Розмовляли матіоли з “козацьким сонцем”

1

Цей натерпілий, зовні далеко не богатирської статури худорлявий чоловік своїм волошковим, якимсь усевидящим і всепроникним магічним поглядом міг прозирнути в самісіньку душу кожного знайомця і незнайомця, друга й недруга, і враз щиро посміхнутися загадковими куточками вуст чи війнути гнівом, відсмикнути руку й, різко закинувши п’ятірнею назад голови непокірне пасмо селянського чуба, густо посіченого «до останньої нитки», гордо піти геть, немов утверджуючи непохитність козацького духу.

Син звенигородських, Кобзаревих країв, він – Народний художник і Шевченківський лауреат – утвердив мужню правду в камені, привівши у знедолене наше життя образи нескорених коліїв – Івана Ґонти й Максима Залізняка; скульптурні портрети гетьмана Богдана Хмельницького та митців, які засвідчили якісний знак українця у світі, – Лесі Українки, Марії Заньковецької, Катерини Білокур, Ніни Матвієнко, Леся Курбаса, Анатолія Солов’яненка, Степана Васильченка, Івана Білика, Бориса Олійника, кобзаря Євгена Адамцевича і неповторні композиції “Берегиня”, “Ярило”; не хтось, а він, Гончар, на крутозламах і на сторожі української ментальності поставив будителів правди, своїх геніальних Тарасів Шевченків – і ті міряють сумління нащадка колючим поглядом з-під непохитно гранітних брів… Великий Українець, талановитий Майстер скульптури і незрівнянний Збирач, а точніше «генератор» історико-мистецького бачення людини-українця, Іван Макарович Гончар уособив цілі епохи невпокори й чесного подвижництва з непомеркним відблиском справді козацького лицарства й одержимості.

Непохитний і ранимий, енергійно різкий думкою і в ході, він міг бути делікатним і нетерпимим водночас, але ніколи не дозволяв попуску бодай у незначному жодній гордині, надміру або зверхності у спілкуванні з простою людиною, ані найменшому заграванню із владою, а чи колінкуванню перед нею.

Його подвижницька доля, віднепокоєна на відчипі Києва, залишається таємничим феноменом безприкладного патріотизму українця на вічно стражденних шляхах дніпро-карпатської країни до незалежності й волі.

2
Відгортую в пам’яті проминулі від найпершої зустрічі цілі тридцять шість років і на зламі другого й третього тисячоліть реально бачу Його. Сивий-сивісінький Майстер, він стоїть на порозі таємничого, схожого на неспокійний бджолиний вулик будиночка, що самотиною загніздувався в пагір’ї Запечерки, пракиївського кутка, ще від князівських часів густо нашпигованого всілякими проваллями, печерами, страхіттями й відьомством. Десь тут нуртували колись глибокі джерела й підземні чернецькі шляхи, давніші від лаврських; тут монахи селили своїх коханок, а грізний Володимир Мономах та його сини полювали в диких хащах на вепра й ведмедя, збирали князівські ради, щоб відборонити щитом і мечем дніпрові семигори від половецьких навал. Тиха стрічка Новонаводницької вулиці відгороджує сучасника від нині всамітненого острівця, що дихає пам’яттю про гучну минувшину та близьку, вже наших днів, неспокійну людину. Власне, то не вулиця, а спадистий, зчовганий підошвами, колесами й шинами крем’яний шлях, що з печерської крутизни, зарослої садами і квітниками, від «Московської брами», від давнього валу, після мазепинської трагедії в Полтавській битві насипаного за наказом царя Петра, стікає в сизо задимлений, невгавучий машинний потік києво-полтавської автостради.

