Леся Гасиджак: “Виставка в музеї Гончара – це рентгенівський знімок кожного з нас і нашої культури в цілому у ХХ столітті”

Впевнена, що кожен, хто чекав перед зачиненими дверима НЦНК «Музей Івана Гончара» початку анонсованого заходу під назвою «Етнографічні небилиці» навіть уявити собі не міг, ЩО там може бути. Як на мене – це перша по-справжньому креативна виставка в стінах центру традиційної національної культури. Проте це не вульгарна інсталяція, зовсім не «потік свідомості» і, на щастя, не «сучасне мистецтво», яким прийнято називати проби пензля митців-contemporary та нездар. Це рентгенівський знімок кожного з нас і нашої культури в цілому у ХХ ст.

29 квітня 2013 р. в Національному центрі народної культури «Музей Івана Гончара» відкрили виставку в рамках проекту «Етнографічні небилиці». З порогу очам відвідувача відкривається картина, де всі стіни завішані «куфайками», етнографія яких сягає «від Сяну до Дону, з Півночі до Півдня», а по центру зали на купу скинуті предмети традиційних святкових строїв українців.

Куфайки

Ідея проекту належить директору музею Петру Гончару, що вже само по собі є подією. Адже не всі нинішні директори є настільки творчими, відкритими та публічними. «Я довів те, що це наша національна ідея — фуфайка. Це ще одна візуальна формула української культури ХХ століття. І не треба нічого придумувати. Ми вже одяглися, об’єдналися фуфайкою… Нас об’єднали…» – пояснює директор-куратор.

Петро Гончар

Для багатьох поколінь куфайка стала одним із символів Радянського Союзу. Куфайки (фуфайки, тілогрійки) були найпоширенішим (а довгий час і єдиним) видом верхнього одягу в тоталітарній країні. З’явилися вони в 1931 р. в якості теплого обмундирування робітників і солдат Робітничо-селянської червоної армії. Їх одягали під шинель для зігрівання від морозу, бо шили з бавовняного матеріалу, а в якості утеплювача служила вата. Зазвичай куфайка мала одну внутрішню кишеню, і дві зовнішні, застібувалася на п’ять ґудзиків. Після Другої світової війни куфайка стала частиною повсякденного та святкового верхнього одягу для всього простого люду, який чогось кращого собі не міг дозволити. Бо КРАЩОГО НЕ БУЛО. Сорочки та поїдені міллю кожухи на горищі, підлозі чи у вогні, а куфайки на стінах – це історія української культури ХХ ст. Це СВІДЧЕННЯ УНІФІКАЦІЇ КУЛЬТУРИ ЧЕРЕЗ ДЕФОРМАЦІЮ, РУЙНУВАННЯ, ЗАБОРОНИ ТА ПРИНИЖЕННЯ задля створення «гомо совєтикус» з пропискою «радянський союз», трудоднями та куфайкою на згорбленій спині.

З ІНШОГО БОКУ, проект можна сприймати як скеровування до роботи не тільки музеїв етнографічного профілю, а й науковців, що працюють в цій царині. Адже вся світова культурно-антропологічна наука вже давно перейшла до вивчення культури повсякдення. «Усна історія» вивчає матеріальну і духовну культуру різних країн впритул до сьогодення. В Україні ж ще є ціла когорта молодих дослідників, які темами свого наукового зацікавлення обирають «весільний обряд у ХІХ ст.» чи «семантику дитячої гри у XVIII ст.», послуговуючись класичними читаними-перечитаними джерелами української етнології як то праці Чубинського чи Максимовича. І якщо новизну таким роботам ще якось можна визначити, то з актуальністю ситуація виглядає значно гірше. Невже кожен з них не розуміє, що навіть ХХ століття вже стало історією, минає час і та сама куфайка практично вийшла з нашого вжитку. Живучи псевдоромантичним маренням про традиційне минуле (псевдо – бо чого варті тільки останні книги І. Ігнатенко чи Д. Гойченка, в яких традиційне суспільство постає незвично-правдиво диким і жорстоким), ми не усвідомлюємо, що треба вивчати тих, хто живе сьогодні, поруч з нами, і ті процеси, учасниками яких ми є.

Виставка в музеї триватиме до 25 квітня. І я впевнена, що кожен з відвідувачів протягом місяця матиме свою думку щодо побаченого. І це нормально. Для людини мислячої. Хтось буде бідкатися, мовляв, як можна було, адже «в купі мнуться, шпортаються, злежуються оригінали». Хтось буде захоплений, як захоплюється творчістю О. Мурашко чи Мартіна Фон Островські. У когось з’являться сльози…

Очевидно, що виставку ксерокопій чи фіалок так бурхливо обговорювати не буде ніхто й ніколи. Стільки емоцій в музейному світі можуть викликати тільки справжні події.

Отже, браво Петру Гончару та Музею, що стоїть в авангарді культурного життя столиці!

Леся Гасиджак, редактор інтернет-порталу “Музейний простір України”, blogs.lb.ua/lesya_gasydzhak

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Які музеї ви в першу чергу відвідуєте за кордоном?

Результати