Гуцульські та Покутські свічники-трійці

Гуцульщина та Покуття – дивовижний мальовничий край, що розкинувся на північно-східних схилах Карпат, оспіваний у мистецьких та літературних творах. Незважаючи на різні природні умови гористої, вкритої буковими та хвойними лісами Гуцульщини і рівнинного Покуття, між ними віддавна встановилися тривалі та міцні зв’язки. Вони зумовлені не лише спільними традиціями, звичаями, набутками матеріальної культури. Це ще й тісне взаємопроникнення різних ділянок господарського життя – тваринництва, землеробства, торгівлі.

Гуцули і покутяни – одвіку близькі сусіди, які будували дуже схожі між собою дерев’яні церкви, малювали неповторні ікони на склі, ліпили з глини миски, глечики, кахлі, оздоблені на один мотив, прикрашали одяг майже однаковою вишивкою, у ткацтві використовували подібні орнаменти й навіть співали ті ж співанки – «коломийки», як і належить людям, що вік за віком живуть поряд…

Гуцульщина та Покуття – дві суміжні етнографічні зони, які ніколи не були історично відірвані від галицьких земель на відміну від близьких їм Буковини та Закарпаття. Проте понад сто років триває дискусія щодо їх територіальних меж.

Польський етнограф Вінценти Поль, окреслюючи територію проживання гуцулів, включив до її складу 71 село та 4 містечка в Галичині, а також 21 село на Буковині. Сафрон Витвицький налічує на ній 114 населених пунктів. Яків Головацький зараховує до цього регіону 68 сіл в Галичині, 20 на Буковині та 21 село на Закарпатті. За сучасними даними, територія Гуцульщини охоплює південні частини Надвірнянського та Косівського районів. Верховинський район Івано-Франківської області, південну частину Вижницького району. Путильський район Чернівецької області та Рахівський район Закарпатської області.

Дослідники досі сперечаються і щодо меж Покуття. Загально – це територія між Дністром і Карпатами, до якої входять Снятинський, Городенківський, Тлумацький, Коломийський райони, південно-східна частина Косівського та східна частина Надвірнянського і Богородчанського районів сучасної Івано-Франківської області. Тут розташовано 250 сіл та 11 містечок.

Залишмо географам та фольклористам право й далі уточнювати межі територій, про які йдеться, і звернімося до найцікавішої, на наш погляд, царини життя людей, що мешкають на цих землях, – до народного декоративно-ужиткового мистецтва, а саме – різьби по дереву.

Фрагмент свічника-трійці. Друга пол. ХІХ ст. Дерево, різьблення. с. Нижній Березів Косівського р-ну Івано-Франківської обл.

На Гуцульщині та Покутті дерево – найдоступніший матеріал для будівництва та виготовлення предметів побуту. Його особливі природні властивості й простота оброблення зумовили таке розмаїття форм і багатство оздоблення, що ми ніколи не перестанемо дивуватися винахідливості та фантазії митців, які, узявши до рук різець, перетворюють шматок дерева на справжні шедеври народної творчості.

Серед великої кількості найрізноманітніших витворів дерев’яної різьби особливої уваги варті свічники-трійці, що становлять окрему типологічну групу предметів народного промислу.

Трійці – це різьблені, часто пишно декоровані трисвічники, які мають церковно-літургійне та обрядово-побутове застосування. Термін «гуцульські та покутські свічники-трійці» давно увійшов у науковий обіг. Цей вислів акцентує, що названий вид дерев’яної пластики характерний лише для Гуцульщини та Покуття.

Свічник-трійця. Друга пол. ХІХ ст. Дерево, різьблення. с. Нижній Березів Косівського р-ну Івано-Франківської обл.

Утім навіть на такій невеликій території трійці побутують вкрай нерівномірно. Аналіз зібраного матеріалу дає можливість простежити походження трисвічників із 37 гуцульських та 42 покутських сіл. що свідчить про винятково локальний характер цього виду народного мистецтва.

Свічники-трійці потрапили в поле зору вчених-етнографів у другій половині XIX століття. Перші згадки про них зафіксовано у монографії «Покуття» польського етнографа Оскара Кольберґа. У працях Володимира Шухевича та Сергія Маковського подано зображення кількох трійць. Проте і досі таке самобутнє явище українського ужиткового мистецтва належно не досліджене.

