Провісник

У день свого народження 27 січня Іван Макарович Гончар особливо любив приймати на своєму обійсті колядницькі ватаги. Радо скрипала старенька хвіртка зі знаменитою штахетиною-держаком, відполірованою тисячами долонь до глянцевого блиску, колядники, минаючи шляхетних вартових його садиби – вербу й тополю, заходили протоптаною стежиною у двір, піднімалися кількома східцями до дверей, і ті мовби самохіть розчинялися, впускаючи до хати.

Що в пана Йвана
На його дворі,
Святий Вечір.

Його оселя вславилася дивовижною здатністю зупиняти і спресовувати час. Так, ніби ось щойно сюди заходили Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Нечуй-Левицький, Леся Українка, Кирило Стеценко, Іван Гонта, Максим Залізняк, Катерина Білокур – здавалося б, навіть клямка на дверях ще пульсувала теплом їхніх долонь. Знакомиті тіні спліталися у цьому домі, як у вінку. Простора майстерня Івана Макаровича, куди колядницька ватага ступала одразу з порога, аж мінилася їхнім одсвітом. Скликані його неохопною творчою уявою, вони оселилися тут навічно: вдихнули життя у свою мистецьку подобу і в ній, у його райському саду нетанучих скульптур, здолали фізичну тлінь.

У нашого пана, пана Івана,
Як у раю раненько,
Піють янголи тихенько.

У майстерні серед сотворенних живописних і скульптурних парсун він був особливо схожим на безбородого бога. На того незлобливого, тихослового, охочого до доброї людини, якого в „Зачарованій Десні” Довженко вималював образом свого діда. Чуприна розліталася двома крильми сив-сокола, затінюючи глибоко саджені, на диво жваві очі; тонкі риси загострювали вилиці – від того лице здавалося печальним, іконописним. Говорив – наче шелестіли сторінки мудрої книги. Дехто казав, що тиху мову він узяв за звичку в горезвісному 72 році, після того як брежнєвсько-сусловсько-маланчуківська влада піддала його, „українського буржуазного націоналіста” Івана Гончара, анахтемі, виключила з лав КПРС, позбавила засобів існування, а його садибу на довгі роки буквально взяла в глуху облогу – під перехресний приціл кадебістських об’єктивів та мікрофонів… Мені ж на пам’яті слова іншого великого Українця, Віктора Захарченка, нинішнього керівника знаменитого Кубанського козачого хору. Після знайомства з Іваном Макаровичем та його домашнім музеєм народного мистецтва, він захоплено розповідав мені:
– Яка духовна велич проступає у цій людині! Яка глибінь думки! А манера спілкуватися: завваж – тихо, щоб тебе почули… Переконаний, так говорили Святі Апостоли, так говорило наше велике монашество, так говорив протопоп Авакум і Лев Толстой…

Своїм страдницьким життям, цілковито покладеним на вівтар України, безприкладним подвигом, який він здійснив, урятувавши від спланованої погибелі тисячі шедеврів, генотипів української вишивки, ткацтва, гончарства, різьблення, писанкарства, наївного малярства, іконопису, традиційного народного одягу, своєю незламною волею в обороні національних святинь від смертоносних посягань тодішнього компартійного режиму та його ідеологічних посіпак, своєю попри все не потьмареною вірою у відродження Української держави і безперервною жертовною працею, що провістила і наблизила дні цього Великого Відродження, Іван Гончар став на повен зріст у сонмі духовних світочів нації.

