Марина Гримич

Українська письменниця, доктор історичних наук, кандидат філологічних наук

Дівування та парубкування

06 грудня 2021

У патріархальному суспільстві принцип поділу на вікові категорії ґрунтувався не на гендерних, як сьогодні, засадах, а передусім на біологічних, співвідносячись з репродуктивним циклом людини, а соціальні чинники йому підпорядковувалися. Якщо сьогодні верхня межа вікової категорії «молодь» в середньому обертається навколо позначки «35 років» і не враховує сімейного статусу молодої людини, то в аграрних доіндустріальних спільнотах її було обмежено вступом у шлюб, націленим на продовження роду; і це ставалося в житті людини в 16-20 років. Нижня позначка вікової групи молоді збігається з пубертатним періодом, щоправда, в минулому він наставав пізніше, ніж сьогодні. Науковий термін на позначення цієї вікової групи включає маркер сімейного статусу: «неодружена молодь».

Народні терміни на позначення осіб цієї вікової категорії – парубок (за етимологією – «молодий робітник», тобто особа чоловічої статі, яка, за фізичними даними, здатна повноцінно працювати) і дівка – (за етимологією, – «та, що здатна годувати груддю», тобто молода особа жіночої статі репродуктивного віку). Від цих двох іменників утворюються похідні – парубкувати / дівувати; парубкування / дівування.

Отже, у цьому віці людина вже була спроможна долучитися до виконання тих видів робіт, які потребували фізичної сили і практичних вмінь (косіння, жнива, молотьба, сапання; робота з деревом – рубання, пиляння, столярування, будівництво; випас череди великої рогатої худоби; готування їжі в печі, включно з орудуванням рогачами і горщиками; робота з прядкою, голкою, рубелем; прання у ночвах з використанням жлукта для зоління тощо).

У цьому віці змінюється (порівняно з попередньою віковою групою – дітей) і манера вдягатися. Це виявляється (передусім це стосується дівчат) у збільшенні кількості одиниць святкового одягу і у більшій вишуканості крою та оздоб повсякденного одягу. Зовнішній вигляд дівок як представниць групи неодруженої молоді відрізняє від групи заміжніх жінок такий маркер, як зачіска і головний убір. Дівчата в теплу пору року тримали голову непокритою, волосся заплітали в коси, в святкові дні (в неділю) прикрашали їх стрічкою (лєнтою). Предметом-ідентифікатором незаміжніх дівчат в святкових обрядових ситуаціях (наприклад, на весіллі) був вінок.

Незважаючи на нетривалість цього періоду в житті людини патріархального суспільства, що пов’язано з традицією ранніх шлюбів (у деяких осіб, особливо жіночої статі, він міг тривати лише 3-5 років), він був дуже насиченим. У цей час відбувається процес, який умовно можна назвати статевою самоідентифікацією: молоді люди починали себе добре усвідомлювати як представників певної статі і уявляти себе як майбутніх шлюбних партнерів. Тому тема спілкування між двома статями є наскрізною в період юності та молодості. В українській народознавчій науці вживають термін дошлюбне спілкування молоді.

В позаритуальний час спілкування молоді відбувалося таким чином: у теплі сезони року, особливо, коли не було інтенсивних сільгоспробіт, вечорами на кожному кутку збиралися змішані гурти дівок і парубків (вулиця). Відбувалися «змагання» у співі між різними кутками села, танці, жарти. У холодні осінні вечори (у період до весіль) молоді люди збиралися у приміщенні (у винайнятій хаті) на вечорниці, досвітки. Дівчата приходили раніше і займали себе прядінням, вишиванням, співом, з приходом хлопців ситуація пожвавлювалася, ті грали в карти, пережартувалися з дівками, залицялися («задиралися»). В етнографічній літературі зафіксований локальний звичай спільної ночівлі дівчат і хлопців на досвітках без фізичного зближення.

Хоч на той час вибір шлюбної пари здійснювався батьками і існувала жорстка межа, через яку не можна було переступати у спілкуванні між двома статями, – комунікативні моделі неодруженої молоді передбачали (щоправда, в полегшеному, так би мовити, ігровому, варіанті) ті практики, які в майбутньому знадобляться їм в подружньому житті.

Філософія життя традиційного суспільства передбачала не лише суто біологічне відтворення спільноти, а й постійне відновлення її як соціального організму. Парубоча громада, з цієї точки зору, була «генеральною репетицією» дорослого життя, спрощеною моделлю майбутньої участі молодих людей в сільській громаді в якості одружених чоловіків, господарів (домогосподарів). У парубочій громаді був свій очільник, за структурою вона виявляє риси ієрархічності, щоправда, на відміну від сільської громади, вона виявлялася не стільки в підпорядкуванні менш заможних більш заможним, скільки в підпорядкованому становищі нових членів (молодших) по відношенню до «бувалих» (старших). Вступ до громади парубків нерідко мав ритуалізований характер, що співвідноситься з явищем ініціацій: про це свідчать такі обрядодії, як випробовування (фізичні та моральні), вступний внесок як викуп («купно») місця в громаді чи права на вступ в неї тощо.

