Співець лицарської звитяги

10 грудня 2010 о 18:38 | Митці, Статті

„Чорне з сивиною волосся, а очі – терен коло хати. А він – молодий, його рухи видають у ньому юнака, ось тільки не сховати зморщок у куточках губ… На сцені він сповнений шляхетності, сили і гордої постави. Він ніби увібрав у себе цілющу силу народу і свого нелегкого покоління… Співає широко, над серце, з якоюсь невимовною тугою поміж нотами… Малює скрізь, де їздить, ходить. На природі увесь в собі, як соловей. Отож і на мольберт передається настрій. Добре бачить людину, небагатьох штрихів досить, аби вийшов характер… З корчів робить маленькі дивосвіти… Уважний, спостережливий, ліричний і добрий душею. Пише вірші, оповідання, новели… Про сім’ю розповідає, як про своїх кращих друзів… Одне слово, багатий чоловік!” Такий яскравий етюд створила Ніна Матвієнко на початку 1970-х років про Василя Леонтійовича Завгородного, тодішнього соліста Державного українського хору імені Григорія Верьовки, заслуженого артиста України, а нині – ще й члена Національної спілки майстрів народного мистецтва України, лауреата премії імені Катерини Білокур, 80-літнього Ювіляра. Його життя і творчість завжди викликали зацікавлення і захоплення. Хто ж він такий, цей дивовижний чоловік, енергійний і працездатний, сильний і красивий, міцної козацької статури – мов кремезний дуб, із бархатистим голосом, розкішним чубом і щирою усмішкою на вустах?

Народився Василь Завгородний 26 жовтня 1925 року в селі Водяне Компаніївського району на Кіровоградщині у великій селянській родині. Із самих початків життя не стелилося прямою дорогою: рано став сиротою, мати гнула спину на колгоспній панщині, над краєм нависла тінь голодоморів. Проте, хлопчака формували не статки й злидні, а навколишні степові краєвиди, героїчний епос минувшини (бо ж прадід козакував, а дід чумакував), неповторний, щедро розлитий довкола народний мелос (мати і бабця гарно співали), простий селянський побут і теплі взаємостосунки земляків-односельців. Тож відкрита чиста душа відразу налаштовувалася на той багатовимірний камертон народних традицій, прагнула свого творчого самовиявлення.

З дитинства Василько почав малювати – вугликом на чисто вибіленій печі, всіляко пробуджував свою дзвінкоголосість: у школі жоден концерт не обходився без його участі. У восьмому класі навіть здобув перемогу на районній мистецькій олімпіаді й збирався на обласну – та не встиг, почалася війна. Вихований у звитяжницькому дусі, неповнолітнім просився на фронт, уникав вивезення на примусову працю до Німеччини, а за першої нагоди – поповнив лави захисників і пройшов фронтовими дорогами західні терени України, Румунію, Чехословаччину, Угорщину й Австрію.

Після Перемоги, орденоносцем, ще п’ять років віддав військовій службі. Після демобілізації 1950 року доля привела Василя до Кіровоградського музично-драматичного театру, де юнак збирався працювати художником. Втім, його співочий хист не залишився непомічений – і він потрапляє на велику сцену. А там, за сценарієм великого Режисера життя, чарівний баритон Завгородного „випадково” почув корифей українського співу – Іван Паторжинський. Так молодий співак потрапив навчатися до Київської консерваторії. Після її закінчення 1955 року Василя Завгородного запрошують до Оперного театру столиці.

