Традиційна культура є патріархальною, тож центральне місце в соціальній структурі традиційного суспільства посідає статево-вікова група чоловіків. Це, так би мовити, оплот патріархального суспільства. Розподіл праці між чоловіками і жінками в доіндустріальну добу був чітким і майже не передбачав можливості крос-обміну трудовими функціями, через те, що як в аграрних спільнотах, так і в рибальських, а також скотарських і мисливських, – здобичництво, добування їжі і створення економічного добробуту сім’ї чи общини базувалося на ручній, немеханізованій або маломеханізованій людській праці, яка вимагала великих фізичних зусиль, – а це було  під силу лише чоловікам.

Чоловіча праця була не лише фізично найтяжчою, а й найтехнологічнішою, оскільки для її виконання потрібно було виготовляти знаряддя, інструменти, пристосування, механізми, а також транспортні засоби, зводити будівлі, господарчі конструкції, мости тощо. Сфери ремісництва і промислів, як індивідуальних, так і цехових чи артільних, також були підпорядковані чоловіцтву. Назагал ця соціальна група складала економічну основу тогочасного суспільства.

Микола Кузнєцов «На заробітки», 1882

Ясно, що в аграрних та інших традиційних суспільствах чоловіки не могли успішно виконувати свої економічні функції поза сім’єю: жіночу працю, яка є значною мірою обслуговуючою, хоч і цінували значно нижче від чоловічої, проте саме вона забезпечувала успішність праці чоловічої. Для цього й існував інститут сім’ї, базовою функцією якої була господарча і продовження роду. Саме тому чоловіком – в розумінні патріархальному – особа чоловічої статі ставала після одруження, і цей його статус закріплювався, коли він, а) за українським звичаєм подільності сімей, починав вести власне господарство, тобто ставав домогосподарем, і б) коли в нього народжувалися діти, і він ставав батьком сімейства.

Тож умовою приналежності до статево-вікової групи чоловіків у традиційному суспільстві був шлюб. За нетривалістю життя в доіндустріальну добу цей статус – домогосподаря, глави сімейства, батька сімейства тощо – чоловік утримував до кінця свого життя, однак у разі неможливості через стан здоров’я виконувати ці функції – відповідальність покладали на одного з синів, знову ж таки, одружених.

Отже, після вінчання та весілля особа чоловічої статі переходила зі статево-вікової групи парубків у групу чоловіків, і це означало не лише набуття прав, а й обов’язків та додаткових відповідальностей. Зокрема, функціядомогосподаря– представника домогосподарства на офіційному рівні, – передбачала економічну діяльність, юридичну (платника податків) і представницьку (як члена сільської громади). Земельний наділ, навіть якщо він приходив  в родину як придане дружини, записували на її чоловіка, і чоловік був розпорядником нерухомого і рухомого (за винятком суто жіночих речей) майна.

Олександр Мурашко «Зима»

 

Трудова діяльність дорослих чоловіків в межах сільської общини у традиційному суспільстві (а в Україні, за різними даними, відсоток сільського населення сягав 95 %) була наближена до моделі натурального сільського господарства: основним видом діяльності вважали землеробство і ведення домашнього хазяйства.

Чоловіча праця включала такі різновиди:

• землеробство: обробка землі, оранка, сіянка, скородження, косіння, збір урожаю, молотьба; 
• тваринництво: догляд за свійською худобою, передусім за кіньми та великою рогатою худобою;
• транспортування, управління гужовим транспортом тощо;
• садівництво та виноградарство;
• домашні господарчі роботи: заготівля дров, ремонтні роботи, будівництво житлових та господарчих будівель (толокою), виготовлення меблів;

Додатковий дохід в сім’ю здійснювався за допомогою ведення промислів:

• пасічництво, бортництво; рибальство; мисливство.

