Історію народної релігії науковці схильні розпочинати з язичницьких практик Русі. В "язицах" (тобто у племенах, або, умовно кажучи, – у народі) існувала досить проста й майже утилітарна практика місцевих ритуалів, часом общинних, часом сімейних, із розвиненими культом предків, аграрною і мисливською магією, обрядодіями, базованими на культі родючості, й усе це згодом розвинулося у великий комплекс календарної та сімейної обрядовості, котра збереглася до початку ХХ ст. Зокрема, в таких календарних обрядах, як водіння тополі, водіння куста, водіння русалки, Купало, Кострубонько, водіння кози тощо фіксують ремінісценції колишніх жертвопринесень (звичайно, на той час усі ці обрядодії вже мали символічний, ігровий характер). У баладних сюжетах про перетворення потопельниць на предмети навколишнього середовища простежують паралелі з давніми обрядами викликання дощу. 

У поховальній і поминальній традиціях зберігся звичай "годування мерців", а також чоловіча похоронна ритуальна гра "бити в лубок" і фольклорний сюжет про те, як старих і немічних "садили на лубок", – все це є фольклоризованими залишками давнього культу предків. Дослідники вважають, що обрядові карнавальні рядження під час виконання обрядів Кози, Маланки, а також весільної перезви також пов’язані з давніми уявленнями про відвідини представниками "того світу" (тобто предками) світу живих та про їхній благодатний магічний вплив на родючість землі, плодючість худоби, сімейні гаразди. Українські народні казки (наприклад, «Котигорошко», «Яйце-райце» тощо) зберегли також натяки на існування тотемістичних преференцій східних слов’ян, мисливські табу, аграрну магію тощо.

Фото, автор невідомий. 1930-ті рр. Трибанна дерев’яна церква Різдва Христового 1784 р. в с. Береки на Харківщині (дата побудови 1787 р. – Ю.П.). С. Берека, Лозівський р-н, Харківська обл. Збірка І.М.Гончара – альбом "Україна і Українці", т. 10 – «Слобожанщина, Сумщина». КН 12738 /60

Отже, на період, коли представники української інтелігенції та духовенства розпочали активне збирання народної творчості, сільська релігія побутувала у вигляді «християнсько-язичницького простонародного суржика». Народна традиція включала в себе та запозичувала з християнської традиції найбільш зрозумілі, привабливі й корисні для неї елементи та явища, такі як молитва, упорядкований календар, святці, шлюб, демонізація нижньої міфологіїтощо.

Фотокопія, автор невідомий. 1902 р. м. Київ. Збірка І.М.Гончара – альбом "Україна і Українці", т.20 – "Незавершений" КН-12748/9

Головною відмінністю народного християнства від офіційного є наївний спосіб інтерпретації християнських догм, сюжетів, образів та фольклорний характер їх побутування та трансмісії. Значне місце у системі релігійних вірувань українців мають святі: з ними спілкуються через молитву, вшановують їх за святцями, важливу роль відіграє народна ікона.

Фото, автор невідомий. Фото сучасне. (Тобто реконструкція 1970-х – 1980-х рр. – Ю.П.). В святковий день. Народний типаж з с. Вовчкова в місцевому національному вбранні с. Вовчків. С. Вовчків, Бориспільський р-н, Київська область. Збірка І.М.Гончара – альбом "Україна і Українці", т. 5 – "Київщина Лівобережна" КН-12733/94