У цей час в родині Завгородних з’являється перша донька, умови життя – скрутні, відсутність належного житла… Так В. Завгородний потрапляє на цілину, однак, швидко там розчаровується й за чотири роки повертається на Батьківщину. І там, після довгих митарств, у нього з новою силою пробуджується і нуртує увесь той огром народної стихії, закладений у підвалинах генетичної пам’яті від діда-прадіда. Зі своїм оксамитовим баритоном він стає солістом Житомирської обласної філармонії, а незабаром, 1960 року, – першим голосом уславленого хору Верьовки. Саме тепер, самозречено занурившись в океан народної пісні, Василь Завгородний формує і розвиває свою мистецьку особистість у численних гастролях, зустрічах із людьми, відкритті ще не звіданих мальовничих закутків України. Нові турне-подорожі, уже поза Материзною, в далеких світах (Європі, Америках) – постають одкровенням для співака, наснагою духовними набутками інших культур, підґрунтям осягнення звершень рідного народу. Василь Завгородний із наснагою замальовує своїх побратимів по хору, українські краєвиди, заморські краї, типажі різних народів. Цей півторадесятилітній етап стає вирішальним для митця, адже саме тоді він розвиває своє юнацьке захоплення коренерізьбленням, випробовує витонченість пера у літературних замальовках і віршуванні, збагачує свою малярську палітру новими барвами. В цей час його творчий дух перебуває у багатовимір’ї тонкого відчуття героїчного минулого, нестримного польоту фантазії, глибокого знання українського фольклору, невтомного пошуку нових форм самовиявлення і самоствердження через втілення у слові, музиці, фарбах і дереві величного пантеону лірико-драматичних образів національного буття.

Повна реалізація Василя Завгородного як митця відбулася пізніше, у зрілому віці, коли він дістав можливість повністю присвятити себе образотворенню. Його мистецький доробок – вражаючий, з будь-яких кутів зору й оціночних критеріїв. Насправді, всі ці сотні-тисячі артефактів – то елементи творчої лабораторії правдивого деміурга, невгамовний пасіонарністю дух котрого сміливо експериментував міфопоетичними світоглядами, психоемоційними колізіями, світотворчими началами – від перших малюнків на вибіленій печі, наївних портретів родичів по материній лінії до ніжних акварелей, графіки, ліногравюр на обрядову тематику, пастельних замальовок, романтичних пейзажів, психологічних портретів, символіко-декоративних полотен. Від несміливих літературних етюдів до полум’яного пісенного слова. Від перших наївно-ліричних коренепластичних знахідок, плоского і рельєфного дереворізьблення до об’ємних форм народної скульптури.

За визначенням Василя Завгородного, його мистецтво не є „салонним”. Не є воно суто професіональним, ані суто народним. А сам він постає таким собі митцем-самоуком, народним самородком із консерваторською освітою, чий феномен вибуховим болідом розкраяв мистецьке дивоколо України. На думку багатьох дослідників, Завгородньому вдалося органічно поєднати кращі народні традиції із власним світоглядом, непересічним мистецьким хистом. До вершин Парнасу Василя Леонтійовича невідворотно веде власна етногенетична пробудженість, глибока усвідомленість правдивих цінностей національного спадку. Він увіходить в історію української культури (в когорті таких уславлених майстрів як Василь Бідула, Петро Верна, Василь Свида, Михайло Міняйло, Степан Кищак, Антон Штепа), передусім Бояном козацького звитяжництва, бо ж козаччина живе в ньому давно – „від бабиних пісень”. Його мистецький арсенал повниться самобутніми образами і типажами простих селян, закоханих пар, жінок і матерів, чумаків і козаків, князів і гетьманів, музик і кобзарів, провидців і подвижників. Тут ми зустрінемо образи козаків-запорожців, незабутні персонажі літературних творів, портрети українських світочів минулого (Т. Шевченка, Г. Сковороди, М. Гоголя, Л. Українки, У. Кармелюка, О. Вересая) і портрети сучасних колег митця (учасників хору Верьовки). І всі ці мистецькі одкровення Завгороднього мандрували світами (Україною, Канадою, Чехословаччиною, Японією), дивуючи люд на численних виставках, й знаходили прихисток у поважних збірках Музею українського народного декоративного мистецтва, Національного музею Тараса Шевченка, Музею Лесі Українки в Києві, Музею О. Довженка в Сосниці, Національної спілки майстрів народного мистецтва України, Музею Лесі Українки в Грузії. Чимало художніх робіт подарував В. Завгородний двом рідним школам на Кіровоградщині, а також інтернату для дітей із вадами в Києві, де йому надали притулок для роботи. А 2003 року близько двох сотень його творів збагатили скарбницю Національного історико-культурного заповідника «Переяслав», покликавши до життя «Музей козацької слави у творах В. Завгородного».

