Уявлення про біологічний вік людини та їх зміни

Упродовж  культурної еволюції суспільства уявлення про біологічний вік людини зазнали відчутних змін. Згідно із сучасними науковими поглядами, що більшою чи меншою мірою корелюються із побутовим розумінням біологічного часу, виокремлюють такі вікові періоди життя людини: дитинство, молодість, дорослість та старість. За класифікацією Всесвітньої організації охорони здоров’я, до літнього віку належить населення у віці 60–74 р., до старого – 75–89 років, а до довгожителів – 90 років і більше. Соціологи називають ці періоди людського життя «третім віком», а демографи вводять поняття «третього» (60–75 років) і «четвертого» (понад 75 років) віку.

Традиційні уявлення українців про вік людини та про час, коли настає старість, є відмінними від сучасних. Вивчення мовних та етнокультурних особливостей українців дає змогу окреслити коло традиційних уявлень про старість, визначити місце й роль людей цієї вікової категорії в традиційному суспільстві. Найпоширенішими народними назвами на позначення людей похилого віку є дід, баба, старий. Багатозначність слів дід і баба вказує на важливість цих постатей в українській народній культурі. Ці поняття стосуються як живих людей, так і культу предків. Наприклад, дід означає: предок; мудрець; родоначальник; старійшина роду; батьків або материн батько; чоловік похилого віку; покійник; старець; бідний чоловік, жебрак; предок, пращур; дух предків тощо. Основними значеннями слова баба є: стара жінка; мати батька або матері; жінка, що приймала дітей під час пологів; знахарка або ворожка, відьма; мати-предкиня, охоронниця, покрова, хранителька родинного вогнища тощо. 

Поняття баба та дід охоплюють реалії обрядової, соціально-побутової, міфологічно-світоглядної сфер життя. Часто слова протиставляють або вони виступають у парі як єдність жіночого і чоловічого начала. Наприклад, сіно, що стелять у хатах під Різдво Христове – дід, а солома, покладена на покуті, куди у Різдвяну ніч ставиться сніп-дід – це баба; старовинна народна страва з борошна і пшона (різновид лемішки) – дід, а солодкий книш (печиво з пшеничного борошна,  паска) – це баба; дід і баба є серед деталей кросен (ткацького станка); такі назви мають дитячі ігри й забави; останній сніп в українських жнивних обрядах, опудала, які ставлять на городі, полі тощо.

Слово старий як похідне від утворення stā-r(о)- у значенні «великий»  позначає вік людини: «великий», тобто «дорослий». Народні прислів’я і приказки розкривають особливості розуміння старості  як межового стану через протиставлення її з молодістю: «Шукай правди у старих, а сили у молодих»; «Якби молодість знала, а старість могла». Старість вимагає шанобливого ставлення, що є невід’ємною ціннісно-етичною нормою поведінки українців: «Поважай старих, бо й сам старим будеш»; «Шануй старих – молоді тебе пошанують». Зі старістю часто пов’язані протилежні  конотації: позитивні – мудрість, досвід («З віком розум приходить», «Слухай старих людей, то й чужого розуму наберешся, й свого не загубиш») та негативні – немічність чи розумову слабкість («Старий багато знає, а ще більше забуває», «У старого голова, як решето: багато було, та висіялося»,  «Що старе, що мале, що дурне»).

У традиційному суспільстві поняття старість має як біологічний (репродуктивний), так і соціальний вимір. Старістю вважають період життя, коли знижується фізична активність, з’являються зовнішньо виражені ознаки старіння, погіршується здоров’я тощо. В українській культурі старість не визначали об’єктивними характеристиками (кількістю прожитих років), не було чіткої вікової ієрархії та відповідних обрядів переходу. Зазвичай набуття статусу «старого» супроводжувалося припиненням певних соціальних функцій, передачею сакральних знань та набуттям нових ролей особистості в соціумі. Соціовікові зміни, за народними уявленнями, наставали у віці від 45 до 50 (рідше від 60) років. Оскільки  зазвичай  більшість дівчат одружувалася у 16-18 років, а хлопців – у 20 років, то у 40–45 років вони мали перших онуків, тобто ставали дідами і бабами. Цей вік українці вважали вже старістю: «Ходять свині по орині, // А за ними старий дід //Уже йому сорок літ», «Оженився старий дід, // узяв бабу сорок літ». 

Уявлення про старість у традиційній культурі

Старість, співвіднесену із соціальними чинниками та біологічним циклом людини, можна розглядати в контексті заборон, приписів та санкцій, які мають символічний характер. Вони стосуються переважно жінок, менше – чоловіків. Фізіологічні зміни в жіночому організмі були, поміж інших, найголовнішими критеріями, за якими жінка ставала бабою. Саме із втратою здатності до дітонародження жінка переходила у статус баби. Перехід у «чистий» стан з настанням менопаузи давав жінці нові можливості: 1) стати бабою-повитухою/бабою-бранкою; 2) займатися лікуванням, знахарством (чоловіки не мали жорсткого обмеження у віці при практикуванні народної медицини); 3) здійснювати моральну цензуру та за потреби навіть проводити обстеження дівчини на цноту; 4) брати участь у поховальній обрядовості (обмивання покійника, читання молитов). Водночас участь у поховальних обрядах виключала допомогу при пологах, щоб, за народними віруваннями, не нашкодити новонародженому.