Доля подарувала мені велике щастя спілкуватися з Іваном Макаровичем. Нас зблизив етнографічний хор „Гомін” Леопольда Ященка, відроджений в Києві у вісімдесяті після багатьох років заборон і переслідувань. Тоді на берегах Дніпра, у столичному Гідропарку стараннями „ященківців” знову зазвучали веснянки, купальські пісні, збираючи надзвичайно великий гурт шанувальників. Серед постійних слухачів й активних учасників відновлених свят були Вячеслав Чорновіл та Іван Гончар. Звісно, якщо не вважати ще й іншу постійну категорію – представників „компетентних органів”, незриму та зриму присутність, липкі і колючі погляди яких ми відчували тоді на кожному нашому виступі, ба й на кожному кроці. Іван Макарович особливо тішився тими велелюдними  святкуваннями, бо саме з його легкої руки наприкінці шістдесятих Леопольд Ященко відновив масові веснянки та купальські свята прямо на київських схилах – за участю співучої молоді, вбраної в унікальні народні строї з домашнього Гончаревого музею. Серед тої першої дзвінкоголосої юної ватаги особливо виділялася невеличка зореока веселунка-полісяночка з високим голосом райської чистоти – Ніна Матвієнко, майбутня невістка Івана Макаровича, його духовна дитина і непохитна родинна опора йому на все життя. А нині разом зі своїм чоловіком, художником Петром Гончарем, – подвижниця і берегиня Українського центру народної культури „Музей Івана Гончара”.

Перші відвідини хати Івана Макаровича, все, що там побачив, сліпучим спалахом осяяли моє життя: це був стан великого потрясіння, відчуття стрімкого сходження і якоїсь крилатої полегкості водночас – напевне ж, таке переживають лише підкорювачі найвищих високостей… Про щось говорив і не чув власних слів – вони німіли, маліли і нітилися посеред огрому духовних скарбів, якими переповнювалася, розквітала кожна кімната, кожен сантиметр оселі, кожен її закуток. Зате ніколи не забуду того, що говорив тоді мені Гончар:
– Лишень вдумайся, як вдало визначила суть українського мистецтва наша мова – образотворче, образами творене. Образ – то божество, божественна краса світу. І того, в якому люди, і того, що в людині. Справіку наш народ поклонявся глибині образу, відкриваючи в ньому цілющу, священну силу. Образи – то і є осяяне образом чудо. А вони, наші прародительські неканонізовані ікони, творіння народного генія, вони ж бо завжди красувалися на покуті, на красному місці вкраїнської хати… Та хіба ж тільки ікони – уособлення образу! А світський народний живопис? А вишите чи ткане дерево життя? А наша приказка, казка? А народна пісня? Згадай-но будь-яку, на вибір, хоч би й оцю:

Ой у лузі, та ще й при березі –
Червона калина..
І тут щонайперше – покуття з образом, а вже потім, потім:
Породила молода дівчина
Хорошого сина…

Ще одне велике потрясіння пережив, коли в одну з чергових зустрічей Іван Макарович простягнув товстий зшиток: „Візьми з собою, дома почитаєш. Це частина моїх спогадів. Колись, дасть Бог, дочекаюся свого видавця…”

Дома надвечір розгорнув опасистий зошит, почав читати першу сторінку, густо помережану дрібними рядочками, і не спам’ятався, як геть за північ перегорнув останній аркуш. Враження було, немовби відкрив незвіданий материк – з  незайманим і суворим дивовижжям краєвидів, цілющими джерелами, з подихом розкішної зелені і соковитими плодами. Розповідь про непросте, сповнене пригод, часом трагедій, дитинство в рідній Лип’янці, що на Черкащині, неподалік од Шполи, про перші студентські роки у Києві кінця двадцятих – початку тридцятих років, про миттєвості зустрічей з видатними українцями – діячами науки, культури і мистецтва, була такою захоплюючою, пересипана такими живими епізодами, тонкими спостереженнями, вражаючими деталями тогочасного життя, а над усе викладалася такою джерельною, живильною українською мовою, що я не мав жодного сумніву: спогади, бодай уривками, але треба негайно друкувати. Діждавшись ранку, зателефонував Івану Макаровичу, запропонував підготувати з його зошита спогадів кілька журнальних подач – „для почину”. І отримавши згоду, взявся до роботи. Самотужки передруковував текст, вносячи по ходу деякі редакторські правки, звісно ж, узгодивши їх з автором. Іван Макарович ретельно аналізував кожну з них, утім з більшістю погоджувався. Згодом частина спогадів була готова до друку і врешті під заголовком „З минулих літ” побачила світ – в одному з галузевих часописів. Признаюся, як на сповіді: після виходу першого журналу Іван Макарович на знак подяки вручив мені розкішний подарунок – гіпсовий бюстик Тараса Шевченка з теплим дарчим написом. Нині цей скарб у моїй родині – серед найдорожчих реліквій.