Що стосується сільських ремісничих і творчих спеціалізацій (різник, швець, кравець, столяр, бондар, сільський музикант), то вони також були додатковими до землеробства послугами і, відповідно, заробітками, а у разі гончарства, ковальства, мірошництва могли становити окремий протоцеховий та цеховий вид трудової діяльності.

Мисливці з собакою 1939 р.

 

В кінці XIX – першій третині XX століття для ведення промислів чоловіки також об’єднувалися в артілі. Найзнаменитішим і суто українським промислом  (торгово-візницьким) було чумацтво.

Завдяки своєму зануренню в економічну галузь і необхідності виконувати певні види робіт гуртом (толокою, артіллю) соціальна група чоловіцтва мала потребу самоорганізовуватися в тимчасові та постійні об’єднання, вищим проявом якої була сільська громада.  

Отже, висока статусність статево-вікової групи одружених чоловіків, батьків сімейств у традиційному патріархальному суспільстві є цілком логічною. 

У внутрішньому укладі сім’ї було узвичаєно, «щоб батьківське слово було зверху», щоб «право першої ложки» належало батькові, і щоб не допускати ситуації «поперед батька в пекло». Ці та інші серйозні і жартівливі приказки відображають такі звичаєві правила, як право першості, право прийняття остаточного рішення, які були закріплені за батьками сімейств, і ці принципи, до речі, якнайкраще пояснюють функції глав сімейств в обрядовій діяльності.

Микола Кузнецов «Селянин»

 

Звичайно, чоловіцтво було меншою мірою, ніж молодь чи жіноцтво, занурене в обрядовість, однак, коли йшлося про важливі ініціальні звичаї (символічне відкриття нового циклу чи сезону, розпочинання якоїсь урочистої події, освоєння нового простору), оці звичаєві правила набували якості магічної дії: «чоловіча нога» мала першою ступити в нову хату, або ж на подвір’я; чоловік (вар.: особа чоловічої статі) мав першим зайти у дім у перший день нового року (полазник); чоловіча молитва розпочинала ритуальну трапезу на Святвечір чи великодній сніданок тощо.  У традиційному весіллі чоловіцтву (батькам сімейств) припадала роль правова, звичайно ж, у сенсі народно-юридичному. Одним із найважливіших народно-правових дійств шлюбної звичаєвості було сватання, під час якого в ритуальній усній формі укладали угоду про шлюб. І укладали її не поміж молодими людьми, що збиралися одружитися, а поміж їхніми родинами, які, в свою чергу, були представлені чоловіками (батько, дядько, старший брат, кум, найближчий сусід). Звичайно, без згоди матерів наречених мало коли обходилося, проте в обрядовому дійстві присутність жінки була ситуативною, а публічне рішення («на люди», «перед людьми») приймали на рівні чоловіків-батьків або їхніх представників (також чоловічої статі).

Почесті для «весільного батька». Вінниччина початок 1980 рр.

 

У ритуалістиці весілля роль батьків (у значенні сімейної  пари), так само, як і наречених, була досить пасивною і декоративною, натомість центральну роль у сценарії весільного дійства відігравав староста (вар.: старший сват). Він був, кажучи сучасною мовою, і головним розпорядником, і водночас ведучим, між тим виконував різні почесні повноваження: благословляв початок і контролював процес виконання обрядових дій (розплітання коси, часом покривання молодої наміткою , виготовлення обрядового хліба (всі етапи), перепій, розподіл короваю, обряд «комори» тощо).

Важливе функціональне навантаження чоловіки мали у похоронному обряді, зокрема, виконання багатьох робіт (труна, могила, хрест) потребувало чоловічої фізичної сили.

Стосовно фольклору, – це стосується як пісенного, так і прозового, – то значну його частину складають зразки, які, судячи з усього, творили чоловіки і передусім для своєї чоловічої аудиторії. Сьогодні дослідники об’єднують такі пісні, легенди та перекази  у цикли: козацький, чумацький та епічний (історичні пісні, думи).