Відчинено з 10:00 до 18:00
Оксана Овсіюк

Кобзарсько-лірницька традиція

09 грудня 2021

Кобзарство та лірництво – це важлива сторінка української етнічної культури, а також невід’ємна складова української ідентичності; образ кобзаря є для українців символічним, він значною мірою уособлює їхню духовну сутність. Власне, саме тому Тарас Шевченко у свій час обрав для своєї поетичної збірки назву «Кобзар», а його самого стали називати Великим Кобзарем.

Сьогодні під кобзарсько-лірницькою традицією прийнято розуміти велику частину української музично-словесної спадщини, носіями якої в минулому були мандрівні незрячі співці та музиканти – кобзарі, лірники та бандуристи, а сьогодні її відродженням займаються сучасні співаки та інструменталісти.

Історія кобзарства та лірництва до кінця не вивчена. Зокрема, відомо, що ще в ХIV ст. при дворах польських королів і вельмож працювали українські музиканти Войташко, Тарашко, Чурило, Андрійко, Лук`ян, Подолян, Стечко. У XVIII ст. при дворі російської імператриці Єлизавети Петрівни, значною мірою завдяки Олексію Розумовському, була неабияка мода на українських музикантів, одним з найвідоміших з яких був сліпий бандурист Григорій Любисток. В ХІХ столітті, на хвилях ідей романтизму, в середовищі  української інтелігенції культивувався інтерес до мандрівних співців та музикантів, і завдяки її зусиллям зібрано великий матеріал щодо життя та побуту, репертуару, виконавської манери кобзарів та лірників.

Так, кобзарство і лірництво було справою чоловічою, причому, кобзарі, лірники, бандуристи, як правило, були сліпими і заробляли собі на хліб, за їхньою термінологією, “жебрацьким промислом”, що диктувало мандрівний спосіб життя. Перебуваючи вдома, вони виконували посильні господарські роботи і займалися доступним для них ремеслом (переважно в’язали мотузки). Проте основною діяльністю була, кажучи сучасною мовою, артистична: вони були мандрівними музикантами, співали під супровід музичного інструменту – кобзи, бандури, ліри. Вони мали свій власний репертуар, який дещо різнився в кобзарів та лірників, однак об’єднувала їх репертуарна база: епічна (думи, історичні пісні), духовна  традиція (псальми, пісні релігійного змісту) та танцювальна інструментальна музика (часом з приспівками). Власне, з цього можна зрозуміти, що мандрівних музикантів найчастіше можна було зустріти в велелюдних місцях (на ярмарках, базарах, під церквами, на сільських святах в літній час, біля корчем тощо). Проте нерідко їх запрошували пограти в заможні оселі, де вони могли отримати тимчасовий прихисток на кілька днів. На думку одних дослідників, кобзарство – явище регіональне, воно було поширене на територіях колишньої Гетьманщини (нинішня Полтавщина, Чернігівщина, Сумщина), а в ХІХ ст. поширилося на Харківщину, частково Київщину. На думку інших дослідників, на Правобережжі ця музична традиція існувала також, але зникла, зокрема, є згадки про бандуриста Василя Варченка із Звенигородки в гайдамацьких загонах часів Коліївщини, безліч малюнків Шевченка, саме з Правобережжя, і безпосередньо його згадки кобзарів ще з дитячих років. Лірництво ж було поширене по всіх теренах, однаково популярне що на Слобідщині, що по всьому Поліссі, Волині, Поділлі і Карпатських регіонах).

Кобзарсько-лірницьке мистецтво в ХІХ ст. було професійним, з поправкою народно-професійним: кобзарі та лірники гуртувалися в цехи («братства»), шлях до яких тривав багато років, розпочинаючись з дитинства, коли сліпого хлопчика або парубка віддавали в учні до панотця, і той впродовж не менш як трьох років учив його грі на інструменті й співу. Бували й винятки з цього правила: наука Остапа Вересая тривала лише кілька місяців. Методика навчання грі на музичному інструменті була різною. Найчастіше учитель навчав, накладаючи свої руки на руки учневі; попередньо проказував твір, а той завчав його напам’ять. Існували й інші методи. Скажімо, панотець наказував смикати ту чи іншу струну. Лірник Грицько Обліченко згадував, що його “панотець вчив, прив’язуючи пальці. Вчив співати співаючи, а не проказуючи наперед”.

Завершивши науку в учителя, молодий кобзар мав право подаватися в цехову організацію. Для цього треба було скласти іспит і пройти на цеховій раді своєрідний ритуал, що звався одклінщина: треба було одкланятися братії, щоб вона дала благословення на вступ колишнього учня до професійного товариства. Після проходження іспитів та випробовувань він отримував “визвілку”, що означало визволитися з-під учителевої опіки і отримати право самостійного промислу і заробітку – старцювання, кобзарювання.  Так само треба було заробити право бути майстром, панотцем і брати собі учнів на навчання. Обряд одклінщин є типовим професійним ініціальним обрядом, обов’язковими елементами якого були екзаменування на професійну придатність (знання репертуару, законів панібратства, виконавська майстерність); обрядове частування і обдаровування панотців. Після проходження цього обряду, учень називався “одклоненний”, “визволений”, ставав майстром і отримував право промишляти старцівством по визначеній братством території.