Твори Василя Завгородного – лаконічні, прості, емоційно-виразні, щирі й пронизливі. У кожній з них деталі вбрання, вираз очей і обличчя, жести, адекватно передають психоемоційний настрій зображуваних, відношення до них самого майстра. І кожний твір – то підтвердження дороги митця до самого себе, до нових знахідок і пізнань пластичних можливостей матеріалу. Василь Леонтійович, усупереч народним канонам деревообробництва, коли майстри з покоління в покоління передавали знання з матеріалознавства, ретельно вибирали матеріал, час його заготівлі, дотримання правил поводження із деревиною, є невибагливим не лише до умов праці (колись мав робітню в напівпідвалі, та й ту забрали), а й до матеріалу, вважаючи, що будь-яке дерево – і сосна, і груша, і горіх, і береза, й акація – „може підказати певний образ, надихнути структурою, малюнком, формою”. Його ведуть глибинне знання українського фольклору, гостра інтуїція, „азартний момент несподіванки” й „святість передчуття народження якогось не знаного ще образу”.

І за всієї самобутності Василь Завгородний залишається народним митцем за духом, образом мислення і світовідчуттям, стилем формотворення й художньої виразності, виконавською майстерністю й відчуттям матеріалу. Сотні типажів, образів, сюжетів лірико-поетичного й історико-героїчного буття українців виринають із глибин підсвідомості й етнічної пам’яті, аби втілитися у сміливу, вільну, динамічну форму, здобути нове життя у сучасному новаторському потрактуванні митця, втім із дотриманням законів традиції, цілісності, тектоніки, масштабу, пропорційності та контрасту. На думку багатьох дослідників, В. Завгородній – найвиразніший у дереві, Дмитро Чередниченко назвав його різьблені твори „монументальними”. Комусь до душі його малярські прозріння. А об’єднує це формотворче і тематичне розмаїття, за влучним висловлюванням Сергія Плачинди, „єдиний потужний мотив – любов до України, возвеличення українського народу та його духовних пророків і героїв…”.

„Я щасливо прожив життя”, – визнає Василь Завгородний, – і в цьому умиротворенні – віднайдення свого маленького місця на великій планеті, усвідомлення власної потуги у національній мистецькій толоці. І летить він білим птахом у широкому всесвіті, і з-під його розлогих крил, немов у казці, постають нові землі, зорі, галактики. І не сповільнюють стрімкий політ сивочолого Майстра ані прожиті роки, ані набутий доробок, ані заслужене визнання і нагороди, все лине його вогняний дух ген-ген поза обрії, до нових вершин пізнання світла істини через потужний самовияв у багатогранній творчості. І стають збагненнішими, набуваючи нового змісту, прості слова його життєвого кредо:

Рідна земле свята, Україно моя,
Ти пробач мені цюю погорду,
Що співаю тебе і малюю твою
Незнищенну і вічную вроду.
Мої фарби бліді, мої пензлі малі.
Моя пісня така слабокрила,
Та малюю тебе і співаю тебе,
Бо любити й мовчати несила!

Ігор Пошивайло,
етнолог, кандидат історичних наук

Світлина h.ua

Share Button

6 відгуків

  1. ТАМАРА ПАВЛОВНА

    Ув . Игорь , спасибо Вам , мой брат достоин , чтобы о нем знали и помнили !!!!!!!!!!!!