Відомі сучасні публікації, автори яких згадують трійці в широкому контексті декоративної різьби або скульптури. Маємо кілька статей популяризаторського характеру. Першим, хто взявся за вивчення цього питання глибше, був Олег Романів. У статті «Гуцульські та покутські різьблені свічники-трійці 19 – першої половини 20 століть» він визначив коло основних аспектів дослідження трисвічників, окреслив територіальні та часові межі їх походження. Була зроблена спроба систематизувати трійці за їхніми сюжетними ознаками.

Ґрунтовне вивчення будь-якого виду декоративного народного промислу передбачає глибокі знання з етнографії, мистецтвознавства, історії та релігії, яких, на жаль, не має автор запропонованого видання. Однак є причини, що дають право нефахівцю з усіх названих вище наук сказати своє слово на означену тему.

Колекціонуючи предмети декоративно-ужиткового мистецтва протягом 25 років – перші експонати були придбані 1984 року в покутському селі Мишині – майже одразу виокремив для себе свічники-трійці, зробивши їх пріоритетним напрямом своєї збірки.

Згодом, готуючи матеріал до альбому, одержав унікальну можливість ближче ознайомитися з тим. що забагато років зібрали музейні працівники та приватні поціновувачі гуцульських та покутських трійць.

Насамперед це збірка Національного музею у Львові ім. А. Шептицького (НМЛ), яка налічує 86 трисвічників, та збірка Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття (КМНМГП) (85 екземплярів). Не такі численні, але цікаві колекції можна побачити у Музеї етнографії та художнього промислу ШАНУ (МЕХП), Національному художньому музеї України (НХМУ). Державному музеї народної архітектури і побуту України (ДМНАПУ) та Музеї народної архітектури і побуту у Львові (МНАПЛ).

Слід зазначити, що більшість відомих трійць (понад 350 екземплярів) зберігається у приватних збірках Львова, Коломиї та Києва, а поодинокі зразки й сьогодні можна побачити в церквах Гуцульщини та Покуття.

Усього ми зафіксували понад 550 екземплярів трисвічників. Однак більшість фактологічних питань стосовно трійць залишається нез’ясованою: збереглося небагато даних про їхнє походження та імена авторів, невідомий точний час виникнення та поширення традиції їх використання.

Свічник-трійця. Кінець ХІХ ст. Дерево, різьблення. 27,5х17

Першим із народознавців на трійці звернув увагу Оскар Кольберґ. Він, описуючи звичай святкування Богоявлення в околицях Коломиї, зазначає, що після служби в церкві люди виходили з трійнями на ріку, де священик урочисто святив воду. Володимир Шухевич у першому томі «Гуцульщини» пише про «велике число трійць, які Гуцули переховують то у своїх хатах, то у церквах, аби їх уживати особливо в часі Йордану».

Спробуймо з’ясувати, коли ж саме трисвічник став літургійним атрибутом Йорданського водосвяття, проаналізувавши тексти требників – церковних богослужебних книг, які містять вказівки щодо проведення основних таїнств, освячень та благословень. У них. зокрема, знаходимо розділ малого і великого (Богоявлінського) посвячення води, а також вказівки з освячення води на річці.

У требнику митрополита Петра Могили 1646 року при описі цього обряду трійць ще не згадують. Лише зазначено, що після першої молитви треба тричі хрестовидно благословити воду свічкою, що горить: після другої молитви – тричі подути навхрест на воду, а після третьої молитви – тричі благословити рукою, зануреною у воду. Цей текст майже без змін повторюється і в пізніших требниках, виданих у Києві, Львові, Почаєві та Уневі. І лише в почаївському виданні 1771 року вперше вказано, що після молитви «Великий єси Господи і чудні діла твої…» священик хрестоподібно знаменує воду трьома запаленими свічками.

Олекса Воропай у праці «Звичаї нашого народу» зазначає: «У деяких місцевостях Поділля та в Гуцульщині в цей день святять «трійцю» – три свічки, зв’язані квітчастою хусткою, намистом і барвистими стрічками. До цього ще додають пучки червоної калини та сухих квітів – безсмертників, або васильків. З «трійцею» йдуть на «Йордань» переважно жінки і дівчата. Під час Богослуження «трійця» запалюється від свічок, що горять на престолі. Коли вода вже посвячена, то перед тим, як іти додому, «трійцю» гасять, занурюючи свічки в ополонку, де відбувалося свячення води».