…Сюди не раз вела мене якась владна сила. Й цієї, очевидно ж, передвересневої пори, наблукавшись із товаришем побіля Дніпра та святинь Києво-Печерської лаври, побіля замшілих, переритих і переінакшених у течиві століть швидкозмінних топонімічних міт давнього Києва, усе тих Видубичів, Либеді, Звіринця, усе тих Лисих гір, де справляли свої дикі оргії вурдалаки та відьми, ми зупинилися під високим парканом загадкової селидьби опального, завжди незручного для влади й завжди переслідуваного художника-народозная. Відчуття якесь незбагненне: ота обплетена густим плющем та виноградами оселя Гончара немов одбігла від міської метушні та пильнувань недремного ока й по самісінькі груди присіла в пахощі мальв (цих диких руж), майориків, хризантем, рути-м’яти, айстр, ще й пониклих соняшників під хвірткою, де плакуча верба та розложистий кущ калини…

Не біблейський, Ноїв, а Гончарів казковий ковчег (квітучий під схилами острів) відкрився очам. І то було істинним, бо Іван Макарович Гончар — те ми знали й передавали ще в студентських гуртах од серця й до серця — перетворив свою хату на приватний музей, зберігав на тому «човні-острівці» для нащадка «всілякої нетлінної всячини», як той біблейський праведник під час усесвітнього потопу — «по парі», тільки б не канули в тоталітарній безвісті дивотворіння поколінь рідного народу, вже окраденого, обрубаного навіть у власному імені — Україна-Русь… Стіни, стеля, лутки, мисники, столи, підлога… — все було буквально завалене, заставлене, завішане, застелене, затиснене, що далі й нікуди — ні руку прошилити, ні ногою ступити…

Мовби казка і сон, геометричні й квіткові гобеленчики, ряденця й килимки, вишивані блузи та сорочки з моєї полтавської Решетилівки — гаптовані «білим по білому» (мама називали їх «узорами сизого морозу»); з неї ж, із Решетилівки, та сумського славного Кролевця були й давні як світ чи язичницька міфологічна химерія неперевершені рушники з великими червоними квітами-берегинями; куманці, горнятка, глечики, тарілки, баранці, леви з Опішні – цієї непомеркної «столиці українського гончарства», «Корінфа й Атен» народної кераміки; ще поряд — розмаїте, обпалене в горнах, рукомесне диво глиноліпів із Богуславщини, Василькова, Хомутця, Глинська, Дибинців, Бубнівки, Валків, Міських Млинів, Нової Водолаги; ще далі — припале накипом давно відшумілих тисячоліть череп’я з ужиткових речей Трипілля; рівний справді Божому творінню квітковий розмай картин Катерини Білокур, Марії Приймаченко, Ганни Собачко, Тетяни Пати, Надії Бабенко; диворізьблення Косова, Коломиї; магія писанок, ліній, барв; різьблені та мальовані божники на дерев’яних полицях із химерними янголами, звезені-знесені сюди чи не з усього Подніпров’я, Присулля, Надросся, з усієї старовезної Київщини, з горищ і запавутинених запасників-чуланців-скринь Поділля, Полісся, Слобожанщини, Причорномор’я й Карпат; немислима кількість ікон — безцінних, із повівом сивої порохні, трухняви, старого ладану й попелу мальованих на задимлених, поруділих-почорнілих провощених, просмолених дерев’яних дощечках; рушники ткані й тонкої ручної роботи невідомих сільських майстринь; плахти; намисто з бурштину, самоцвітів та срібних монет; свічники; запорозькі люльки й шаблі; мережки на грубому селянському полотні й тонкій лляній тканині… «Хрестик», а посередині — «прутик»… Які тільки техніки — мудрі, вигадливі, з нескінченною розкішшю фантазії, барв, загадковості, дзвінкострунні, як сама милозвучна Україна, її материнська мова та пісня — затаємничувалися і видзвонювали в тих «чумачках», у «полуботках», у тих неповторах рушників, скатерок і ковдр… — «солов’їні очі», «лиштва», «зерновий вивід», та ще й із «обманкою»!.. А над усім Його найвища гордість — козацька символіка, козаки Мамаї, отаманські клейноди — хоругви, бунчуки з металевими яблуками на кінці та кінською волосінню…

Пам’ятається, Гончар стиснув у правій руці булаву, змахнув нею і задьористо мовив:
— Хтось накачує силу гантелями, а я, коли з’являється в тілі неміч, беру оцей гетьманський колючий «каштан», і, ви не повірите, немов якийсь непоборний запорозький козацький дух поселяється в мене, я немов у Запорозькій, отій славній, що за порогами (!) Січі, знову воскресаю і козакую!

Справді, не хата, а затаємничений храм, голос-перегук століть, поколінь, родів, генні коди… І що найбільше бентежило — це альбоми, альбоми із давніми, вицвілими від часу й прижовклими світлинами, що відкривали очам оту чисту, наче сльоза, що тече по щоці, правду про Русь-Україну, про український талановитий, працьовитий, усетямущий, усетерплячий стожильний народ та його гіркотющу знедолю… Вусаті парубки та вродливі дівчата, високочолі діди, чепурні бабусі, кароброві звабливиці-молодиці… Побіля криниць, перелазів; побіля коней, корів і кіз, жорен і ступ; побіля прядок і дитячих колисок; сільські «троїсті музики»; сопілкарі; цимбалісти; збір яблук; тіпання конопель; жнива й сінокіс — снопи пшениці й стіжки, привалені колесами возів і підперті вербовим дрюччям; хрестини й сільська церква на белебні; купальське вогнище на березі річки й різдвяна гаряча звізда у глибоких синіх снігах…

з
Тільки першої миті з Анатолієм Висотою, моїм університетським однокурсником, котрий приїхав до мене з Черкас, ми відчували незручність за свій пізній прихід, адже був таки вечір. Та хутко від щирої приязні господаря, що сягнула в самісінькі денця душі кожного з нас, ніяковість зникла сама по собі.

В Івана Макаровича були й справді не очі, а волошки в житі, що їх так чудесно спостеріг класик кольорової новелістичної деталі Андрій Головко у своєму маленькому персонажеві Пилипкові з «Червоної хустини». Мабуть, людська краса в різну пору життя завжди залишається красою. Господар був радий, що його одірвали від можливого сну чи творчої втоми; очевидячки, то справді були хвилини, що передували новому припливу натхнення, яке мало відвідати людину після розмови з кимось, у даному випадку — з нами, молодими журналістами, котрі не приховували щирого захоплення від побаченого, від рідкісних див, що звідусюд обступали нас у світлиці.

— О ні, не пізно, славні запорожці, не пізно прийшли. Ви помітили, може, як із вашим приходом звеселилися мої, пониклі було, матіоли, як жваво загомоніли вони із ясен-Місяцем і як від того запахущо стало довкіл! Значить, комусь дано чародіяти словом, уміти спостерігати, підмічати й чути… — Господар прочинив вікно, пустив, здавалося, в хату цілу свіжу розу підгірних дніпрових вітрів, пильно глянув у далину й хрипким, таким добрим голосом продовжив те, що почав казати ще першої миті зустрічі, на порозі. — Який тільки ясний та ранній з неба до квітів молодий місяць зійшов! До матіол, так розумію. Здогадуюся, бо й сам дуже люблю матіоли, ці скромні й такі ніжні квіти, що оживають вечорами, з появою місяця. Так, до матіол, до мого нічного барвінку припливає з небес срібний човен, до найзапахучіших квітів!

І вже й зовсім повернувся обличчям до нас:
— То як, скажете, правильно буде: матіоловий чи матіоляний вечір, га-а?.. Ми розділили правильну відповідь пополам, мовляв, у нас, у полтавських і черкаських краях, кажуть і так, й інак, мій товариш був родом із Звенигородщини, з Ярославки, недалечкого від Лип’янки, рідного Івану Макаровичу села, від того у квітки й у слова, злукавили, пахощу не поменшає…

Господар перепитав, хто наші батьки. «Висота, — пожартував, звертаючись до Анатолія, — коли про прізвище — це все та ж аксіома, тобто теорема, яка не потребує доведення, що вона теорема. Сказати б: порода!» Моє прізвище заторкнув, що воно йому дуже знайоме з літератури й запитав, чи то не на мої публікації про знищення річки Дніпра та Карпатських лісів, він писав відгуки, надсилав таки до «Літературної України». Я поквапився мерщій підтвердити, що я — це саме я, власною персоною, що й через мої руки проходила розповідь про Гончара-скульптора, надрукована в письменницькій газеті; тоді головному редакторові перепало на «добрячі горіхи» — гнучкошиєнки з «високої сірої хати» ретельно пильнували за поведінкою українодумного скульптора, Іван Макарович хитрувато примружився й доброзичливо поцікавився, ким доводиться мені редактор відомого журналу, чи не родич, бува?..

Восени 1962 року з Василем Симоненком я всю ніч проблукав у Соснівському лісі під Черкасами. Ми розіклали багаття, як раптом поет відкрив мені:
«Знаєш, Альошо, ти щасливий, що одна літера відрізняє твоє прізвище від неприємного мені метра, трубадура українського соціалістичного реалізму». Цим спомином я відповів Гончарові на запитання. На те Іван Макарович весело посміхнувся і потяг моточок розмови за ниточку, бо хоч суть людини ніби не в прізвищі, та все ж цікаво, що на всі випадки життя в нашому крутому світі вистачає і Гончарів, і Гончаренків та Гончаруків, і Шевченків, Шевчуків та Швеців… І навпаки, й навпаки… Й не сказати тут — які з них кращі, а які гірші. Тільки б чесно під Божими небесами на українській усеплодющій, щедрій землі розгорталися крила наших надій і нескінченно в народу «гарячих жилах Козацька кров» пульсувала й гула. Тут я не втримався й розповів про Василя Симоненка, як виступали з ним у черкаській Соснівці, у санаторії «Україна». Була осінь, прямо під соснами, під небом і перед недужими на сухоти ми накрили клаптем малинового оксамиту притягнений із їдальні стіл, поназносили стільців. Читали поезії, говорили про літературу. Василь був наче Бог! «Україно, ти моя молитва…»; «Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю…»; «Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій Уже немає місця для могил! Уже народ — одна суцільна рана…»; «О земле з переораним чолом…». А потім — уже вдвох із Василем – ми до ранку блукали в бору. Тоді вперше не слухав, а обожнював Симоненка, і саме від нього почув про Івана Гончара, котрий, на переконання поета, був такою ж гордістю України в мистецтві скульптури та народному збирацтві, як Олесь Гончар у художній літературі. Обидва Гончарі будили часто приснулу душу українця, щоб горіла й не згасала в ній квітка папороті-волі. Василь дружив із Аллою Горською, мужньою художницею, зокрема биківнянських країв, і з глибин розумів, що таке мистецтво в камені.

Як здалося тоді, Іван Макарович прояснів душею, якась невидима й нагла гора тоталітарних погромів, підозр, нашіптувань і перешіптувань, що тиснула на нерви день за днем і сутулила його плечі, враз спала наче від удару молота. Вони вміли якось незбагненно знаходити один одного в мільйонних гуртах — оті непохитні, талановиті, одержимі й самовіддані Іван Гончар та Олесь Гончар, Іван Дзюба й Іван Драч, Михайло Брайчевський і В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний і Євген Сверстюк, Олена Компан й Олена Апанович, Ліна Костенко, Алла Горська й Василі — Симоненко, Стус, Захарченко… То було нескінчення, безсмертя самої української долі, що з кожним іменем виростало, піднімалося в Україні, як за горою ще вища гора…
Скульптор сказав, що він береже Василеву, Симоненкову, збірочку «Тиша і грім» із милим автографом і виношує мрію відтворити образ поета в граніті. Василь — то справді «тиша й грім», його слово мусить жити в душі кожного українця, щоб не погасала наша синівська любов, що «крапелькою крові» проливається на Вітчизни «священне знамено». Він ще сказав, що розмовляв із Борисом Дмитровичем Антоненком-Давидовичем про Василя Симоненка, і той, підтримавши задум скульптора, обіцяв розшукати знімки поета.

…Бачив Господь, усе складалося наче за наперед промисленим сценарієм. Зі мною була одна з дорогих мені книжок саме Бориса Дмитровича «Як ми говоримо…» (тих реліквій від нього в мене збереглося аж п’ять) і я показав Іванові Макаровичу видання, зізнавшись, що на всіх подарованих мені в різний час творах Борис Дмитрович, мабуть же, зумисне залишив, окрім слів «дорогому», неодмінні рядки: «Література — це правда. Без правди немає — літератури».

І тепер, через роки, при думці про Гончара, напрошувалося: «А правда в камені, в граніті?!» Мабуть же, це ще важче — день крізь день і ніч крізь ніч лупати скалу молотом, молотком, зубилом, різцем, рашпілем, випилювати, вирубувати, викарбовувати крем’яний образ на віки. З підвалу його робітні вийшли у вічність непохитні Гонта й Залізняк, Тарас Шевченко й Леся Українка… Тут мали явитися ще Василь Симоненко, Василь Стус, той же Борис Антоненко-Давидович… Але сили підтяла коса, й на все не стачило одних рук, хоч як надихала його відчайдушна віра у незалежність і волю, ота гетьманська булава й вечорові матіоли, що розмовляли з «козацьким сонцем». Скульптор прагнув багато встигнути та й не тільки в кам’яному мистецтві, в цій застиглій музиці ліній. Великий поцінувач народних старожитностей, лицар і невсипущий патріот України, він, може, як ніхто в задушливі часи шовіністичної сваволі, імперських стагнацій і потопту всього національного боровся за українську ідею. Самовіддана українська душа буквально нуртувала в цьому худорлявому сивому-сивісінькому чоловікові з тихим болісним поглядом волошкових очей.
Ми ще довго гомоніли про горопашну долю наших батьків-матерів, про тернисті стежки, на які завтра за нами мали вийти наші діти й онуки, щоб ніколи не переривався козацький, невпокорений рід і творило чародійне гончарне коло. Стежки, як джерела, як потічки в ріку, вливалися в цілі шляхи; їх неодмінно ж мали обласкати добрі вітри, настояні на калинах-матіолах, зігріті ласкою рідного материного слова.

Прощаючись, Іван Макарович поклав на плече кожному з нас натруджені і позначені спілкуванням із каменем долоні й кожному руку потис.
— Мені подобається, як ви говорите…— підкреслено проказав хриплуватим добрим голосом, але твердо, так, що згойднулася волошкова блакить під сивими-сивісінькими бровами, смагла п’ятірня невловимим рухом затріпнула срібне волосся назад гордої козацької голови.

В ту мить він був сам наче скульптура. А його хата, так здалося, заворушилася, бо, бачив Господь, стояла вона в ту мить не на глинищах Запечерки — з глибин її підпирало міцне коріння велетенського дуба, й на тих, немов Божих долонях, вона возносила в небеса нетлінні скарби українського роду й народу-нації.

…Через роки у благословенній аурі хати на Запечерці заквітнула народна пісня, бо ім’я Гончара, того, хто своїм мистецтвом учаровував і глину, і людину, і камінь, забриніло на вустах талановитого молодого подружжя — народної співачки Ніни Матвієнко та Петра Гончара. Діти й спадкоємці одного із найсвітліших українських скульпторів, скарбівничих народного мистецтва, вони відкрили під склепіннями Святої лаври унікальний Музей батька.

Олексій Дмитренко,
письменник

Share Button

Один відгук

  1. Анатолій Висота

    Шановне панство!
    Як приємно прочитати про себе в нарисі Олексія Дмитренка. Але це певно слова про іншу людину. Бо я не журналіст, а хімік. Хоч і вчився в університеті в Києві в 1964-69 роках. І родом я з Київщини, з села Красне Перше, що на Обухівщині, а не родом із Черкащини!.
    Але я таки особисто знайомий із Іваном Гончаром. І моя доля свідомого українця пов”язана з цим Великим Українцем. Мені є що написати і згадати! Дайте знати, чи це потрібно! Хочу познайомитися із своїм однофамільцем, якщо це не містифікація
    З повагою – Ан. Висота

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Чи співають/ли ваші бабусі/дідусі?

Результати