Поліський гармоніст Василь Кузьмич

07 березня 2018 о 18:19 | Митці, Статті, Фольклор

У той час, коли українська фольклорна традиція стрімко і безповоротно вироджується, не раз трапляються несподіванки і навіть відкриття, спроможні змінити уявлення про деякі процеси і явища, зруйнувати наукові стереотипи і просто вразити своїм ефектним проявом. Тому збирачі фольклору – професіонали своєї справи – намагаються не задовольнятися досягнутим і не припиняти проводити експедиційну роботу, спрямовану на фіксацію усно-поетичного та музичного фольклору, а також на виявлення пам’яток матеріальної народної культури. І наскільки інтенсивніша така робота, настільки часто вдається віднайти щось нове та оригінальне, зокрема виявити досі невідомих талановитих носіїв фольклорної традиції.

Одне з таких відкриттів спіткало автора цих рядків у селі Дольськ Любешівського району Волинської області. Сталося це під час комплексної історико-культурологічної експедиції Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф (директор – Ростислав Омеляшко), що проходила із 23 липня до 6 серпня 2015 року на території Любешівського адміністративного району. Традиційно в таких експедиціях беруть участь близько 30 спеціалістів різних галузей гуманітарних наук, що спрямовано на цілісне вивчення етнічної культури і традицій кожного з досліджуваних населених пунктів. Водночас це спричиняє чимало труднощів для самих збирачів фольклору, інтереси яких часто сходяться на одних і тих же народних виконавцях і знавцях місцевих традицій. В умовах цейтноту дуже складно віднайти компетентних інформантів, налагодити з ними повноцінний контакт, відтак належно дослідити певну тему, а тим більше домогтися якісного музичного виконання. Втім, попри все, збирача може настигнути й іронія долі, коли, як за жодних комфортних і сприятливих умов, знаходяться блискучі виконавці, які перевершують усі сподівання і за найкоротший час відтворюють багато творів із музичного репертуару своєї місцевості.

Отож, 26 липня експедиція навідалася у село Дольськ, де за стандартним порядком із центру села в різні його частини розійшлися групи дослідників за різними науковими темами. Слід зауважити, що це село значною мірою вже цивілізоване, оскільки через нього пролягає важливий міжнародний автошлях, а ще тут знаходиться прикордонна застава. Тому особливих сподівань на архаїчну культуру у дослідників не було. Крім того, мені, як фахівцю у галузі музичного фольклору, вже були відомі деякі риси місцевої культури, визначені на основі записів, здійснених тут попередниками. Рушивши у протилежну від більшості інших збирачів сторону, довелося навмання шукати виконавців на одній з основних доріг села. Невдовзі на цьому шляху трапилися молоді люди, у яких, без особливих сподівань на компетентну відповідь, я запитався про місцевих співаків або виконавців-інструменталістів. На диво, це були внуки місцевого гармоніста Василя Кузьмича, які скерували нас до свого діда, що мешкає на цій же вулиці.

Музиканта вдома на той час не було, про що повідомила його донька, а тому, без надії на зустріч із ним протягом кількох годин перебування у селі, вже у відчаї рушили з подвір’я. Але, на щастя, гармоніст тут таки повернувся після того, як “Ходив до лісу прокиву проминати”. “Прокивою” по-місцевому називають кропиву. А “проминати” її було потрібно для того, щоб згодом привезти додому дрова. Відразу ж вразив жвавий темперамент і відкритість 76-літнього музиканта, а також неприхована радість із того, що такі далекі гості зацікавилися його грою. Здивувало й те, що в маленькій, однокімнатній дерев’яній хатині, гармоніст зберігав шість інструментів – три гармошки, два баяни та барабан. В. Кузьмич запропонував нам вибрати, на якому з інструментів він буде грати.

Василь Романович Кузьмич (гармоніст) і Василь Васильович Кузьмич (барабанщик), 26 липня 2015 р. Фото М. Семинога. Архів Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф (ДНЦЗКСТК)

Взявши в руки першу-ліпшу гармошку, без розігрування почав віртуозно відтворювати танцювальні мелодії, із чого відразу ж стало зрозуміло, що це музикант високого рівня. Побачивши, що його фотографують та збираються записувати, повідомив, що мусить себе привести до гарного вигляду – поголився, одягнувся у нове. Дізнавшись, що на барабані добре вміє підігравати син гармоніста Василь (молодший), я зателефонував до останнього і не без труднощів (бо ж мав травму руки) умовив долучитися до гри. За той час попросили під’їхати відеооператора Віталя Боровика та фотографа Миколу Семинога, які належним чином відзняли увесь процес на професійні камери.