Давайте з вами, читачу, бодай погортаємо сторінки цих унікальних спогадів, вихопимо з них окрушини думок, замальовок, людські обличчя, з тим щоб побачити зрештою обриси цілої епохи. Епохи Івана Гончара.
„Моє дитинство було мовби прологом чи увертюрою до всього мого життя: неспокійне, бурхливе, повне тривог, пригод, трагічних оказій, що часом межували зі смертю. Та видно мені судилося все те пережити.
Народився я у великому мальовничому селі Лип’янці колишнього Чигиринського повіту, по революції – Златопільського району на Київщині і нарешті – Шполянського району Черкащини. Родина наша була численною: батьки Макар та Агафія, дві доньки – Хросина та Дунька і шестеро синів: Грицько, Іван ( себто я), Клим, Михайло, Василь і Семен. Був іще сьомий син Олексій та дитиною помер.

Мама розповідала: був я дуже жвавим немовлям. Коли мене хрестили, я хапав попа за бороду, а це – в селі казали – недобрий знак. Піп застеріг маму, щоб пильнувала мене, бо мовляв, з усього видко, житиме дитя по сусідству з лихом.

Попове віщування не минулося марно. Перше нещастя знайшло мене у нашій же хаті. Якось у неділю за звичаєм мама готувала вареники. Витягнувши з печі казанисько з окропом, попросила старшу сестру мою Хросину, яка мене няньчила, щоб та допомогла їй перенести зі столу вареники. Сестра посадила мене на припічку біля самого казана, а сама заходилася допомагати матері. Не знаю, що за сила в цей мент потягнула мене до окропу – мабуть, дитяча цікавість. Схопившись за вінця казана, я либонь хотів зіп’ястися на ноги, щоб заглянути всередину, але від першого ж поштовху переповнений окропом казан перевернувся на мене.
Негайно покликали найзнатнішу в селі лікарку – бабусю-знахарку, яка зналася на всіх травах, вимовах та виговорах. Цілий день билася вона наді мною: вимовляла, вишіптувала, примочувала опіки настояним зіллям. Нічого не допомагало. Розпач наростав у хаті, десь недалеко блукала смерть.

Увечері родина готувалася до найстрашнішого. Мама поставила біля мене воскову свічку і послала за попом, щоб поблагословив на смерть або ж, як говорили на селі, – помаслособорував. Та перш ніж прийшов піп, з’явилася знову бабуся-знахарка. Оглянула мене, послухала дихання, потримала мою руку і категорично порекла: „Накрийте його чорним крамом і хай лежить: як виживе до ранку, то буде жити”.

Бабуся знала, що казала: до ранку я дожив, і вижив, хоч багато клопоту ще мали зі мною, поки остаточно вилікували. До цього нещасного випадку, казала мама, був я опецькуватим хлопчаком, а після тієї пригоди половини мене не стало.”

„Нарешті мені довірили серйозну чоловічу справу: сторожувати баштан. Я пильнував кавуни і дині – свої та сусідські. Вся велика і дрібна наявність баштану була в мене на особливому обліку. Нишком позначав „найстарші” кавуни, а коли вони достигали, першим їх куштував…

Дивовижна штука – баштан! Звечора влягався в курені і, вслухаючись в неповторну музику нічного степу, довго не міг заснути. Десь хлопці ведуть в нічне коней, ось путають їх металевими путами: дзвін піднімається степом. А ось граються з дівчатами – перегукуються „подолами”:

–    А подай, подай подолу!..
–    На котору?
–    На Марійку здорову!
–    Марійка не підвезе!
–    То хай Миколу підпряже!..

І озивається ніч дівочим срібним сміхом. А пастухи-нічліжники вже заводять парубоцької під передзвін кінських пут. Летить пісня в безвість степу, десь підпадьомкає перепелиця, монотонно сюрчить цвіркун, озветься сич, шелесне кажан”…

„Довгими зимовими вечорами мама засиджувалася за прядкою аж за північ. А я в цей час на печі, нишком вирізую з паперу коників, овечок, пташок, людей. Своїми творами я обліплював стіни на печі та й по всій хаті, на комині розставляв скульптурки, виліплені з глини. Піч для мене була і першою майстернею, і першою художньою виставкою.