Отже, свічник, виготовлений із трьох воскових свічок, можемо вважати праобразом дерев’яних різьблених трійць. Доречно зауважити, що в багатьох селах Східної Галичини воскові трисвічники досі зберігають в церквах та використовують під час Йорданського водосвяття (іл. 1, 2).

Свічники-трійці. Друга половина ХХ століття

Подекуди трапляються металеві трійці (іл. 7, 8 ) – залізні (ковані), цинові або латунні, рідше – керамічні.

Свічники-трійці. ХІХ століття. Залізо

Спочатку такі вироби виконували винятково конструктивну функцію, не мали художнього оздоблення (іл. З, 4, 6) й лише згодом еволюціонували та стали мистецькими витворами.

Свічники-трійці. Кінець ХVІІІ - початок ХІХ століть. Дерево, різьблення

Свічник-трійця. Кінець ХІХ століття. Дерево, різьблення

Витоки поширення трійць можна помітити в обряді архієрейського богослужіння, де використовують два типи свічників, якими архієрей благословляє вірних, – трикирій (трисвічник) та дикирій (двосвічник). Обидва мають символічний характер і відображають основні положення халкедонського Символу Віри. Дикирій символізує незмінність і нероздільність божественної та людської природи Ісуса Христа, трикирій – єдність трьох осіб Святої Тройці: Бога Отця, Бога Сина і Святого Духа. Очевидно, саме тому в народі такий свічник назвали трійцею. Це підтверджують і найбільш розповсюджені сюжети, використані в їх оздобленні: Розп’яття Ісуса Христа і зображення Святої Тройці.

На трисвічниках часто відтворена іконографія Богоявлення – промовистого об’явлення Святої Тройці. Вона ілюструє євангельське оповідання: «Тими днями прийшов Ісус із Назарету, що в Галилеї, і був хрищений Іваном у Йордані. І коли виходив з воли, то побачив, як небо розкрилось, і Духа, що як голуб сходив на нього. І голос ізлинув з неба: Ти єси син мій любий, у тобі – моє уподобання» (Мк. 1.9).

Побутує також сюжет новозавітної Тройці – на ньому Бога Отця зображають Старцем з сивою бородою, у білій одежі, що ілюструє слова пророка Даниїла (7.9-13) – «Ветхий Днями». Незважаючи на те, що східне богослов’я вважає неприпустимим іконографічне зображення Бога Отця, оскільки його особа є «неописанною», а помісні собори заборонили цю композицію, вона існує завдяки впливу Заходу, де такої заборони не було.

Натомість візантійська іконографія подає Бога в Тронці у вигляді трьох Ангелів, що розмовляють з Авраамом. який бачить в їх особах самого Господа. Це так звана старозавітна Тройця, зображення якої на свічниках не трапляється. Хоча на деяких трійцях бачимо три голівки ангелів, об’єднаних спільною основою – крильми, що дає підставу припустити існування спроби спрощеної інтерпретації означеного сюжету.

Свічник-трійця. 1864 р. Дерево, різьблення, левкас, поліхромія, імітація позолоти. м.Яремча Івано-Франківської обл.

Спочатку трійця була предметом лише церковно-літургійного обряду. Стверджувати це дозволяє та обставина, що найдавніші зі збережених виробів, датовані першою половиною XIX століття, – це великі напрестольні або напільні церковні свічники. Згодом в окремих селах Гуцульщини та Покуття трійці набули не лише церковно-літургійного, але й обрядово-побутового вжитку…

Використання трійць у різних сферах, а також їхні розміри змусили поділити свічники на «церковні» та «хатні». Однак цей поділ умовний. Безперечно церковними можна вважати великі напрестольні та напільні трійці, пишно декоровані та «багато позолочені», які замовляли майстрам як елемент церковного інтер’єру. Одночасно менші розміром та скромніше оздоблені вироби також використовувати у храмах. Зафіксовано походження таких трійць – на одній бачимо дарчий напис (К. 272)*.
Водночас заможні «ґазди» та церковні браття** були власниками великих «гонорових» трисвічників.