ПОСЛУХАТИ ЗАПИС ГРИ МУЗИКАНТА

Сеанс почався. Почергово звучали різноманітні танці. Достатньо було лише назвати один із них, і якщо музикант колись такі грав, то без жодної заминки відразу ж відтворював їх разом із сином. При цьому кожен раз на замовлення збирачів жваво реагував найчастіше так: [опитувач:] “Сербіяночку знаєте?” [інформант:] “Аа… Пожалуйста!”. Під час тригодинного сеансу з музикантом від нього було записано усього 30 творів, а саме: 6 польок, 4 вальси, 3 пісні, 2 марші, краков’як, оберек, падеспань, козак, циганочка, сербіяночка, карапет, крутак, ойра, чардаш, шіма (“сєм сорок”), “бариня”, фокстрот, “нарєченька”, “коробочка”. Крім того, вивідано багато цінної музично-етнографічної інформації.

Гармоніст Василь Кузьмич з місцевими барабанщиками в роки минулої музичної практики. Фото з колекції В. Кузьмича. Архів ДНЦЗКСТК

Гармоніст Василь Кузьмич з місцевими барабанщиками в роки минулої музичної практики. Фото з колекції В. Кузьмича. Архів ДНЦЗКСТК

Щодо біографії гармоніста, встановлено наступне. Народився 1939 р. у с. Дольськ. Спочатку закінчив 7 класів місцевої школи, згодом – культосвітнє училище як баяніст. Працював завклубом. Володіє навичками токара, зварювальника, працював кіномеханіком. Відіграв, за його словами, “тисячі” весіль – приблизно протягом 50 років професійної музичної діяльності.

Захопився грою після того, як в 11 років у своєму селі на весіллі почув музикантів із с. Омит, що в сусідньому Зарічненському р-ні Рівненської обл.:  “О, то тиї во так грали, як я. Я як почув – і всьо”.

Пройшов 3-денний “курс” навчання в омитського гармоніста Адама, вивчив основний репертуар і вже відразу на практиці його апробував під час танців у тому ж селі:

Я з їм договорився на свадьби. Кажу: „Слухай, ти навчи мене грати”. А він каже: „Добре”. Кажу: „А гармошку свою брати чи ні?”. „Ей, – каже, – ще будеш сунути 20 кілометрув гармошку”. То я гармошки не брав. То з мене таки ученік був. За три дні. Він мене навчив грати. Він мені тільки покаже – тута во [показує на праву руку], а вже мені баса не треба – я баса сам ловив. Він тільки грайнув, кажу: „Так?”, каже: „Так”. А він на третій день уже кончив мене учити грати. Да ми випили, я вже менч пив, а він добре пив. А там горілка з проса була – о, аж синая. Він напився, а він взяв гроши, а треба грати в клуби, а він вже п’яни. Да мусив я за його грати вже. А, подумайте, за три дні навчився грати харашо як. Да граю у клубі, а там ідуть у клубі дівчата. „Ото, – каже, – Адам ріже”. А прийшли: „Кх… Інтєрєсно. Музика то Адама, а хлопець який то”.

Грав колись і на балалайці: “Балалайка – то перша музика моя балалайка була”. Найчастіше гармоніст грав з барабаном (давніше – з бубном-решітком), але бувало, що й зі скрипалями. Поміняв кілька барабанщиків. Колись грала і його сестра, згодом – різні односельці, а в останній час – сини.

“За мною очередь стояла. Допустім, вже я заказани на свадьбу. Приїжджає той, хто заказує. Кажу: „Я вже заняти”. „А на другу неділю могли б?”. Кажу: „Міг би”. Оставляє весілля, але шоб я грав”.

Грали весілля два дні (якщо запрошували до випікання короваю, то й три дні), а потім ще “хвоста тягнуть” – коли гостяться найближчі. Плату за гру брали невелику – бувало і по три рублі на двох за три дні ще й “хвоста”. З часом плата зросла до 120 рублів – більше не брали.

“Але музиканти, як я заграю, каже (а мене по-вулічному Сус звали): „Приїхав Сус – нам тут нема чого робити”. Всіх позакривали – всьо, а тільки під мою музику танцюють”. “… Я грав днями. Я ше ж при сили”.

Географія музикування зазвичай обмежувалася своїм регіоном: грали у своєму районі, частково у Зарічненському районі Рівненської області, а також в Іванівському і Пінському районах Брестської області. Крім весіль, два роки підігравав сільському хору, однак далі Любешова з виступами не їздили. На його думку, причиною цього було те, що “Вони не заслужили своїми голосами”.

Щодо сучасного стану традиції висловився так:

“Тепер, нема чого мені на свадьби грати, бо нєрви не видержують. Граєш, хочеш щоб щось…, а воно скаче”.