Взимку ліпити було нелегко – бракувало глини: ту, що зберігалась для мазання чи шпарування хати, мама брати забороняла. Але та заборона була скоріше для годиться. Ми таки частенько зловживали маминим терпінням і добротою. Я взував шкарбани, що були одні на трьох, набирав у рот води і прожогом біг з хати у возівню, де лежала глина, розмочував, робив заміс і нишком ніс до хати.

З часом „скульптурних творів” набиралося чимало, їм уже не вистачало місця на печі, і тоді я ховав їх під полом. Напровесні виносив свою колекцію надвір, розставляв на призьбі. Весна для мене завжди була безмежною радістю: відпадала потреба в шкарбанах та й глини – скільки хочеш.

Крім дрібного ліплення – різноманітних жанрових скульптурок – я зазіхав і на „монументалістику”: ліпив хати, вітряки. Навіть церкву виліпив, оздобивши її всередині іконостасом з намальованими образками, коло нього поставив глиняну фігурку попа в пишному церковному вбранні, а далі порозставляв людей в празниковій одежі – так, як стояли вони в нашій сільській церкві під час служби. А насамкінець зліпив і почепив на дзвіницю мініатюрного дзвоника. Саме цей твір приніс мені першу славу, що, облетівши мою Лип’янку, сягнула й довколишніх сіл”.

„Храми. Скільки перебачив їх за своє життя, подорожуючи містами й селами України, та й не тільки України. Білостінні монастирі в розкішному морі садів, злотоверхі собори, скромні сільські церковці. Довічна трепетна любов у моєму серці до вашої величної постави, філігранного обладунку, сяйної оздоби і божественного голосу. Скільки вас поганьблено, сплюндровано на моїх очах фарисеями, а в моїй душі ви всі – неопалимі”.
„Літо 1927 року, тепле й лагідне, принесло нові клопоти. Десь за пісенний вигін, за лип’янські поля та баштани гайнули мої школярські роки – тільки й бачили їх. Куди йти, що робити далі? Різні ради-поради чув тоді я, та найпильніше дослухався до вчителів. А вони в один голос раяли художню школу, щоправда, де вона, ніхто напевнее так і не знав.

… І хтозна, куди б пролягла моя дорога, якби не несподівана зустріч.

На той час у Києві навчався наш односелець Максим Борисович Коросташ – згодом педагог-музикант, фольклорист. Ставний парубок – таким побачив його вперше – саме нагодився на гостину в село. І тут либонь хтось із моїх вчителів розповів йому про мене. Отак і переступив поріг нашої хати Максим Борисович.
Пам’ять стерла деталі тієї зустрічі, не чув я і розмови його з батьками, бо з поваги до старших сидів віддалік; пригадую тільки, що дуже соромився, бо гість час від часу кидав на мене зацікавлений погляд. Раптом Максим Борисович підвівся, підійшов до мене, і провівши долонею по моїй чуприні, сказав: „Готуйся, Івасю, до Києва, в художню школу”.

„Вперше в житті сідав у вагон – з хвилюванням і трохи з острахом. А коли поїзд рушив – рій почувань підхопив мене. Думки – тривожні, радісні, загадкові, дивовижні, суперечливі – довго не давали заснути.

Київський вокзал – дерев’яна будівля-барак – справив на мене гнітюче враження передовсім велелюдністю. В розбурханому вулику, здавалося, було більше ладу, а тут метушнява, гамір… З горем пополам виштовхалися на привокзальний майдан. Максим Борисович наймав кімнату в старому дерев’яному особнякові на Гоголівській. Поряд стояла ошатна чотириповерхова будівля.

–    Оце і є той храм мистецтва, де ти будеш вчитися, – кивнув мій наставник, коли заходили у двір.
Сусіди зустріли Максима Борисовича радо, мене ж – насторожено-зацікавлено: найбільше привертала їхню увагу моя „нефасонна” селянська одіж, надто – розкішні шкарбани, зшиті за останнім криком лип’янської моди братом Грицьком.

