Відчинено з 10:00 до 18:00
Ірина Ігнатенко

Народна медицина

10 грудня 2021

Народна медицина – важлива складова етнокультури народу. На основі найдавніших емпіричних знань багатьох поколінь і народного досвіду  виробилися методи діагностики та профілактики захворювань, своєрідне розуміння причин їх появи, різноманітні способи лікування засобами рослинного, тваринного, мінерального походження. Окреме місце у народній медицині належить лікуванню словом

Народні уявлення про причини хвороб можна поділити на раціонально пояснювані (приміром, застуда, харчове отруєння,  поріз тощо) та ірраціонально пояснювані (це так звані наслані, зроблені, підкинуті/підлиті) недуги. Першу категорію хвороб назагал лікували вдома, застосовуючи рослинними, тваринними, мінеральними засобами. Мало не у кожної господині були свої рецепти домашнього лікування. 

Основним напрямом народної терапії було лікування травами. Здавна наші предки придивлялися до навколишнього середовища й поступово навчилися знаходити у природі ліки від різних недуг, виробили правила збирання, сушіння, зберігання та застосування лікарських трав. У народі добре знали, що активні речовини виробляються і накопичуються в рослинах у певні періоди їх розвитку, тому й заготовляли їх у точно визначений час. Заготовляли лікарські трави, орієнтуючись на те, яку частину рослини вважали цілющою – корінь, листя чи квітки. Листя зазвичай збирали перед цвітінням; підземну частину (корені, бульби) – восени чи напровесні; кору ж, навпаки, заготовляли під час руху соків – навесні, а насіння і плоди – у період достигання. Квіти рекомендувалося збирати на початку цвітіння.

Сушили лікарські рослини в сухому, темному, добре провітрюваному місці і в жодному разі не на сонці. Складали трави у бавовняні торбинки, картонні чи дерев’яні коробки, застелені чистим папером, а також у скляні банки з кришками. Термін зберігання лікарської сировини для трави – рік, для плодів і насіння – два й більше. З рослин українці виготовляли різноманітні лікарські препарати, зокрема, внутрішнього (відвари, настоянки, соки, порошки) та зовнішнього (ванни, клізми, примочки, припарки, компреси, мазі) застосування. Лікувальні дії багатьох трав були добре відомі предкам й їх широко використовували у лікуванні: полин гіркий (Artemisa absinthium L.), м’ята (Mentha piperita), лопух (Arctium lappa L.), підбіл (Tussilago farfara), золототисячник (Centaurium minus Moench), валер’яна (Valeriana officinalis), конвалія (Convallaria majalis), материнка (Origanum vulgare L.), дивина (Verbascum thapsifone Schrad), деревій або кривавник, серпориз, серпоризнік (Achillea millefolium L.), подорожник великий (Plantago major) і подорожник середній (Plantago media), вероніка лікарська (Veronica officinalis L.), ромашка лікарська (Matricaria chamomilla L.), чебрець (Thymus vulgaris L.), мучниця (Arctostaphylos uva ursi L. Spreng), золототисячник (центурія, рута, цвінтура (Erythraea centaurium L.), материнка (Origanum vulgare L.), , звіробій (Hypericum perforatum L.) та багато-багато інших.

Крім зілля, українці в лікуванні широко використовували й лікувальні властивості дерев. Особливо популярними були береза, дуб, горіх, калина, сосна, вільха, верба. Приміром, березовий сік, настоянки на воді або горілці з березового листя вживали як засіб від кашлю. Горілчану настоянку на березових бруньках натирали при ревматичних болях та як ранозагоювальний засіб. Здавна широку лікувальну дію приписували дубу, особливо його корі. Зокрема, її використовували для полоскання горла при хворобах слизової оболонки порожнини рота, при зубних болях, приймали внутрішньо у вигляді відвару при розладах шлунку, кишечника та сечового міхура.

У лікувальній практиці наших предків широко застосовували  овочі, серед яких чи не найперше місце посідали часник і цибуля, насамперед проти застудних захворювань. З лікувальною метою наші пращури широко використовували й іншу городину: картоплю, моркву, буряк, капусту. Так, терту сиру картоплю прикладали до наривів, місць укусу оси чи бджоли, при мозолях, опіках, болях у спині; гарячою картоплею вигрівалися при застуді, прикладаючи її до ніг, грудей. Над вареною гарячою картоплею робили інгаляції.

У регіонах України, де був розвинений збиральницький промисел (насамперед, Полісся та Карпати), лісові ягоди (малина, суниці, чорниці, брусниці) та гриби також посідали важливе місце у локальних медичних традиціях. Приміром, чорниці вживали від проносу, зниженні кислотності шлункового соку, каменях у нирках, недокрів’ї. Висушеними білими грибами гоїли рани, нариви, «вавки». Для цього гриби розмочували у воді чи молоці та прикладали до ран. 

Широко застосовували у народному лікуванні засоби тваринного походження. Загальновідомим є рецепт вживання гарячого молока з різними додатками  при застудах: з маслом і медом, з яйцем та маслом, з медом та перцем тощо. В лікуванні використовували  тваринні жири – свинячий, собачий, борсучий, гусячий та ін. Ними переважно розтиралися при застуді, вживали як загоювальні засоби для ран та наривів. Серед ліків мінерального походження, найбільш уживаними була руда глина та сіль. З глини робили компреси при вивихах і синцях. Із солі – гарячі компреси при застудних захворюваннях, прикладали їх до горла та носа.

Другу категорію хвороб – «насланих» – вдома не лікували, а зверталися до професіоналів – знахарів, які за допомогою особливих магічних обрядів, ритуалів й замовлянь позбавляли від недуги. 