Цікавим було ставлення музиканта до музичного репертуару:

“В мене люба пісня, любе шо – нема ниґде такого, шоб десь у бік ішло. Хіба, ви думаєте, по нотах ето правильно? По нотах такий композитор попаде, шо таку єрунду…, шо я поправляю її. Я в піснях, з концертами поправляв”. Але, знаєте, ошибка є і в тих композиторів. … Композитори тоже, думаєте, він… кажеться, шо його нихто не поправить. А багато можна поправить, багато. “…музика не міняєтьця, міняєтьця тільки тональность. Я, напримєр, як на свадьбах іграю – то мені люба. Каже: „Тобі дай обухало – і на обухові заграєш””. “Я польок штук 10 міняв. Тож одна жінка й та надоїдає, правда? Так само то”.

Василь Романович Кузьмич (гармоніст) і Василь Васильович Кузьмич (барабанщик), 26 липня 2015 р. Фото М. Семинога. Архів Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф (ДНЦЗКСТК)

У техніці В.Кузьмич проявив себе як віртуоз-імпровізатор. Жоден із творів не виконується без привнесення елементів власних інтерпретацій, що можна вважати його фірмовим почерком. Це дивує на фоні свого середовища, де ніхто нічого подібного не робив і, тим більше, у наш час не робить. Використовує модуляції, переходи у різні октави – додаткові музичні коліна, грає майже на всій клавіатурі – у всіх регістрах.

“…З начала я не міг грати так, як зараз граю. З начала трошки худше грав. Трошки переборчики менши були. А воно з годами набиралося”. Як це властиво для багатьох професійних народних виконавців, для розваги публіки і як доказ своєї неабиякої майстерності вдавався до певних трюків, зокрема грав, тримаючи гармошку на голові. Це ж він продемонстрував і для нас.

Варто відзначити і ремісничі здібності дольського музиканта. За своє життя відремонтував багато гармошок і баянів у своєму регіоні, а ще – поміняв стрій, який ніяк його не задовільняв:

“Голоса я викидаю зразу – на смітник їх. А я сам голоса роблю. Заводскею гармошкою тіки хай коти і собаки грають. Вони не строять, строй – ни куди. Ну, і ни поспіваєш. І просто гадко слухати, як вона піщить. А я переробляю, шоб і співати було легко, і шоб мелодія була, шоб понятно було, шо то музика…”. “Така гармошка… Як заграєш – там душа в’яне. Такий строй зробив. Знаєш який строй? Мі-мажор. Ето ж таке пуд спів. Для жінок. Бо для мужчин трошки високовато. Для мужчин – ре”. “…Завод строїть наоборот. Ріже посередини і поперок. А я ни так роблю. А я подовж напилником – николи не полмнитьця. Десь хтось потягне – всьо, вже нима. А мого – де там. Я подовж і то посередини беру, а краї ни чипаю. Напилником круглим тим. Якшо хоч, шоб нижче строй був, то біля закльопок близько ріжеш. Але треба круглим напилничком, шоб краї не чипать. Ну, якшо нижчи строй хочеш зробити, то біля закльопок ріжеш. Але якшо потрібно, вельми низьки, а вищи, то знов кунчика ріжеш. А кінчика ріжеш – получаєтьця заусениця і може хрипіти, то треба ножика поставити на кінчик. Заусеницю обріжеш – і грає.”

Василь Романович Кузьмич (гармоніст) і Василь Васильович Кузьмич (барабанщик), 26 липня 2015 р. Фото М. Семинога. Архів Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф (ДНЦЗКСТК)

Зробив для себе барабан:

“Ви шкуру з чого робили, що брали? “З телят. А з собаки був – о! [показує великий палець]. Буде влажность, буде сніг, буде бида, а він ни сиріє. Шкура жирна. А звук який був: як дасть, так лампа та зразу тухне”.

Насамкінець, кілька важливих слів гармоніста В. Кузьмича, які влучно визначають його життєве і професійне кредо:

“Я люблю людей. Де ти бачив, шоб музикант людей не любив? Та то ни музикант, а чурило вже, дурило зо всього світа. … я прожив вік – у мене врага нема ниде”.

Автор статті – Юрій Рибак, кандидат мистецтвознавства, етномузикознавець, завідуючий кафедри музичного фольклору Рівненського державного гуманітарного університету, старший науковий співробітник Проблемної науково-дослідної лабораторії музичної етнології Львівської національної музичної академії ім. М.В.Лисенка, науковий співробітник Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф.

Share Button

2 відгуків

  1. Ілля

    Шикарний гармоніст, і син нівроку!

  2. Генадій

    Цікава стаття. Де можна прослухати записи?

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Чи співають/ли ваші бабусі/дідусі?

Результати