Іван Гончар: щодня (1960-1963)

“Україно! Воскресни, мамо! –
І вернися в світлицю-хату”
Т.Г. Шевченко

Коли великі образи доходять до вас із сивої давнини, вони сприймаються якось особливо легко. Навіть оповиваючись в міфи і легенди, вони стають переконливими. Ніхто їм не заздрить, ніхто не думає про те, як досягались ці подвиги, – залишаються лиш пам’ятні віхи людського сходження.

Не так-то буває в близькому минулому, вже не кажучи про сучасне.

… Іще не зотліли друковані листи, на яких великі особистості засмічувались. Не тільки в пам’яті дідів, але й вочевидь можна побачити, наскільки жорстоко і несправедливо знущалися люди над тими явищами, якими уже через неповне століття їхня ж країна та й весь світ по праву пишаються.

Проходять прекрасні жіночі та чоловічі образи – істинні творці культури і здавалося б, цінно знати їх уже зараз, без незбагненного та непотрібного відкладання в архіви та скрині для наростань в народній уяві ”.

Отож звернімося до архіву Івана Гончара, – нашого сучасника, чиїм життєвим подвигом постає у світі Україна іпостассю високої культури народу, незнищенністю вічного його прагнення до Краси.

Прийду я з міста в свою рідну хату-музей – і ніби прийду з чужої країни в свою рідну.“Прийду я з міста в свою рідну хату-музей – і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці і установи сивого Києва чужою, хоч і сусідньою мовою, а моя хата дзвенить рідною мовою, рідною піснею. Скрізь по місту кують брехні проти мого народу, плюють йому в душу, об’їдають його, зневажають його, лицемірять і обпльовують його. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі”.

Так записав у своєму щоденнику 2 квітня 1969 року Іван Гончар, скульптор, заслужений діяч мистецтв УРСР.

“В який вік я живу, в якій країні? – не раз запитує себе Іван Гончар, і сам же собі і відповідає, – середина 20-го віку, вірніше, друга половина 20-го віку, в Радянській країні”.

Україна ж Радянська періоду хрущовської “відлиги” – не дивлячись на зростання її ролі в політичному й економічному житті СРСР завдяки успішному проведенню реформ, залишалося лише часткою імперії, і чи не тому найвагомішим здобутком нашої історії цього періоду, “особливо з огляду на жахливі втрати, що їх зазнала українська інтелігенція в 30-х роках, стала поява нового багатообіцяючого покоління діячів культури, яких ми іменуємо “шестидесятниками”.

За висловом відомого мистецтвознавця Олександра Фисуна, в ті роки Іван Гончар був акумулятором ідей, “камертоном подій і громадської думки, найчутливішим нервом українського потоку. Його роль, його місія, його призначення обумовлені процесами 30-х років. Він, немов Антей-духоносець, впливав на те, що відбувалося в Україні”.

Хронологічно становлення Музею-садиби Івана Гончара припадає на 1956-1967 рр. – хрущовську “відлигу” та початок “брежнєвізму”…Оскільки хронологічно становлення Музею-садиби Івана Гончара припадає на 1956-1967 рр. – хрущовську “відлигу” та початок “брежнєвізму”, – ми вирішили дослідити архівні матеріали саме цього періоду, – дуже цікавого і неоднозначного. Якою людиною був уже уславлений скульптор Іван Гончар, про що думав, з ким зустрічався, кого любив, врешті – що визначало суть його життєвого поступу – відповідь на це дають його щоденники.

Пізньої осені 1959 р. І. Гончар переселився у щойно збудований дім на вул. Наводноводницькій, 8а (Спогади, С. 56-57) і попри всі побутові негаразди, поринув у світ дивовижних образів своєї неспокійної Музи.

“Дорожив кожною хвилиною свого безмежно дорогого часу. Адже для мене, як ніколи, створилися справжні творчі умови. Я тепер маю свою творчу майстерню” (Спогади, С. 92).

“Увесь 1960 рік проходив у винятково тяжкій і напруженій праці. “Працював я над такими скульптурами як “Рідний край” (жіноча постать з квітами), “Тарас Шевченко з сестрою Яриною”, портретом нашого знаменитого артиста – співака Бориса Гмирі, над скульптурою геніальної Заньковецької; над постаттю М. Горького по замовленню художнього комбінату; над образом Сковороди для пам’ятника в Переяслові та для Переяславського Музею; над портретом Михайла Старицького. Та й не переривав свої науково-творчі експедиції по містах та селах України, збираючи все нові та нові скарби народного мистецтва минулих років” (Спогади, С.58).

1960 рік був багатий поїздками по Україні: Іван Гончар відвідує Богуслав і Богуславщину, продовжує свої етнографічні розвідки в Києві, де збагачується цікавими знайомствами, як от з родиною Остапа Лисенка – сина славетного композитора, нащадками Фотія Красицького. Збагачується і його Музей як наслідок цих знайомств.