Розташувалися, тепер можна було і відпочити з дороги, але який відпочинок – у Києві, коли тут стільки небаченого! Дочекався я, поки Максим Борисович задрімає, а тоді тихенько зняв шкарбани – і гайда на вулицю.

Велетні-будинки, асфальт, потік святково вбраних людей – усе приводило мене в захват. Щоправда, трохи дивувала пильна увага до мене та ще те, що не всі відповідали на моє поштиве „здрастуйте” чи „добрий день”. Отак, задивляючись зусібіч, не минаючи без вітання жодного стрічного, дійшов  до оперного театру, про який багато чув од Максима Борисовича. Як зачарований стояв коло будівлі, милуючись її ажурним фронтоном, роздивляючись ліпнину на стінах.

… Максим Борисович стрів мене добрячою прочуханкою. А як побачив мої босі ноги та почув захоплену розповідь про подорож до оперного і здивовану – про нечемність перехожих, – розреготався”.

„Вступний екзамен з рисунку приймав у нас відомий художник Карпо Дем’янович Трохименко. Довго дивився, як виконую завдання, а коли все було готове, мовив:
– Що ж, хлопче, непогано. Та тільки ж не ти це рисував…
І перехопивши мій розгублено-здивований погляд, з усміхом додав:
– Не ти поки що лінію ведеш, а вона тебе.

Зате на екзамені зі скульптури – приймав його скульптор Климов – я був у центрі уваги: мою роботу демонстували в класі як найкращу. Може цей момент згодом і вніс у моє життя несподівані зміни: вступав на живописний, а був зараховний на скульптурний відділ”.

„Поступ „українізації” та „кування національних кадрів”, який тоді був офіційною політикою уряду, захопив і нашу школу. Всі предмети викладалися українською мовою, вона ж панувала і в нашому учнівському побуті. Винятком були уроки російської мови і літератури та курс рисунку Єлеви.

Чесно кажучи, лозунг „українізації” спершу викликав у мене подив: ніяк не міг збагнути, чому в Києві, у серці України, треба було адміністративно впроваджувати, популяризувати, навіть захищати рідну українську мову. Може тому, що з материнського лона вона всоталася в мою кров – як потреба дихати, як спрага чи голод. Хіба ситому до хліба чи до води напоєному?.. Але подив розвіявся, коли тут, у Києві, серед шкільного товариства майбутніх митців нараз зустрів дітей нашої землі, які цуралися її мови.

Вчився з нами такий собі Гольберг, розмовляв підкреслено російською, хоч народився і виріс в Україні. „Чому?” – запитав я його одного разу. І почув у відповідь, що українська мова – „зіпсована польська”, а „говорити „суржиком”, мовляв,  „не личить радянському інтелігенту”. Це мене не здивувало, навіть не обурило, а відкрило мені очі на нашу сумну історію. Пригадав тоді, як дорогою до Києва, у поїзді став свідком запеклої суперечки Максима Борисовича з попутником – волооким чоловічком „з інтелігентів”, що повчально рік: української мови не існує в природі, є „провинциальное наречие русского язика”. І згадавши, як гостро відповів тому горе-інтелігенту Максим Борисович, знайшов і собі що відказати Гольбергу… А сам відтоді вже не минав мовчанкою найменшої зневаги до моєї мови”.

„Максим Борисович брав мене з собою на публічні лекції видатних відчизняних вчених. Слухав Єфремова, Грушевського, Гермайзе, а якось – самого президента Української академії наук Заболотного. Вразила монотонна мова Грушевського – його лекція з історії козацтва через те видавалась такою нудною, що ледве добув до кінця. Зате Єфремов одразу захопив живим соковитим словом, нетрадиційним викладом історії української літератури”.

„А на Різдво в Софійському соборі співали колядок. Такі концерти влаштовували традиційно після служби, яку служив митрополит Липківський. Колядки підхоплював велелюдний натовп, могутній хор ріднився співом, та сила піднімала склепіння і помножена хвилею празникових дзвонів, розліталася вусібіч сяйними променями.

…Той передзвін долітає до мене й досі”.