Загалом українці вірили, що хвороба — певна негативна енергетична субстанція, яка з різних причин може проникнути у тіло. Її «намовляли» на воду чи горілку, а тоді давали це випити хворому. Вірили, що лихі люди можуть у шкідницьких цілях «підкидати» хворобу з намовленими речами, «підливати» її, випускати на вітер (вихор), і тоді ті, хто в нього потраплять, будуть довго й важко хворіти. Саме тому наслані хвороби знахарі традиційно виганяли, палили, виливали, викачували, принижували, передавали, залякували за допомогою магічних дій. Приміром, одним із найпоширеніших лікувальних прийомів виведення хвороби з тіла було викачування на куряче яйце (найчастіше) або на хлібний м’якуш / хлібні «балабушки» / хлібні кульки. Це відбувалося так: знахар качає яйцем або «хлібними балабушками» по всіх частинах тіла, починаючи з голови й закінчуючи стопами. При цьому паралельно виголошували  замовляння. Після викачування яйце, як правило, розбивали у склянку з водою, а потім віддавали собаці, щоб «вигавкав» хворобу, або ж виливали туди, «де люди не ходять».

У лікуванні таких  хвороб знахарі широко застосовували різні підручні засоби: непочату воду, набрану до сходу сонця; лікарські трави, ніж, сіль, мак-видюк (самосійка), а також культові речі, освячені в церкві (хрест, ікони, свічки) тощо. Під час лікування надавали значення і кольорам предметів, серед яких домінували червоний і чорний. Перший з них застосовували під час спалювання рожі (почервоніння шкіри, свербіж), другий – під час лікування епілепсії. 

Магічні лікувальні дії завжди супроводжували замовляннями, що нашіптували над їжею, водою, які людина мала вжити, у такий спосіб ніби «проковтуючи», «випиваючи», пропускали через себе магічні слова. Таким чином, їжа ставала «транспортним засобом» для доправлення слів до «адресата». 

За логікою народних знань, до сфери, пов’язаної зі здоров’ям людини, мали причетність не лише знахар і знахарка, тобто ті, хто лікує від хвороб, а  й відьми й чарівники, які їх «насилають».  Перші діють за допомогою знань та сил отриманих від Бога, лікуючи не лише фізичні та психологічні хвороби, а й допомагаючи під час вирішення різних господарчих, побутових, сімейних проблем. Відьми та чаклуни – це більше фольклорні образи, вони зналися з нечистою силою, «запродавши душу чорту», їм приписували заподіяння зла, наслання недуг, лих, тяжких фізичних і психічних хвороб тощо. Вірили, що відьма та чаклун спроможні перетворювати людей на тварин (найчастіше вовків), насилати на подружжя безплідність; розсварювати поміж собою людей; «псувати» худобу; «робити» на смерть тощо

За народними уявленнями, представники обох категорій могли бути вродженими або навченими, причому сильнішими вважалися саме перші. Вірили, що можна було народитися зі схильністю до знахарства та чаклування.  Важливими були день, час і навіть хвилини народження дитини, адже вони програмували її подальше життя. Знахарським днем вважали понеділок. Вірили, що дитина, народжена в цей день, у майбутньому може стати знахарем. Разом з тим побутувало переконання, що знахарство передається в основному «по крові», «по роду», і що власного бажання для лікування замало, потрібно мати відповідні здібності. Особливими здібностями наділяли «межових» дітей: перших та  останніх народжених у сім‘ї. 

Щодо навчених знахарів, то учень мав перейняти від вчителя знання за один раз. Якщо ж це у нього не виходило, його вважали нездатним до знахарства. Побутувало вірування, що такі знання будуть краще засвоєні, якщо людина, яка вчиться, тримає свого вчителя за руку: якщо ж учителька – жінка, то учневі слід тримати її за спідницю. При навчанні вчителі дотримувалися правила передавати свої знання тільки молодшій за себе людині, інакше – від тої не буде користі.  Крім практики навчати медичних знань в межах роду, траплялися випадки, що їх передавали за якусь послугу, на знак вдячності, як правило, у разі неспроможності  знахаря (у зв’язку зі старістю або хворобою) проводити лікувальний обряд самостійно. 

Народний цілитель за свої послуги не вимагав жодної плати з пацієнтів,  натомість вони самі визначали розмір віддяки за лікування, інакше воно не допоможе. Знахарям платили грішми або ж віддячували борошном та хлібом, натуральними продуктами, виробами з полотна.

Стосовно відьом та чарівників, то, за народними переказами, вони мають потребу періодично комусь «втяти», «вперти» хворобу, навіть не маючи до того охоти. Коли наступає «така пора», людина абсолютно себе не контролює і може «зробити» будь-кому, навіть близьким. За це чаклунів та відьом чекала довга й тяжка смерть, всі вони, помираючи, мучаються, кричать, не в змозі померти. Існувало кілька способів «допомогти» їм померти. Найпоширеніший з них:  розібрати («зняти») дах з хати чи посадити помираючого на порозі. Вірили також, що відьма й чаклун повинен перед смертю передати комусь свої знання, бо гріховні слова «тримають» його й не дають душі вийти з тіла, тож він будь-що намагався передати своє ремесло будь-кому, навіть першому зустрічному. Побутувало вірування, згідно з яким звичайна людина, навіть просто взявши за руку помираючого чаклуна або будь-який предмет з його рук, обов’язково перейме всі знання, якими він володіє.

Відео:
Ми оновилися!

Це бета-версія нового сайту Музею Івана Гончара. Ми ще працюємо над ним, тому деякі розділи можуть бути недоступними.


стара версія сайту