижинами. До року стригти дітей було заборонено (вар.: не рекомендували), що пов'язували з низкою забобонів. Інакше дітей і називали: ходун, шавкотун, щебетуха, німець.  На цьому етапі ці слова вже були позбавленні евфемістичного забарвлення, а ставали термінами на позначення віку.

До двох років (вік визначали такими термінами, як їсть першу / другу паску, друга каша / їсть другу кашу) діти «не злазять матерям з рук», їхній життєвий простір обмежений хатою батьків і двором, однак, чим впевненіше вони ходять, тим ширшим стає «їхній» простір, і, з чотирьох років вони починають гуртуватися, збираючись у когось із однолітків у дворі.

До 4–5 років діти, незалежно від статі, ходили в сорочках («безштанько – курячий дядько», – дражнили хлопчиків), а приблизно від того часу їх починали вбирати в штанята і спіднички, хлопчиків стригли на хлопчачий манір, а дівчаткам плели кіски, зав’язували на голові хусточки. Приблизно в цей час фіксуємо й появу перших трудових обов’язків у формі допомоги старшим, або як самостійні обов’язки. До речі, деякі справи не годилося робити дорослим жінкам – рвати грушки на дереві, засвічувати лампадку тощо. Народна термінологія фіксує цей вік дітей такими термінами, як пастушок, підпасич, нянька, швачечка, пряшечка.  На питання: якого віку твоя дитина відповідали: «Та уже погонич / робітничок / косар». Дитячу працю найчастіше використовували для випасу худоби, для підручних робіт («на побігеньках»), а також у рибальстві, у виготовленні примітивних пасток для пташок, дрібних тварин. 

Треба зазначити, що трудові обов’язки дітей раннього віку завжди мали елементи гри, допомагали спритності, проворності, координації рухів, розробки дрібної моторики, уважності, фізичної сили. На це ж були спрямовані також і дитячі ігри: «Рожа», «Ріпка» (стрибання на одній нозі), «Деркач» (обмежена мобільність за рахунок прив’язаної ноги), «Креймашка», «У ліворучку» (оперування однією рукою), «Ящур» (швидкість перевдягання), «У ножа» (навички користування знаряддям) «Панас» (орієнтація в просторі навпомацки), «Піжмурки», «Палички» (навички пошуків), «Тісної баби» (штовхання), «У крамаря», «У кавуна», «У ґльога», «У ворони» (навички стерегти щось, виявляти спритність в наздоганянні). Низка рольових ігор імітативного характеру мала соціалізуючі, навчальні функції («Весілля», «Похорон», «Купайло» – діти перестрибують через кропиву, будування  «хати», гра у сінокіс). 

Дитяча субкультура обов’язково включає різні дитячі фольклорні жанри, зокрема, лічилки, дражнилки («Олена – жаба зелена», «Тиміш – наївся миш», «Кондрат – свиням брат»), віршики із звуконаслідуванням птахів та тварин тощо. З обрядових функцій дітей найвідоміша – засівання на Новий рік, хлопці 8–12 років і старші на «Щедру кутю»  водили козу, відома також дитяча коляда. 

Щодо іграшок (вар.: забавки, цяцьки), то сільська культура ХІХ – початку ХХ ст. передбачала передусім дитячу творчість, діти робили забавки собі самі, найпопулярніші: тарадайки, візочки, млинки, пищики, дзиги з соснової кори, з огірків – свині. Дівчатка «крутили» ляльки (кукли) зі старого ганчір’я: робили голову, стягуючи стрічкою на шиї, пов’язували хусткою, пришивали руки, вдягали спідницю, фартухи, сорочки. Їх «колисали», «годували» з черепків (дитячий посуд), залучали до рольових ігор. Навесні робили ляльки з трави, квіток. Діти задля забави виготовляли також примітивні музичні інструменти – дудочки, пищики тощо. У ХІХ, а особливо на початку ХХ ст. на базарах, ярмарках продавали іграшки, виготовлені народними майстрами, – з глини, дерева, лози, паперу (витинанка), тканини. Розвинулися центри виготовлення народної іграшки, зокрема у м. Яворові, с. Опішні тощо.

На подвірї родина Сторожуків, 1967 р. с.Кудіївці

У 10–11 років дітей прозивали півпарубок, півдівки, позначаючи тим самим статус їхньої готовності до майбутнього дорослого життя, а коли їх починали кликати дівкою та парубком (14–16 років) – це означало, що умовний період дитинства  завершився.