  2. Лидия Леонтьевна

    Уважаемый Игорь Пошивайло!
    Сожалеем, что не застали Василия Леонтьевича в живых…
    Большое спасибо Вам за ответ! Мы очень рады, что занимаемся одним и тем же делом: пропагандируем творчество талантливых, интересных людей.
    Возможно, когда-нибудь нам удастся снять документальный фильм о жизни и творчестве В.Л.Завгороднего?
    Нам стало известно, что примерно в начале 60-х гг Василий Леонтьевич написал маслом портрет главной героини фильма “Девушка-джигит” Л.Неустроевой
    (ныне Л.Л.Ашраповой) Нам несколько неудобно обращаться к его родственникам, поскольку мы с ними незнакомы. Если Вы считаете это возможным, Может быть Вам,
    как этнологу и искусствоведу, удобнее было бы обратиться к его родственникам и, может быть они подарят Вам фотокопию портрета, если он сохранился.
    Приглашаем и Вас к творческому сотрудничеству. Сейчас мы готовимся провести конкурс “Лучшая Интерсемья года”, в котором примут участие интернациональные семьи из разных стран,
    в частности, из России, Германии, Казахстана. Смеем предположить, что, возможно, и у вас есть на примете творческая интернациональная семейная пара из Украины.
    Кстати, вы отдыхали в Евпатории? Рады будем Вашему визиту. Это лето руководитель Киносодружества проведет в Крыму. Для связи пишите на эл. почту
    Наш адрес:
    kinolidia@gmail.com

  3. Лидия Леонтьевна

    телефоны киносодружества Интерсемья:
    +3(06569)-3-02-90
    +3(0992)249-28-38
    +3-8(068)925-29-89

  4. Лидия Леонтьевна

    Уважаемые коллеги!
    К вам обращаются представители киносодружества “Интерсемья”.
    С удовольствием прочитали Вашу статью и были бы очень рады познакомиться…
    Присоединяемся к поздравлениям юбиляра.
    Наше предприятие зарегистрировано в г. Евпатория, в Крыму. Одной из наших задач является изучение и пропаганда творчества. В настоящее время мы собрали значительное количество кино- и фотоматериалов,
    связанных с создателями кинокомедии “Девушка-джигит”, 55-летний юбилей которой мы готовим.По фильму родители героини были украинцы. С этой кинокартиной
    можно ознакомиться в интернете.На этот юбилей мы собираем из бывшего СССР
    и других стран все данные о творческих людях, которых мы готовы пригласить принять участие.
    Дело в том,что когда Л.И.Брежнев был первым секретарем ЦК Казахстана, по его инициативе решено было создать Государственный ансамбль песни и танца КазССР.
    Художествественным руководителем была назначена Лидия Чернышова из Киева, которая на конкурсной основе отобрала лучших певцов. В их числе в качестве солиста был приглашен
    и Завгородний Василий Леонтьевич из Киева. Героиня фильма “Девушка-джигит” тоже тогда работала в этом ансамбле, а ныне является художественным руководителем
    киносодружества “Интерсемья”.
    Очень хотелось бы выяснить, работал ли упоминаемый в статье Василий Леонтьевич в 50-е гг в Казахстане, в Алма-Ате,о нем ли идет речь.
    Кстати, он и тогда писал маслом портреты солистов ансамбля. Убедительная просьба помочь нам в поисках Василия Леонтьевича Завгороднего.
    Приглашаем к дальнейшему творческому сотрудничеству.
    наш адрес kinolidia@gmail.com

    • admin

      Уважаемые представители киносодружества “Интерсемья”! Очень приятно было, что вы отозвались и рассказали еще об одной яркой странице Василия Леонтьевича Завгороднего в Казахстане! Да речь идет именно о нем – певце, художнике, талантливом писателе, Заслуженном артисте Украины, члене Национального Союза народных мастеров Украины. К сожалению, В.Л. Завгородний отошел в вечность 5 апреля 2009 года на 84-м году жизни. В Киеве у него осталася жена, дети, внуки. Если вы хотели бы связаться с ними – сообщите.

      С уважением, Игорь Пошивайло, автор статьи о Василии Завгороднем

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Ви писали писанки цього року?

Результати