Рукотворні образи Майстра ставали реальним втіленням напруженої роботи душі. А стан душі – біль, тривога за долю української культури.

Читаємо запис у щоденнику 1-го листопада 1960 р.: “Яка дикість перемінити назву вулиці з Петра Могили на О. Копиленка. Сто метрів вулиці на Печерську, мала ім’я Петра Могили – цього гіганта української культури початку і середини XVII-го віку, ім’ям якого треба було назвати не тільки магістральну вулицю, а й якусь важливу установу чи учбовий заклад. І от цю маленьку пам’ятку вирішили знищити. Яка невдячність та хамська зневага до славетних наших предків. Така акція властива тільки некультурній нації. Та що поробиш, коли народ підвладний безмозглій канцелярській потворі” (щоденник № 191, С. 3).

Вже маючи велику збірку зразків народного мистецтва та побуту, Іван Гончар живе турботами етнографа. Читаємо запис у щоденнику 1 листопада 1960 року (щ. №191, С. 5): “Чому б не записати на плівку чи грамофонний запис українське весілля. Та при тому не одне, а всіх етнографічних груп України (полтавське, київське, подільське, гуцульське і т.д.)”.

Восени 1960 р. Івану Гончару було присвоєно звання Заслуженого діяча мистецтв УРСР.

З огляду на незаперечну суспільну значимість місії Івана Гончара, нам особливо цікаві факти, що дають можливість аналізувати розвиток стосунків між ним і владними структурами.

Читаємо запис у щоденнику 20 грудня 1960 р.: “Сьогодні був запрошений до Верховної Ради для одержання грамоти у зв’язку з присвоєнням мені звання.
Вражіння:
Перш за все, негативне вражіння справило внутрішнє оздоблення сесійного залу. Хотілося б бачити в такій високій установі серйозне і розумне втілення духу великої і талановитої української нації, що подобає кожному народові.
Друге, що іще більше мене вразило – це неповага  з боку високопоставлених осіб, що мали вручати нагороди й грамоти, до присутніх. Давно пройшов той час, на який нас викликали, а ніхто не з’являється.
І на кінець, через сорок п’ять хвилин чи навіть через годину з’являється Давидов – голова міської Ради, який урочисто почав вручати нагороди. Закінчивши вручення нагород, він поздоровив, ледве-ледве вимовив декілька українських слів поздоровлення, і то написаних на папірці, ради форми.
Яка все ж таки неповага до мови великого народу. Займаючи такий високий пост, не вважає за потребу вивчити мову цього народу. Це вже не зневага, а просто хамство (Щоденник №191, С.5-6)

Стає зрозумілим: протистояння комуністичній ідеології, мужня громадянська позиція українського митця, що стали визначальними в постатті І.М. Гончара в 70-ті  на початку 80-тих років, беруть витоки з глибокого осмислення ним української культури і мистецтва як вирішального фактора самозбереження нації.
Читаємо сторінки з щоденника В.М. Гончара: “Ще в роки війни, коли все нищилося, в мене зародилася думка: “Чому Україна не має  великого національного Музею, в якому могла б показати все своє – культуру і мистецтво за довгі роки свого існування в історичному розрізі, адже вже 25 років жили в умовах Радянської влади.

Та дивувало інше – що ми не лише не створюємо національний музей для збереження цінностей, а й навпаки – по своєму невігластву їх нищимо. Це мене обурювало, і це обурення в мені жило, і потім втілилося в ідею – це створення хатнього національного музею в мініатюрі, який став прообразом великого музею. Це ж саме дивувало і відносно видання багатотомної історії українського народу та його культури”. (Щоденник №55, вкладка.)

Візьмімо щоденник №191 з архіву І.М. Гончара, датований 1960-1963 рр. Переконуємося, що автор цього рукопису недарма був охарактеризований О.Фисуном  як “найчутливіший нерв українського потоку”, бо знаходимо відгук на всі важливі події громадського і культурно-мистецького життя в Україні початку 60-их років. Це і враження від перегляду кінофільму “Олекса Довбуш” (російською мовою, що не могло не обурювати І.М. Гончара – щоденник, С.7) – 19 лютого 1961 р.; тривога і занепокоєння в зв’язку з неофіційним рішенням уряду України про збереження лише найвидатніших  історичних пам’яток України, зокрема архітектурних, новою хвилею руйнації церков (щоденник №191, С.9-10, 16-17).

Детально описує І.М. Гончар день 27 вересня 1962 р. – приїзд у його музей замісника Голови Ради Міністрів УРСР по культурі П.Т. Тронька та його помічника Булата (щоденник №191, С.19-24).

