Катерина Лебедєва

Наїв і народне мистецтво

10 грудня 2021

Сьогодні під наївним мистецтвом дослідники та колекціонери схильні розуміти мистецький напрям, в якому працюють самоуки, сільські художники-кустарі, тобто художники без спеціальної освіти. Метафорична назва Петра Гончара «чисте мистецтво» підкреслює його незаангажованість і те, що самі творці не обмежені умінням малювати. Є широка палітра термінів на позначення цього та подібних явищ – наїв, примітив, ар брют, народна картинка, самодіяльне  (аматорське) мистецтво, кіч.

Історія терміну art naif (наївне мистецтво) бере початок від паризької виставки 1933 р., де він фігурує у самій назві мистецької події: Un siecle de peinture naive. Дослідник, колекціонер і упорядник Всесвітньої енциклопедії наїву (World Encyclopedia of Naive Art), яка й досі залишається найвагомішим виданням на цю тему, Ото Біхальї-Мерин (Bihalji-Merin, Oto) перераховує ознаки наївного мистецтва: воно незалежне від професіоналів, має інстинктивний характер та яскраво виражену індивідуальну манеру творчості, відзначається свіжістю та радістю сприйняття навколишнього світу. До речі, до цієї енциклопедії увійшли імена таких українських художників часів СРСР, як Марія Буряк, Олександр Вишник, Олена Волкова, Іван Лисенко, Єлизавета Миронова, Марія Примаченко, Іван Черняховський.

Народні художники, не маючи спеціальної художньої освіти, позичали з навколишнього світу образи, які були їм близькі та відображали певні архетипи, й тиражували їх. Минає час, змінюються митці, техніки і середовище, але дещо лишається незмінним: по суті, сучасні лебеді з шин, які прикрашають подвір'я у Києві та інших містах, є нічим іншим, як лебедями з ідеалістичних пейзажів, які висіли в сільських хатах впродовж усього ХХ століття. 

«Справді народне мистецтво, – писав у 1925 р. Сергій Маковський, – якнайдалі від вульгарності. Воно захоплює благородством відтінків і розмаїттям у канонічному своєму окостенінні. […] Воно поєднує колективну навичку з неповторністю оригінальних творів, [воно] не індивідуалізоване – у нашому, міському сенсі – і водночас позначене особистим акцентом. Найтривкіші “штампи” села не заперечують відомої свободи виконання. Навпаки, саме від свободи — неповторна краса. Щоразу те ж саме, але трохи по-іншому. Народне мистецтво […] полонить ледь вловними відмінностями, не стаючи ремісничою копією, не вироджуючись у бездушний фабрикат: ремесло лишається мистецтвом». 

На думку дослідниці Ксенії Богемської, зображення людиною щасливого і радісного життя часто є для неї засобом аутотерапії, підтримки себе як особистості. Якщо простежити долі багатьох відомих наївних художників, можна переконатися, що більшість із них звернулася до живопису і малювання у час подолання сильного стресу, важких душевних переживань, хвороби, розриву з близькими, смерті коханої людини. Тож радісний дух картин – ніби компенсація за тяжкі переживання. Зокрема, дві зірки українського наїву – Катерина Білокур і Марія Примаченко – тяжко хворіли впродовж усього життя. 

Поняття наїву вужче, аніж народне мистецтво, воно має стосунок переважно до авторського живопису, тоді як народне мистецтво, як правило, анонімне. З наївом тісно пов’язані народні картини (вар.: народні картинки). Їх малювали, аби розважити дітей, оздобити власну оселю, на подарунок рідним. Малювали й на продаж, і, власне, базарні картинки – це був базарний кіч. За висловом дослідників, у народній картині закладений кічевий принцип, але сільський кіч потрапив у сферу народної культури, наклавшись на традицію.

У роботі майстри народної картинки користувалися різними техніками, матеріалами й поверхнями для зображення. Народне мистецтво транслюється навіть у таких марґінальних медіумах (формах), як, наприклад, різьба по дереву. 

На думку експертів, український народний живопис почав розвиватися у XVIII столітті. Найбільш розповсюдженим сюжетом української народної картинки усіх часів є “Козак Мамай”: на картині зображують козака, що сидить зі схрещеними ногами (часом це називають «позою Будди»), поруч з ним – кінь, дерево, люлька та інші аксесуари, зображення доповнені написами.

“Мамаїв” малювали не тільки на полотні, а й на дверях, стінах хат, на кахлях для груб, на дерев`яних скринях і вуликах. На офорті Тараса Шевченка "Дари в Чигирині 1649 року" (1844) на задньому тлі видно картину "Козак Мамай"; Ілля Рєпін використав цей образ у картині "Гайдамака" (1889), а Сергій Васильківський назвав один зі власних творів "Мамай" (1910). У часи СРСР зображення козака Мамая можна було зустріти на виробах порцелянових і майолікових заводів, на сувенірах з пластмаси. Сьогодні образ козака Мамая комерціалізується, його можна зустріти як на бутикових виробах, так і на сувенірах.

 
Відео:
Ми оновилися!

Це бета-версія нового сайту Музею Івана Гончара. Ми ще працюємо над ним, тому деякі розділи можуть бути недоступними.


стара версія сайту