Багато з вірувань в українському народному православ’ї мають візантійське і навіть ранньохристиянське походження. В народі уявляли, що святі є покровителями усіх сфер господарчої та побутової діяльності людей. Так, наприклад, свята великомучениця Параскева (в народі – Параскева П’ятниця) була покровителькою та сприяла у жіночих видах робіт, таких як прядіння, ткацтво, шиття. Днем її вшановування є 28 жовтня. 31 березня вшановують преподобного Олексія (в народі –Теплого Олекси), і це був день, коли пасічники прогрівали на сонці і відкривали вулики, тобто цей святий, вірили, патронує пасічництво. Цілительські якості приписували майже всім святим. Звичайно, першою в цьому списку булаМатір Божа, до якої зверталися в молитвах, як до посередниці між людиною та Богом,Ісусом Христом. Великими цілителями вважали святихКузьму та Дем’яна(їх вшановують 14 листопада),святого Пантелеймона (9 серпня) тощо.Святий Антоній (є кілька святих з цим іменем, йдеться про Антонія Падуанського, день пам’яті – 13 червня) допомагає знайти загублену річ. Незважаючи на те, що в багатьох традиціях світу святого Миколаявважають опікуном подорожніх, моряків, рибалок, в українській сільській традиції він набув універсальних рис помічника в усіх діяннях і називався чудотворцем. Перелік святих та їхніх функцій в народному повсякденні можна продовжувати за святцями дуже довго, і це дало підстави називати це явище народно-християнським політеїзмом.

Фото, автор невідомий.  Поч. ХХ ст. Дерев’яна п’ятибанна Покровська церква, побудована останнім кошовим Війська Запорізького Петром Калнишевським в 1767 р. На початку 1912 р. була перенесена в м. Полтаву, де згоріла під час війни 1941 року. На другому плані видно новозбудовану кам’яну церкву. М. Ромни, Сумська обл. Збірка І.М. Гончара – альбом "Україна і Українці", т. 10 – «Слобожанщина, Сумщина». КН 12738 /73

Проявами народного християнства здавна є свідчення про чуда, об’явлення ікон, вшанування джерел, каміння, дерев’яних і кам’яних хрестів, дерев, печертощо. Український фольклор містить народні легенди, перекази, колядки на тему світобудови і творення світу, які мають яскраво виражений апокрифічний, а деякі – дуалістичний (двоїстий) характер. Потойбічний світ у традиційному світогляді уявляли як паралельний світ ненароджених (вирій) і померлих, де життя триває після смерті; його населяють ангели і святі, там можна зустрітися з Богородицею, Ісусом Христом. На Рахманський великдень(25-ий день після Дня Воскресіння Христового) – вірили в народі – мертві святкували свою Пасху і, якщо прикласти вухо до землі, то можна почути, як у їхніх церквах дзвонять великодні дзвони.

Фото, автор невідомий. 1906 р. Старе козацьке кладовище в селі Васютинці, затопленому Дніпровським водосховищем. Фото з архіву Олени Требінської. Збірка І.М. Гончара – альбом "Україна і Українці", т.20 – "Незавершений" КН-12748/18

Носіями народного православ’я або бодай причетними до нього були «люди божі» (жебраки, прохачі, каліки перехожі, юродиві, кликуші, співці псалмів та мандрівнікобзарі та лірники), що творили свої маргіналізовані товариства навколо церков, монастирів, шпиталів, богаділень.

Фото з негативів художника Масляникова – зятя композитара Миколи Лисенка.  1908 - 1909 рр. Лірник з поводарем по дорогах Володарського повіту. Київщина (Масляников Віктор (1877 – 1944) – український живописець, графік, автор сатиричних малюнків у журналі «Шершень». 1910 р. закінчив Академію мистецтв у Кракові. Чоловік Катерини Лисенко). Збірка І.М.Гончара – альбом "Україна й Українці", т. 4 – "Київщина Правобережна" КН-12732/110

Появу такого явища, як народна релігія, дослідники пов’язують з історичним поступом християнства в давній Русі. У цьому контексті виділяють християнізацію «верхів» та «низів», яка відбувалася різними шляхами. Християнізація «низів», тобто народу, ішла як «згори» (через прищеплення нових знань і введення в обіг нових обрядів Церквою і священиками), так і «знизу» – шляхом поширення усної апокрифічної традиції переважно мандрівними ченцями, прочанами і торгівцями, а з другої половини ХVII ст. – мандрівними дяками, спудеями братських шкіл, які стали творцями вертепних драм та колядок і, як наслідок, справили вирішальний вплив на формування народної версії Різдва. Їм також належить творення окремого сюжетного блоку українського фольклору – пародійних оповідань та пісень про святих, які вважають проявом народного християнства.