У функції парубочих громад входило розв’язання господарчих питань щодо облаштування спільного сільського простору (це робили за дорученням старших, в тому числі сільської громади, або з власної ініціативи). Крім того, їх члени вирішували звичаєво-правові проблеми в межах своєї вікової групи, зокрема, здійснювали покарання за порушення моральних принципів, за невідповідну поведінку.

В окремих регіонах, зокрема, в Західній Україні, молодіжні громади творилися при церквах, і їхня головна функція полягала в тому, щоб допомагати священику, церковному братству та сестринству у провадженні ефективного церковного життя. Молоді люди прислужували під час служби Божої,  займалися прибиранням, ремонтом, прикрашуванням церкви до релігійних свят, збирали кошти, колядуючи «на церкву» тощо.

Левину долю діяльності вікової групи парубків та дівок становила календарна обрядовість.

Якщо участь одружених та літніх людей в обрядовій сфері села переважно була обмежена внутрішнім простором (хата, двір, обійстя; церква, церковний двір, кладовище), то молодь провадила обрядові практики у «зовнішньому просторі» (вулиця, куток, село, а також за межами поселень – «на природі»). Крім того, парубки з дівками були тією комунікативною («кровоносною») системою, яка за допомогою ритуальних обходів, процесій поєднувала в один великий сільський ритуальний простір маленькі (родинні) обрядові сегменти.

Як відомо, існує дві кульмінаційні точки церковного календаря: Різдво / «Три Празники», з одного боку, і Паска / пасхальний цикл, включно з Трійцею), з другого. В народному ж календарі з цими ключовими подіями була пов’язана власна обрядова практика, яка могла мати як офіційний зв’язок з церковною ритуалістикою, так і квазіофіційний або ігровий. Найбільш задіяною в організацію позацерковної обрядової діяльності була саме дівочо-парубоча вікова група. При цьому підготовка до головних подій (виготовлення обрядових символів та ігрових костюмів, репетиція пісень та ігрових дійств) була не менш важливою річчю, ніж самé їх здійснення, оскільки мала великий соціалізуючий ефект.

Зимовий цикл народного календаря включав такі події, як (ворожіння «на Катерини», калита і ритуальні бешкети «на Андрія», обходи колядників, щедрувальників, включно з ігровими або театральними дійствами «Коза» та «Маланка»).

Весняно-літній цикл народного календаря був досить насиченим з погляду трудової діяльності, проте мав включати одну обрядову подію, яка науковцями пов’язується з давньою символікою жертвопринесення. Вона передбачала такі етапи: 1) виготовлення обрядового символу, переважно в жіночому образі чи з жіночою назвою (Марена, Купайло, «віха», «тополя»), або ж перевдягання дівчини, яка грала обрядову роль, в «русалку», «куст»; 2) обрядовий обхід села (процесія) з цією символічною фігурою, що супроводжувалося її ігровим вшануванням; 3) ритуально-ігрове знищення (фізичне або символічне) обрядового символу, супроводжуване веселощами, бешкетами, розвагами. До цієї категорії обрядових подій належать: «Івана Купайла», «водіння русалки», «водіння куста», «віха», «тополя» тощо.

Дівоцько-парубоцька спільнота була задіяна також у родинній обрядовості, передусім у весільному обряді. Дівки і парубки патронували перший етап обряду: від тої миті, як дівка і хлопець ставали, відповідно, молодою і молодим, і до тої миті, як вони ставали одруженими / пошлюбленими (вінчання, посад молодих). Для цього обиралися виконавці на обрядові ролі дрýжки, дружкá, боярина, в їх компанії відбувалися такі обрядодії, як запросини на весілля, дівич-вечір, вінчання, продаж/викуп молодої, «затанцьовування короваю», понеділкові «одвідки» тощо.

Зрідка надибуємо участь молоді в похоронному обряді, зокрема, етнографами зафіксована похоронно-обрядова парубоча гра в лубок.

Дівоцько-парубоцька вікова група відігравала важливу роль у відтворенні, збереженні і творенні фольклору. Зокрема, вона оперувала великим обсягом пісенного фольклору (календарно-обрядові пісні, ліричні (вар.: про кохання або дівоцько-парубоцькі), балади); танцювального фольклору (хороводи, побутові танці: метелиця, козачок, полька, гопак, коломийка); а також театрально-ігровими композиціями («Коза» «Маланка», «Вертеп» тощо).

 

Відео:
Ми оновилися!

Це бета-версія нового сайту Музею Івана Гончара. Ми ще працюємо над ним, тому деякі розділи можуть бути недоступними.


стара версія сайту