Три причастя із мистецького джерела Саєнка

Перше моє знайомство з творчістю Олександра Саєнка відбулося в Музеї народної архітектури та побуту України, де я працювала у 1980-х роках. Пам’ятаю, як у музейних фондах, що знаходилися тоді у приміщенні старої німецької кірхи, я побачила на стелажах великі за розмірами мистецькі твори, виконані у техніці соломкою. Дивина, подумалося тоді, чи можливо творити прекрасні картини з такого, на перший погляд, непридатного матеріалу? А роботи сяяли, мов золоті, віддзеркалюючи проміння вечірнього сонця. І згадалося золотоколосся українських ланів, що так щедро подарувало митцю своє стебло для диво творіння.

„Сказав, як зав’язав” – кажуть в народі. Так і Олександр Саєнко – породив своїм життям художні образи − і навіки! Бо такі вони величні, небагатослівні й, водночас, значимі і монументальні. До щемі рідне і близьке серцю відчувається в творах великого маестро. І не дивно, адже вся його творчість постала яскравою купальсько-таємничою квіткою на могутньому дереві української народної образотворчості. Саме із традиційної культури славних пращурів – глибина, змістовність, волелюбність його картин. Саме в народному епосі, фольклорі, творах народного мистецтва відшуковував він джерела свого невичерпного натхнення. У його доробку – українські думи й пісні, одвічні образи народної лірики та етнічної історії („Невільники”, „Кобзар”, „Козак і дівчина”, „Іван та Марічка”, славнозвісний „Козак Мамай – народний герой співає українську думу”); портрети видатних постатей минувшини: Палія, Тараса Шевченка, Івана Мазепи, Василя Кричевського, узагальнені образи односельців.

саєнко

Позбавлений фізичного слуху, Олександр Ферапонтович мав особливий камертон душі, який уловлював найтонші вібрації краси і допомагав митцеві передавати їх невловимість у своїх творах.

Наступним причастям із чистого джерела творчості Митця стала велика, надзвичайно гарна виставка його картин в Палаці мистецтв „Український дім”. Окрім робіт соломкою, там були представлені сповнені високим духом бойчукістів живописні твори і самобутні килими Олександра Саєнка. Давно столиця на той час не бачила такого величного одкровення. Скільки новаторських пошуків і несподіваних знахідок в його ескізах, рисунках, етюдах…

І як радісно, що такий могутній творчий скарб таки знайшов свого гідного спадкоємця, і завдяки титанічним потугам рідної доньки таки побачив світ ошатний фоліант-розповідь про дивовижну долю Митця. Ніна Олександрівна Саєнко разом із своєю донькою Лесею зібрали докупи, проаналізували, впорядкували й видали неоціненний архівно-документальний матеріал, епістолярну спадщину батька, родинні світлини, і, звісно ж, мистецькі твори. Ця книга – ще один вагомий том до непрочитаного людством правдивого літопису українства.

2005 року відбулася ще одна, третя, знакова зустріч із невмирущим духом Митця – на його батьківській святій землі, у Борзні, де потужним магнітом у серці чернігівського краю, причаїлась серед величних дубів музей-садиба родини Саєнків. На непересічному мистецькому форумі – започаткованих Саєнківських читаннях – розкрилася одна з таємниць мистецького подвижництва Олександра Ферапонтовича. Саме природа цієї землі, незабутні краєвиди, красиві і працьовиті люди стали джерелом творчого натхнення і осердям мистецької звитяги Саєнка. Попри вітри і буревії історії, попри труднощі життя і удари долі – він таки зберіг вірність поклику своєї Високої Душі і залишив полум’яний дороговказ своїм сучасникам і нащадкам до пошуків-мандрів світами української краси, правди і любові.

2006 рік

Тетяна Марченко-Пошивайло,
етномистецтвознавець,
заступник директора НЦНК „Музей Івана Гончара”

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Чи співають/ли ваші бабусі/дідусі?

Результати