Отож, старість у системі архаїчних вірувань постає як лімінальний (проміжний) стан людського буття, за яким стара жінка  та старий чоловік отримували лімінальний статус баби і діда, який нібито робив їх медіаторами поміж цим і тим світом. 

Статус баби і діда  накладав також певні заборони щодо подружнього життя, зокрема, припинялися статеві відносини. Спати разом дідові і бабі вважалося за сором. Інтимні стосунки вважали вже непотрібними, що може свідчити про погляд на сексуальне життя як на другорядне порівняно з його репродуктивною спрямованістю. 16. Головата Галина Феодотівна та Котельник Віктор Олексійович з внуками, 1990 р. 

Віковий символізм був виявлений і в особливостях матеріальної культури людей похилого віку, зокрема – ознаках традиційного одягу, зачісках та головних уборах. Для одягу використовували тканини темних кольорів, сорочки мали мінімальну вишивку, або ж вона взагалі була відсутньою. Старі жінки часто коротко підрізали собі волосся і обов’язково покривали голову. Наприклад, на Поділлі для старих жінок виробився спеціальний спосіб вив’язування хусток: кінці проходили під підборіддям і, не зав’язуючись, закручувалися на голові (над лобом), при цьому тороки спадали. Пов’язували хустки поверх каптура, з-під нього обов’язково виглядала біла хусточка. Цей тип головного убору називали «баба».

Щодо побутових умов, то старші люди доживали віку у сім’ях  своїх дітей (дочок-синів-зятів-невісток). Саме баба і дід були головними вчителями і вихователями онуків, знайомили їх з фольклором, родинними та календарними звичаями. Виконуючи посильну роботу по господарству, вони прививали дітям вміння та навички праці тощо.

У повсякденному житті старі люди активно комунікували поміж собою, щовечора збиралися на лавці на вулиці/кутку, під час церковних служб, під час відзначення календарно-обрядових чи родинних свят, громадських заходів. Брак спілкування з однолітками, хвороби, подекуди погане ставлення з боку дітей (про  що свідчить приказка «Три лиха є у людини – смерть, старість і погані діти»)  призводили до відчуття самотності та депресії. 

В цілому статус літніх людей був досить високим в сільському соціумі та у громадському житті, вони мали значний вплив на формування морально-етичних та поведінкових норм за умови, що упродовж свого життя вони самі реалізували основні соціальні функції та гендерні норми тогочасного суспільства, які покладали на осіб їхньої статі (передусім це стосувалося одружених жінок, що пізнали материнство і вдало господарювали).

До смерті старі люди готувалися заздалегідь, виявляючи в цьому  природний прагматизм: замовляли / робили собі труну, зберігаючи її на горищі; «тримали місце» на кладовищі біля померлої жінки/чоловіка; готували «одяг на смерть», свічки, хустки і «платочки» для тих, хто прийде на похорони. Вони намагалися завершити всі важливі господарські справи та належно розпорядитися майном через складання усного чи письмового заповіту. 

У приготуваннях до смерті старі, а особливо немічні люди намагалися подбати про свій душевний стан, щоб цей світ покинути з чистим сумлінням. Значну роль у цьому відігравали християнські таїнства сповіді, причастя та оливопомазання, які виконував священик. За виконанням таїнств стежили самі старі люди, їх діти, духівники. Ці заходи були важливими не лише з погляду релігійно-християнського, а й народно-світоглядного. Вважається, що таїнства очищають душу від земної гріховності, полегшують болісне розтавання із земним життям, убезпечують кращу посмертну участь. Адже смерть традиційно осмислюють не як остаточну руйнацію душі та тіла, а як перехід від одного виду існування – до іншого, потойбічного життя предків.

Уявлення про культ предків та їх пошанування 

У традиційних культурах особливе значення мав культ предків. Узвичаєними були уявлення про душі та духів предків як охоронців людського роду, від яких, вірили, залежить духовне та матеріальне становище живих. Предки в народних уявленнях наділені надприродною силою: охороняють території, худобу, посіви, самих людей від земних ворогів і злочинних задумів злих сил, впливають на погоду, щоб вона була більш сприятливою для майбутнього врожаю, на родючість землі, забезпечують здоров’я живим та їхній цілорічний добробут. Натомість на цьому світі їхні родичі влаштовували обрядове задобрювання, спілкуючись з покійниками у формі регулярних принесень жертовної їжі (головною поминальною стравою є коливо) й пиття. Поминають померлих  навесні, влітку, восени, взимку у поминальні дні: після Великодня – «Могилки», «Діди», «Гробки», «Проводи»; на Трійцю, Навський (Рахманський) Великдень – «Русалії»; на Дмитра, Кузьми й Дем’яна, Михайла – «Дідівські суботи»; а також під час сімейних (на весіллі закликали мертвих під час розподілу короваю; роздавали дари «для покійника» старим людям) та календарних свят (на Святвечір, Різдво, Спаса, храмові свята та ін.).

Культ предків, найархаїчніший в українській обрядовості,  присутній і в сучасній звичаєвості, виявляючись у збереженні пам’яті про найближчих померлих родичів, у вшануванні померлих, відвіданні і доглядом за їхніми могилами.