„З дому я одержував все сумніші та тривожніші листи, які писав мені мій найменший брат Сеня, на той час учень п’ятого класу. Як зараз пам’ятаю, в одному з листів Сеня написав: в селі моторошно, вулиці позаростали бур’янами, люди ходять як привиди, багато з них опухло від голоду. Вечори і ночі глухі, не чути пісень, тільки голодні собаки розпачливо виють”.

„Десь наприкінці травня чи початку червня (1933 року – Ред.) з листа Сені довідуюсь про голодну смерть двох моїх небожів, синів старшої сестри Хросини – Миті та Івася, двоюрідного брата Івана Барвінка, сина моїх хрещених. Довідався також про загибель багатьох далеких родичів і мого найкращого друга дитинства Павла Ткача”.

Іван Гончар, на той час уже студент Київського інституту агрохімії і грунтознавства, занотовує у свій записник народні новотвори – календарні назви, од яких віє смертним холодом. Пустень – місяць, коли в селянській родині спустошувались усі харчові запаси… Чебречень – цієї пори люди харчувалися різноманітними зіллями та неїстівними злаками, випікаючи з того, що надибували, так звані „чебрики”… В пухлень опухали з голоду, а там наставав капутень: червень – початок липня…

Тоді згадка про сумні дитячі веремії вчила його до хрусту у вилицях зціплювати зуби, щоб не закричати, не вибухнути розпачем, не зламатись остаточно у відчаї. Як же часто пам’ять болю дитячого тіла і того юнацького, спопеляючого серце болю душі, що його принесли народу „пустні-капутні” сталінського етноциду, – як же часто та страшна священна пам’ять ставала йому чи не єдиною духовною опорою. І на кривавищах Вітчизняної війни, якими офіцер Гончар сходив од першого дня до дня її скону. І тоді, коли пропахлий порохом та чадом, забілений сивизною хлопець-переможець вернувся з далекої землі австрійської у Київ і не впізнав сплюндрованого міста, коли очманіло блукав з альбомом для ескізів жахкими завалями вулиць і майданів, марно шукаючи бодай слідів облюбованих храмів, будинків, кварталів, а на папері громадилися тільки руїни, руїни… І в роки брежнєвської духовної затхлості, коли садибу Івана Гончара оточили глухою стіною хули, а його, увінчаного славою майстра, автора скульптури молодого Шевченка – знаменитого набутку всесвітньовідомої Третьяковської галереї, пам’ятників Шевченку в Яготині, Горькому в Ялті, Катерині Білокур у Богданівці, оголосили ідейним „ізгоєм”, позбавили заробітку, відібрали партійний квиток, який Іван Гончар отримав після одного з кривавих боїв на Курській дузі.

„Націоналіста” Гончара поливали брудом на зібраннях творчих спілок взагалі і художників зокрема. В пресі його совістили ті, хто ще вчора воздавав йому мироточиву славу.

Як жилося українському митцеві в часи облоги? Пропоную, читачу, уривок мого не оприлюдненого інтерв’ю з Іваном Макаровичем – аудіозапис його, зроблений наприкінці 1989 року, зберігається в моєму архіві. Починається він з розмови про поета Миколу Холодного, влучно названого Олесем Гончарем „літературним скандалістом і донощиком”, який започаткував кампанію масованого цьокування Івана Макаровича. Далі – розповідь Івана Гончара:
– Так. Цей зіграв чи не найголовнішу роль у погромі. Погромник був. Він прискорив смерть Антоненка-Давидовича, доноси робив. Оце ж він перший почав, кляузу на мене написав і на Ніну Матвієнко в „Літературній Україні”. А після того мене з партії виключили. Сперлись на ту його статтю. Ну йому ж, зрозуміло, хто доручив її написати. Знаєте, хто міг доручити йому написати.
– Звісно.
– А він же отут от, у цій хаті, оббивав пороги… Та це… Не будемо згадувать цієї людини. Бо серед десятка тисяч найдеться три-чотири чоловіки, які можуть зробить таке – і диверсію, і казна-що…
– Тим паче, коли сила стоїть за ними.
– Аякже. Коли з одного боку на мене тиснули і компрометували, то знайдеться якийсь вискочка – один чи другий – прислужник. І його підтримають. Я ж написав заяву в „Літературну Україну”, коли цей Холодний написав той лист, аргументовану відповідь, що газета друкувала про мою творчість, про мене досить часто ґрунтовні статті знавців культури. І раптом така кляуза з боку людини – по суті невігласа в народному мистецтві… Та мою статтю не прийняли, хоч вона і була обґрунтована. Ну, та це тенденція того часу, 72 року. Що сказав вищий начальник, те й танцювали… Тут до десятка тисяч людей бувало у мене, в ті 60-ті роки. А як торохнуло, як зробили погром київський в 72 році – розлетілися, як нікого й не було! Переляк страшний був. Це стосується і діячів наших теперішніх. Тут же всі були… Ще студентами  – і Павличко, і Олійник… та багато, які нині отак виринули на передову лінію культури нашої.