Кобзарські та лірницькі цехи були зорганізований на кшталт ремісничих. Вони мали свою ієрархію, свою професійну раду, що звалася “судна рада”,  до якої входили панотці (“панмайстри”), що й складали “радну старшину” (“цехову старшину”). На чолі цеху стояв цехмейстер, прапанотець. Кожне братство мало свою територію “для промислу”. Поводирів не допускали на цехову раду.

Кобзарі та лірники мали свій таємний сленг (арго) – лебійську мову, яку вони іронічно називали “каліпецьке говридання”. Словник цієї мови складається з видозмінених до невпізнаності українських слів, а також запозичень з новогрецької, циганської, румунської, єврейської, німецької, угорської, турецької, російської, шведської мов.

Історія залишила нам імена знаменитих народних співців кінця ХІХ – початку ХХ ст.: кобзарі Іван Стрічка, Хведір Гриценко-Холодний, Іван Кравченко-Крюковський, Остап Вересай, Михайло Кравченко, Гнат Гончаренко, Федір Баша, Андрій Шут, Петро Колибаба, Павло Братиця, Терентій Пархоменко, Петро Древченко, Мусій Кулик, Василь Назаренко; лірники Архип Никоненко, Іван Пересада, Миколай Дорошенко, Степан Пасюга, Самсон Веселий, Нестір Колісник, Варіон Гончар, Антон Скоба, Нестор Боклаг тощо.

Після революції 1917 року ситуація змінилася, настав болісний етап активного руйнування кобзарсько-лірницької традиції, ще в 1920–1930-ті роки записувачі «ловили» останніх носіїв автентичної традиції та робили записи від них, Катерина Грушевська видала корпус «Українських дум», які після її ув’язнення та заслання стали забороненим націоналістичним виданням. Кобзарів та лірників змушували «перелаштуватися» на соціалістичні цінності, на марксистсько-ленінську ідеологію, складати «нові думи» про Леніна і Сталіна. Це починання не зазнало поширення, натомість автентичне мистецтво було витіснене концертною діяльністю капел бандуристів, що почали формувати окремі напрями і жанри українського співоцького та інструментального мистецтва.

Що стосується старої автентичної традиції, то тут можна лише казати про рідкісні випадки збереження спадщини завдяки таким виконавцям, як бандурист Єгор Мовчан, лірник Оврам Гребінь тощо.

Новий історичний етап розвитку кобзарсько-лірницької традиції пов’язаний з відлигою 1960-х. З’явилися перші спроби адаптації традиційного виконавства і традиційного репертуару до нових умов – умов великого міста, урбаністичного суспільства, до нового середовища українських інтелектуалів, носіїв нової національної ідеї, яка тоді формувалася в закритих, підпільних осередках.

Цей період бере початок від бандуриста Григорія Ткаченка, учня Петра Древченка. Він не лише дав нове життя традиційному репертуару – думам, псальмам, історичним пісням; не лише продемонстрував, що в другій половині ХХ століття бандура може звучати по-старосвітськи, а й виховав плеяду учнів, які на сьогодні складають золотий фонд української культури. Серед них – Микола Будник, Володимир Кушпет, Віктор Мішалов, Тарас Компаніченко.

На сучасному етапі можна стверджувати про реальне відродження кобзарсько-лірницької традиції, введення її багатої спадщини в сучасний культурний обіг. Сучасні кобзарі та лірники України створили попит на традиційний репертуар, зробили цей вид мистецтва невід’ємною частиною сучасної культури, поєднали виконавські практики з дотичними: пошуки в архівах старих нотних рукописних збірників доби Середньовіччя, ренесансу, бароко, класицизму тощо і введення їх в репертуар (Тарас Компаніченко), відкритий табір-майстерня музичних інструментів (Тарас Юрій Фединський), поєднання бандури, кобзи, басолі зі старовинними інструментами (гурт «Хорея козацька»), відродження лірницького мистецтва (Михайло Хай) тощо. Цікавим є явище, коли співці виходять із концертних залів «на вулицю», стаючи своєрідними глашатаями свободи (важлива роль кобзарів та бандуристів в подіях Майдану).

Кобзарі намагаються відродити і традиційні соціальні форми спільноти, зокрема, гуртуються в цехи (Харківський кобзарський цех, Київський кобзарський цех). Осередками традиційного кобзарювання зараз є Київ, Харків, Львів, Луцьк. Кобзарський цех робить спроби навчати епічному музикуванню незрячих, проводить щорічні науково-практичні конференції “Кобзарсько-лірницька епічна традиція” і видає збірки матеріалів, влаштовує щорічний фестиваль епічної традиції Кобзарська трійця, концерти, кобзарювання у Музеї Івана Гончара, фестиваль Кобзарсько-лірницька Покрова, а також низку фестивалів та заходів в інших містах і селах України, як, наприклад, Ліра-Фест, Кобзарський табір в Крячківці.

 
Відео:
Ми оновилися!

Це бета-версія нового сайту Музею Івана Гончара. Ми ще працюємо над ним, тому деякі розділи можуть бути недоступними.


стара версія сайту