У більшості сіл трійці мали лише церковно-літургійне застосування, про що свідчить невелика кількість знайдених «хатніх» свічників (1-3 екземпляри). І лише у тринадцяти селах вони набули широкого обрядово-побутового вжитку. На Гуцульщині – Брустурів, Космач, Шепіт та Шешори, а на Покутті – Великий Ключів, Видинів, Джурів, Корнич, Микитинці, Мишин, Печеніжин, Рудники та Стопчатів.

Ці узагальнення зроблено при аналізі усього дослідженого матеріалу, проте вони не можуть претендувати на вичерпність та повну достовірність, оскільки лише 350 трисвічників мають зафіксоване місце походження (за даними музейних паспортів та свідченнями колекціонерів).

Серед 550 творів, які ми обстежили, тільки 51 датований. З них до першої половини XIX століття належить лише 4 трійці. Третьою чвертю XIX датовано 5 творів, а останньою чвертю – 25 трійць. Першою третиною XX століття датовано 17 робіт. Найбільш ранній свічник – зі збірки НХМУ, на ньому вказано рік -1812.

Свічники-трійці. Друга пол. ХІХ ст. Дерево, різьблення. с.Печеніжин Коломийського р-ну Івано-Франківської обл.

Жодного матеріального підтвердження виготовлення трисвічників у XVIII столітті не маємо. Проте на одній із шести дерев’яних хатніх ікон (іл. 5) з села Яворова (збірка МЕХП), виконаних на тонких букових дощечках, контуром нанесено два симетричних зображення семиконечних хрестів, а під ними – свічників-трійць. За технікою оброблення та станом збереження сучасні дослідники датують ці ікони XVIII століттям. Представлені на них трійці мають найпростішу форму без декоративного оздоблення.

Оскільки на першу згадку про використання трисвічників під час Йорданського освячення води натрапляємо у требнику за 1771 рік, а найдавніша зі знайдених робіт датована 1812 роком, вірогідно, що трійці як мистецьке явище виникли на зламі XVIII та XIX століть.

Серед збережених зразків можна виокремити кілька груп, які мають незаперечну мистецьку вартість та спільні характерні ознаки і, без сумніву, належать конкретному авторові або одному різьбярському осередку. Одночасно значна кількість виробів – це слабші копії робіт різьбярів-ремісників, або вони взагалі не мають аналогів і, мабуть, їх виготовляли для власного вжитку.

Свічники-трійці. Друга пол. ХІХ ст. Дерево, різьблення. Івано-Франківщина

Найбільш розповсюдженими і типовими з погляду конструкції («класичними») є трійці, що складаються з підковоподібного корпусу, з’єднаного у верхній частиш горизонтальною поперечиною. Корпус міститься на вертикальному стрижні-стояку, який кріпиться до основи (підставки). У центрі та з обох боків поперечини розташовані лійки для свічок. Простір, обмежений підковоподібним корпусом і горизонтальною поперечиною, – основна декоративна частина трисвічника. Він заповнений різноманітними оздобами геометричної та рослинної форми, а також барельєфними композиціями. При цьому декор з обох боків виробу, як правило, є однаковий, лише деколи відрізняється. Такий свічник – двосторонній, він має лицевий та зворотний боки. Переважно його композиція строго симетрична.

Найпростіші зразки виготовлені з двох окремих роз’ємних частин – корпусу з вертикальним стрижнем та підставки. Трійці складнішої конструкції інколи мають понад 10 окремих елементів. При обмежених конструктивних можливостях, вільно комбінуючи форму кожної з частин, доповнюючи їх додатковими деталями (накладками, дзвіночками-«дармовисами»), народні майстри творили розмаїття трисвічників…

Витяг та світлини з альбому “Гуцульські та Покутські свічники-трійці”, Львів 2008.

Докладніше з виданням можна ознайомитися у бібліотеці Музею Івана Гончара (робота в читальному залі з 11.30 до 16.00).

Share Button

2 відгуків

  1. Михаил

    Вітаю. Також цікавить дана книга…

  2. Ліза Ткачишин

    Христос Хрестився Йордані
    Привіт
    Зацікавлена чи є книжка шо можу купити отримати назва Гуцульскі Покутські Свічники Трійці ?
    Чи є Свічники на продаж ?

    Ліза

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Чи співають/ли ваші бабусі/дідусі?

Результати