Багато тепер вже таких добреньких: мовляв, знаєте, Іван Макарович, ми з вас усі приклад беремо… Я на те так собі… Словеса. Поговорить – одне, а пережить… Бо скільки жил вимотали – Господи… Отут без кінця тінь за тобою… Кругом довкола. У мене була така традиція: з собачкою прогулянки робити. Я стільки надивився, Боже ти мій: в своїй рідній країні, на своїй рідній землі – за тобою тінь ходить… Хто вона, що вона? А як це впливало морально, на психіку: кожен день і день у день „пасуть” тебе: один там, другий десь ізнизу йде… То я вже рятував себе, як тільки міг: і здоров’я, і становище (бо треба було ж не склавши руки сидіти). І можеш собі уявити, що за цей страшний період я зробив, мабуть, більше, ніж за все своє творче життя. В скульптурі, в живопису. Всі історико-етнографічні альбоми „Україна і українці” впорядкував – а це ж яка праця: понад півтори тисячі аркушів газетного формату!

– А чому саме за цей період. Невже він так стимулював Вашу роботу?
– Бачиш, коли знаєш, за що тебе карають, це додає неабияких сил… Хто знищив нашу культуру? Я всю Україну об’їздив за 30 років, а бувши на війні, та бачив, як берегли свою культуру на Заході, які там пам’ятки, – і що в нас робилося… Це таке зло – не зло, а відчай… Трощили під виглядом боротьби з атеїзмом найцінніші пам’ятки: руйнувати церкви, нищити, що було всередині…
– Значить, боялися, раз нищили, Значить, мали страх великий перед погромленим.
– Хотіли зробити духовну пустку. І мене найбільше обурювало і гнітило: на своїй рідній землі – ми ж нікого не прагнемо звоювать, нікого не хочемо образить, – ні, влізло, вдерлося сюди, і силується з тебе зробить істоту без роду-племені, без власної мови…

Письменник рідною мовою твори пише, художник рідною мовою з полотен говорить… Коли краса витворюється з душі – це і буде національне мистецтво. А коли воно в нього буде не-національне, то воно буде ніяке. А мистецтво може бути лише національне, тоді воно буде справжнє. Ось чому требаз задуматись над тим: коли ти відцурався мови, це значить, що ти відцурався народу, перестав думати по-своєму. А отже – й творити по-своєму. А раз перестав творити – значить ти поклав кінець своїй нації.

Так от, я зробив висновок: якщо наша молодь пробудиться і стане, як каже Тарас, „на прю”, щитом – вони не повернуть нас до рабства, скільки б дубинок не готовили. Коли не будемо самі себе відстоювати, а будемо займатися самоїдством, будемо самі себе їсти, нас і далі „виховуватимуть” або чужинці, або яничари, – поганятимуть до погибелі.

– Ви зібрали унікальний музей, заснували справжній храм нашої духовності. А пам’ятаєте перший скарб, який започаткував Вашу експозицію?
– Так навіть не можна сказати – про перший скарб. Я сиджу, малюю, бачу оточення. Люди підходять, заводимо розмову. Запрошують до хати, дивлюсь на хатню обстановку, і мені мимоволі спадає на думку: що не хата – то музей… Це я застав, коли в хатах ще були старовинні рушники, образи, суднички різьблені… А коли я ще відвідав Дмитра Яворницького у його Дніпропетровському музеї, моє захоплення народним мистецтвом розкрилилося, з’явилася жага збирача. Але він жив у щасливі часи, коли ще можна було багато дечого зібрати і зберегти. Перші скарби привіз з Карпат і з Полтавщини: старовинні рушники, одяганки, кераміку.
– Думали про музей, чи все це створювало Вам певний мікросвіт для власної творчості?
– Я не думав, що це буде спеціально як для музею. А я збирав, бо воно мене надихало на творчість і вчило, як треба творити. У мене ж і творчість стала зовсім відмінною, від тої, яка була на початках, до війни і по війні. Хоча до війни я ще мало працював. У мене одна з робіт була „Тарас-водоноша”, нині вона в Київському музеї Тараса Шевченка. Це перша серйозна робота, яку я зробив до ювілею Тараса. Та вже після війни я трохи переглянув свою палітру…
– На превеликий жаль, після згадуваних погромів залишився невтіленим Ваш прекрасний монументальний задум – меморіал героям Коліївщини. А скільки ще готових Ваших робіт стало нездійсненими намірами?
– Після погрому 72 року художня рада, яка затвердила до спорудження монумент героям Коліївщини, відмінила своє рішення. Я мав і Лесю Українку в Києві поставити, мій проект переміг на конкурсі – віддали Галині Кальченко, „придворній” скульпторці. Хто зумів, той двох із’їв… Хотів Кирилові Стеценку поставити пам’ятник на його батьківщині, у Квітках, та й тут, у Києві, – вона знову знайшлася. Хоч і називала мене своїм учителем, бо я їй якось сказав: що ми за українські скульптори, якщо не відтворюємо образи діячів культури і мистецтва рідного народу. Так от, вона почала створювати… Але не зовсім чесно вчинила  – не лише щодо мене. Що хотіла – те й творила, бо мала потужну підтримку…

„Я з таким нетерпінням чекав побачити вигляд свого домашнього музею, що не встигши закінчити деяких оздоблювальних робіт, уже розвішував рушники на картини, навішував гардини на вікна, застеляв зразками вишивок різні столики, вітрини та найкращою скатертиною – центральний стіл. І коли все було розставлене і розвішане, то перед зором постала невидана національна краса, від якої важко було відірвати очей. Це було казкове і ніде не бачене, снилося мені цілими ночами. Дивлячись на свої зусилля, їх наслідки, я ще більше окрилювався, забував свої недуги і працював далі, не покладаючи рук”.

Це рядки з книги спогадів Івана Макаровича Гончара. З тієї, яка й досі все ще чекає свого видавця.

За життя він не діждався музейного даху для власної скарбниці. Але врешті-решт стараннями громадськості і влади музей з’явився – та ще й під крилом святої Печерської лаври. Український центр народної культури „Музей Івана Гончара”. Тут навіки оселився животворний нескорений дух Івана Макаровича – серед його неоціненного, врятованого для України духовного надбання. І тому в його залах вас одразу огорне особливе, родинне тепло. Бо пригорне живодайною хвилею усе, що знайшло тут своє священне місце – правічне дерево життя на рушнику і мальва на тарілці, різьблений безкінечник на миснику і благословенний лик святого образу. Тут справді відчуваєш себе у безпеці, у рятівній духовній оболонці, непідвладним часові і житейським марнотам.

…Цьогорічний день народження Митця традиційно провістили колядою. Серед велелюддя добрих жаданих гостей, яких Господар зібрав у просторому залі свого Музею. Він і тепер, з фотопортрета, як бувало, зачаровано і задумливо слухав колядників. І в оточенні своїх празниково вбраних земляків-лип’янців, які непогасним зором зоріли з давніх світлин, колись теж врятованих ним, він був особливо схожий на безбородого бога-хранителя…

Один з відвідувачів хати-музею Івана Гончара багато років тому вписав у книгу відгуків вірш, який закінчувався  – як провидіння:

На світі є сини
Своїх народів. Ви – в тім кращім ряді.
Поки Ви є – нас, дасть Бог, не окрадуть…

Валерій Ясиновський

січень, 2006

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Чи співають/ли ваші бабусі/дідусі?

Результати