22 лютого 1963 року Музей І.М. Гончара відвідали Платон і Георгій Майбороди. Вражені побаченим, повідомили приголомшливу новину про перехід Харківської опери на російську мову. “Жахливий шлях, який веде до смерті нас як народу”— констатує І.М. Гончар (щоденник №191, С.25).

Емоційна, вразлива душа Художника відгукується камертоном піднесенно-романтичного звучання в унісон тих патріотичних акцій, що їх влаштовував впродовж 1963 р. “Клуб творчої молоді”. Це і шевченківський вечір 9 березня 1963 р. (щоденник №191, С.29) та традиційний вечір пам’яті великого Кобзаря у хаті Степана Кириченка 10 березня (щоденник №191, С.30).

Знаходить час невтомний Майстер, щоб відвідати майстерню експериментальної кераміки Академії архітектури та прослухати цикл лекцій Миколи Писанки про мову мистецтва [ними була захоплена в той час творча молодь] (щоденник №191, С.32-34).

17 березня 1963 р., в неділю, завітав до І.М. Гончара український композитор В.Кірейко, автор балету “Лісова пісня”. Приводимо запис про зустріч із щоденника І.М. Гончара: “Вражений красою народного мистецтва, він з сумом почав розповідвти про трагічне становища в Київській консерваторії, де, по суті, не було української музики, не було українського середовища, яке б культивувало українську народну культуру; де майже не було українців – цих найспівучиших і наймузикальніших серед серед великої сім’ї слов’янських народів”(щоденник №191, С.11).

Великодні свята 14 квітня 1963 р. для І.М. Гончара були затьмарені хворобою та негативними враженнями від ІІ Всесоюзного з’їзду художників, делегатом якого він був від спілки художників України і який після відомої зустрічі представників уряду з діячами літератури та мистецтва нагадував громадський суд над абстракціонізмом, формалізмом та його ідеологами і декларував вірність принципам соцреалізму в мистецтві (щоденник №191, С.47-53).

24 квітня 1963 р. І.М. Гончар відвідує садибу Фотія Красицького, де дочка художника Ярина Фотіївна передає багато цінних експонатів в його Музей, ділиться споминами про батька та життя родини Красицьких в роки сталінських репресій (щоденник №191, С.53-55).

31 липня 1963 р. І.М. Гончар був присутній на ювілейному вечорі, влаштованому до 50-річчя смерті Лесі Українки в театрі російської драми, що носить її ім’я. Заборона виступу Тетяни Цимбал як реакція на її участь у несанкціонованому владою вечорі, який організував “Клуб творчої молоді”, обурення молоді в залі театру; виклики в ЦК КПУ та КГБ письменників та діячів культури, що підписали лист-протест проти заборони “Клубу творчої молоді” – рядки щоденника передають живу атмосферу епохи (щоденник №191, С.56-61). І.М. Гончар з болем вигукує: “Боже! Який парадокс! Галасуємо за патріотизм, а карають за любов до рідного!” (щоденник№ 191, С.61).

Останні сторінки щоденника цього періоду присвячені знайомству з кобзарем, котрий співав пісні та думи на могилі Т.Г. Шевченка в Каневі і був гнаний звідти міліцією і тодішнім директором Канівського музею Т.Г. Шевченка.

Прізвище Кобзаря в щоденниках не вказується, але з газетних публікацій цього періоду дізнаємося, що це був Никон Прудкий, який побував у хаті-музеї Івана Гончара 20 жовтня 1963 р. і при великому зібранні люду українського (був присутній і Михайло Стельмах), “на фоні стародавніх німих свідків нашої чарівної культури зазвучали зворушливі мелодії нашої рідної пісні разом із звуками кобзи” (щоденник № 191, С. 70).

Отже, ми в певній мірі відтворили панораму подій життя І.Гончара періоду 1960-1963рр. Слід зазначити, що рік 1963 описаний найбільш докладно. Варто також додати, що щоденників таких, як цей, в архіві І.Гончара небагато – довоєнні втрачені в Лаврській майстерні, яка згоріла під час війни, а в своїх численних подорожах по Україні І.Гончар вів записи, які скоріше можна назвати етнографічними; залишилося багато його спогадів, записаних уже в кінці 80-х – на поч. 90-х рр., але це саме спогади. Тим важливий щоденник, що він надає унікальну можливість разом з автором бути не просто свідком подій, а й співпереживати з ним, відчувати дух і ритм епохи.

Знову й знову переконуємося, що місія Івана Гончара як великого сина України була зумовлена законом “збереження генетичного коду нації, що проявляється в часи найбільшого нищення її культури”. Охоронцем духовних цінностей, “найточнішим літописцем найчорнішої доби українців” , “одним із небагатьох, хто висловлював національну ідею просто, лаконічно, без прикрас і прибріхувань”  – таким постає перед нами Іван Гончар – в творчості й у житті.

Лідія Дубиківська,
завідувач меморіальним відділом НЦНК «Музей Івана Гончара»

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати