Біографічна історія переяславського художника Панаса Ярмоленка

27 січня 2011 о 11:36 | Митці, Статті

Біографічна історія переяславського художника Панаса Ярмоленка, відтворена за усними розповідями родичів і записана Галиною Щупак

Панас Ярмоленко побачив світ 1886 року в селі Мала Каратуль, що на Переяславщині. Село розкинулося на колись широкій і чистій річці Каратульці – притоці річки Трубіж (Броварці).

Як і більшість жителів села, його батьки були селяни. Микола і Гапка Ярмоленки мали один гектар землі, на якій працювали разом з дітьми. В сім’ї було п’ятеро дітей – донька і чотири сини. Троє дітей померли молодими. Залишились Панас і молодший на два роки Архип. Обидва брати були у війську під час Першої світової війни. На фотокартках того часу, що зберігає в родинному архіві внучка Панаса Ярмолена Людмила Догодько, її дід у військовій формі царської російської армії з санітарним хрестом на рукаві. Ймовірно, служив фельдшером.

Повернувшись у відпустку з війська, Панас Миколайович у 1917 році одружився, узяв собі дівчину із сусіднього села Лецьки. Звали її Уляна Чередниченко. Минуло Уляні на ту пору 21 рік. Родина її велика. Батько Омелян Чередниченко мав шість дочок і одного сина. Панас Миколайович привів молоду дружину у батьківську хату. Хата – велика, на дві половини. В одній жили батьки Микола та Ольга Ярмоленки, брат Архип з дружиною Ольгою та дітьми – Миколою, Ольгою, Іваном і Катериною, а в другій – сам художник з жінкою. Архип Миколайович був дяком у Мало-Каратульській церкві Вознесіння Христового.

Художник мав дві доньки – Якилину (Келю), 1918 р. н., та Галю, 1923 р.н. Відомо, що Панас Миколайович понад десять років жив з родиною в Переяславі, на Малій Підвальній. Працював у місцевому клубі художником, викладав малювання у школі № 1. За спогадами, він також деякий час жив чи працював в селі Мазінки. На початку війни Ярмоленки повернулися в Малу Каратуль, жили у власній хаті, недалеко від церкви. Це був найплідніший для художника час. Багато його робіт помічено датами: 1932 – 1945 роки. Збереглися неперевірені дані, що художник ще підлітком десь короткий час навчався малярства у Переяславі.

До війни працював Панас Миколайович у колгоспі ім. Ватутіна у селі Мала Каратуль, а також на своєму полі. Як розповідала родичам старша дочка Якилина, то батько був дуже роботящий, як і всі селяни, працював у полі та у вільну хвилину брався за малювання. Малював він і краєвиди рідної Переяславщини, і жанрові сцени, та найбільше йому вдавалися потрети своїх односельців, родичів, малював не раз свою родину, жінку, дівчат, родичів – Ярмоленків і Чередниченків. Найбільше його картин збереглося в рідному селі Малій Каратулі, в Лецьках, де жила родина дружини Уляни. В околишніх селах – Завальцях (Травневе), Вінинцях, Переяславі на Підварках, у Великій Каратулі, Стовп’ягах, Мазінках, Ташані. Навіть у збереженій частині творчого спадку Панаса Миколайовича Ярмоленка постає в портретах ціла історія Переяславщини – діти, вчителі, селяни, пасічники, військові, старі і малі – люди цієї землі дивляться на нас із його портретів, ніби промовляючи: Це ми, а які ви зараз?

Помер художник 20 травня 1953 року.

Історія з’явлення у музеї Івана Гончара живописних робіт переяславського художника Панаса Миколайовича Ярмоленка (1886 – 1953)

«Протрет Василини Кіндратівни Литяк», Ярмоленко П.М. (1886-1953). 1933 р. Київська обл., Переяслав-Хмельницький р-н, с.Мазінки. Полотно, олія

Одного теплого осіннього дня їхали ми з Петром Івановичем ГОНЧАРОМ, директором Музею Івана Гончара, доневеличкого села Мазінки, їхали за мальованою скринею. Те село розташовано на лівому березі Дніпра по дорозі з Борисполя на Переяслав. Нам обіцяли скриню з букетами квітів і… недорого. Сподівання наші справдилися – скриню ми знайшли, і квіти на ній були. Жаль тільки, що вона довго стояла на вулиці під дощем і вітром, і фарбовий шар на ній частково пошкодився. Домовившись про скриню, пішли селом у пошуках нових експонатів для Музею.

Село Мазінки, як мабуть усі села в Україні – зелене, затишне; кілька ставків і – майже в центрі села – старий цвинтар, що заріс уже навіть не бур’яном, а густим чагарником. Деінде на старих могилах стояли високі камінні хрести. Зробивши кілька фото, ми вибрали хату, що стояла навпроти високого пагорба з камінним хрестом на гребені. В хаті жила літня жінка, самотня, мала вона з усієї рідні тільки небожа, нездорового і теж самотнього, що жив неподалік у своїй батьківській хаті. Звали її Тетяна Сергіївна Яценко. Купили ми у неї гарні опішнянські миски із «золотою» поливою, в яких колись сушили у печі вишні, щось придбали з одягу і вже йшли з двору, як господиня зупинила нас (а було нас троє – директор Музею, я і наша колега Валя Романченко) і запитала: «А портретів вам не треба?» – «Треба, покажіть!».

“Портрет Івана Литяка”, Ярмоленко П.М. (1886-1953). 1935 р. Київська обл., Переяслав-Хмельницький р-н, с.Мазінки. Полотно, олія

Увійшли ми в хату, а там у кутку під рушником висіла велика картина у чорній старовинній рамі, а на ній на тлі білих хаток, садків і ставків стояла красива молода жінка, одягнена в українське вбрання – керсетку, спідницю, вишиту червоно-чорними квітками сорочку з намистом на шиї; голова була вив’язана зеленою китайковою хусткою. Постать струнка, погляд спокійний, з гідністю. Тетяна Сергіївна пояснила нам, що це портрет її тітки – Василини Кіндратівни Литяк, яка разом із своїм чоловіком Іваном жила в сусідньому селі Стовп’яги.

І тут-таки небіж Тетяни Сергіївни згадав, що в його батьківській хаті висить портрет Івана Литяка, і він нам може його віддати. Побіг, приніс. Невеликий портрет дуже красивого чоловіка з вольовим, навіть суворим обличчям, з гарними вусами, у світському костюмі з олівчиком у бічній кишені. Був він кореспондентом-дописувачем якоїсь московської газети. Портрети ми, звичайно, придбали, винесли обидві роботи у двір на сонечко і прочитали внизу підпис: «Ярмоленко» із характерним розчерком на кінці, і дати: 1933 та 1935 р. Ми ще не знали цього художника, досі нічого про нього не чули, а портрети говорили самі за себе. Це були ШЕДЕВРИ.

Щасливі поїхали ми додому. У фондах зібрався мало не весь музей, всі були в захопленні, хвалили нас, а ми були усміхнені та горді, ніби це й ми самі якось причетні до створення цих портретів. З тих пір думка дізнатися про художника більше – хто він, звідки, де ще є його роботи – не полишала нас. І ось одного дня – уже пізньої осені – поїхали ми у Стовп’яги. У мене в пам’яті все зринали слова Тетяни Сергіївни про свою тітку: «Жили вони у Стовп’ягах, і художник тоді там жив».

“Подружжя Бурчик Антін і Євфросинія”, Ярмоленко П.М. (1886-1953). 1936 р. Київська обл., Переяслав-Хмельницький р-н, с.Стовп’яги. Полотно, олія

Спустилися ми машиною до села, минули місток, нові поселення для полісян і, в’їхавши в старе село, зайшли до першої ж хати. Вийшла, жінка; ми запитали її про картини. «У мене, – каже, – немає, а ось у цій хаті є», – і показала на сусідню хату, стару і обшарпану; навіть не вірилося, що там живуть люди.

Зайшли ми туди. Хазяїн один у нетопленій хаті, ще молодий, назвався Володимиром Бурчиком. В хаті вогко, холодно, незатишно, над ліжком – парний портрет чоловіка й жінки на повний зріст. Полотно внизу пошкоджене, вкрите цвіллю. «Це я не продаю, це мої дід і баба, Антін і Євфросинія Бурчики, – пояснив хазяїн. – І цих я теж не продаю». Це про іншу картину, що висіла в простінку, між вікнами. На ній було намальовано двох дітей – хлопчика з кошиком і дівчинку, що сиділа на пеньку. Це був тато хазяїна в дитинстві – Григорій Бурчик із сестрою, яка померла маленькою. Як ми не умовляли Володимира – ніяк він не хотів віддати картини і не говорив, чому. А видно, що чоловік добрий, все хотів нам щось подарувати, навіть дві ікони приніс, а картини – ніяк. Виявилося, він мав слабке здоров’я, і далекі родичі ним опікувалися. Вони й заборонили йому будь-що продавати із хати, бо недобрі люди інколи користалися його добротою, виманюючи городину за безцінь. Цього разу його опікунів ми не знайшли – були десь на роботі. Поїхали ми додому з думкою обов’язково при найменшій нагоді повернутися сюди. Назавтра пішов густий сніг, стала справжня зима, довелося чекати погожої днини і гарної дороги для машини. Нарешті дочекалися. Запросили ще до нашого товариства Володимира Васильовича Рака, мистецтвознавця та музейного реставратора.

На цей раз нам пощастило. Опікуни Володимира Бурчика були вдома. Занесли картини на світлу веранду, де палала металева кругла піч («буржуйка»), на якій мирно спали два здоровенні коти. І знову побачили ми уже знайомий нам підпис художника і датування на обох картинах – 1936 рік. Привезли картини до Києва, віддали у реставрацію, і через деякий час вони постали перед нами чисті і гарні. На них проявилися деякі деталі, яких раніше не було видно, і ми ще раз пересвідчилися, що художник, який їх намалював, таки був дуже талановитим.

“Портрет дівчини у вінку”, Ярмоленко П.М.(1886-1953). 20–30-ті рр. ХХ ст. Київська обл., Переяслав-Хмельницький р-н, с.Ташань. Полотно, олія

Далі пошуки робіт художника Ярмоленка привели нас до Національного історико-культурного заповідника «Переяслав». Нас люб’язно зустріла завідуюча фондами заповідника Лариса Олексіївна Годліна. Повезла нас до скансена, де розташовані фонди, і показала десять портретів знайомого нам уже Ярмоленка. Тільки один дуже гарний портрет дівчини якось випадав із загального ряду; загалом ми всі вирішили, що це рання робота художника – це був справжній портрет пензля художника-примітивіста. Але пізніше ми розгадали таємницю цього авторства…

Нам дозволили все це сфотографувати і подарували безцінні короткі сторінки біографії художника. З них ми дізналися, що звали майстра Панас Миколайович, народився він у селі Мала Каратуль Переяслав-Хмельницького району у 1886 році. Нам вдалося відшукати в Києві онуку Ярмоленка – Людмилу Догодько. Це виявилася красива і дуже приємна жінка, що вже має онука. Її запросили до музею, і вона допомогла нам атрибутувати деякі портрети з Переяслав-Хмельницького музею. Передала Людмила Іванівна нам шість фото свого діда. Дві фотографії – військові: художник із приятелями у війську; портрет Панаса Миколайовича за роботою, фото двох його дочок, окремо фото Якилини Панасівни в народному вбранні і одна дуже цікава для нас фотографія – це фото картини художника, де він зобразив всю свою сім’ю – дружину, двох дочок і себе за святковим столом, на якому лежать фрукти і кілька букетів квітів, які художник дуже любив. Онука художника Людмила Іванівна добре знала цю картину з дитинства, була вона велика – десь 1,5 м в довжину – і дуже красива, а зберігалася в хаті Якилини Панасівни, у її київській квартирі. Де вона поділася по смерті господині, не знає ніхто, але ми певні – така робота не може пропасти безслідно, тож іще сподіваємося її знайти.

Маємо ще одну музейну радість. Київський художник Василь Куля у своєму рідному селі Ташані знайшов дві роботи П.М. Ярмоленка – портрет невідомої дівчини у вінку і сімейний портрет – чоловік, жінка й дівчинка. Обидві роботи підписані й датовані. Коли пан Василь дізнався, що Музей також шукав цю роботу П.М. Ярмоленка, то зробив нам княжий дар: «Іван Макарович Гончар, – пояснив він, – був моїм духовним батьком; нехай цей дорогий мені портрет красивої українки прикрашає ваш Музей». Людмила Іванівна Догодько згодом впізнала в цій дівчині свою бабу Уляну, дружину Ярмоленка. «Це її дівочий портрет», – пояснила вона. І ми повісили його в першій залі, і зустрічає тепер Уляна – справжня українська Флора – кожного, хто заходить до Музею. Уже давно немає її на світі, уже немає її дітей, а вона, напівусміхнена, у багатому вінку, з букетиком квітів у руках навіки залишилася молодою з волі її талановитого чоловіка.

“Сім’я Дмитра Микули”, Ярмоленко П.М. (1886-1953). 1933 р. Київська обл., м.Переяслав-Хмельницький, куток Підварки. Полотно, олія

Але на цьому історія з’явлення полотен Ярмоленка у Музеї Гончара ще не закінчилася. Перебуваючи в Переяслав-Хмельницькому скансені і милуючись його колекцією портретів, що створив їх знаменитий земляк, ми завважили там два ідентичних портрети Т. Шевченка. Портрети Шевченка народного письма ми також збираємо, тому й попросили Ларису Олексіївну Годліну з музею знайти й нам портрет Т. Шевченка. «Такий портрет є в одній хаті, – відповіла вона, – але старшу жінку донька забрала до Києва, хата стоїть замкнена, хіба інколи влітку бабусю привозять». Того літа бабусю до хати не привозили, а коли пізньої осені ми приїхали, то нам сусіди сказали: бабуся померла, донька хату продала, а про портрет нічого не відомо. Засмутилися ми, і Лариса Олексіївна, мабуть, теж, тому й дала нам як компенсацію ще одну адресу, де мала бути робота Ярмоленка.

Увечері ми про це дізналися, а ранком о 7-й годині вже летіли на Переяслав, на куток Підварки. І винесли нам господарі з сарайчика величезну – 102 х 149 см – роботу. Ще не роздивившись підпис, ми вже бачили, що це Ярмоленко. Була на картині українська сім’я доколгоспного періоду, незважаючи на дату – 1933 рік. У центрі сам хазяїн у вишиванці – Дмитро Микула, поряд на коні – його син Іван, ще підліток, а з іншого боку – окраса картини – на ослінчику коло хати – жінка Горпина з малою Галочкою на руках. Кругом неї квіти. І дивилася на нас ця Українська Мадонна спокійно і впевнено, бо це був и двір, її сім’я, її хата, її земля нарешті. І обличчя у неї було дуже гарне, з тонкими рисами. Загалом Ярмоленко малював жінок з якоюсь особливою теплотою – всі вони в нього не просто гарні, а справді красуні, і ця врода не лише зовнішня: вони дивляться на нас

“Портрет військового. Сердюк Петро Іванович”, Ярмоленко П.М. (1886-1953). 30-ті рр. ХХ ст. Київська обл., Переяслав-Хмельницький р-н, с.Лецьки. Полотно, олія

поглядом особливим, – ці Василини, Горпини, Ганни, Уляни, Параски, Євфросинї; це дивиться на нас сама Україна, це її жіноцтво, що відійшло давно і тепер наче питає нас: а ви які тепер? Розповідь була б неповною, якби ми не згадали про залюбленість художника у квіти та… яблука. Рідко яке його полотно не має квіткових букетів. Дівчата їх тримають у руках. На чоловічих портретах вони цвітуть у вазонах і стоять зрізані у вазах. Та все такі дивні, мов неземні – вишукані лілеї, рожі і ще якісь, яким і назви не підбереш, але дуже гарні.

Аби досконаліше написати його біографію, звернулася я до його онуки Л.І. Догодько. Вона порадила з’їздити до рідного села її бабусі Уляни, дружини Панаса Миколайовича, – до Лецьок, що теж розкинулися недалеко від Переяслава. Там знайшли ми її двоюрідну тітку Ольгу Федорівну Набок. На жаль, у неї робіт художника не виявилося – з часом їх винесли на горище, де вони і пропали. Але вона порадила нам звернутися до родичок Уляни Чередниченко – Марії та Віри Ткаченко.

Поїхали ми, знайшли поруч дві хати. Нам запропонували зайти, і ми одразу побачили в сінях біля дверей два портрети літнього чоловіка з сумними очима. Це виявився прадід господинь дому, батько Уляни Чередниченко і тесть Панаса Миколайовича Ярмоленка, дід Омелько. За розповідями, художник змалював його в труні – зробив малюнок олівцем, і потім уже по пам’яті намалював портрет.

Живопис, народна картина “Портрет Сердюк Ганни Іванівни”, Ярмоленко П.М. (1886-1953). 30-ті рр. ХХ ст. Київська обл., Переяслав-Хмельницький р-н, с.Лецьки. Полотно, олія

Ми вибрали роботу, де дід Омелько в жилетці і полотняній сорочці. І тут-таки завважили, що красуня Уляна дуже схожа на батька. Нам розповіли, що художник малював також і хатні ікони, за що в селі його називали богомазом. Квіти на таких іконах часто малювала старша донька художника Якилина. Придбати їх, на жаль, не вдалося. Ольга Федорівна запросила нас до шкільного народознавчого музею. Вчителька місцевої школи Наталя Петрівна Сердюк люб’язно показала нам музей – чистий, доглянутий: рушники, одяг, миски, а на стінах ми з радістю побачили чотири роботи Ярмоленка, гарно розміщені на стінах і вбрані рушниками. Це були: портрет військового (Василь Іванович Сердюк, дядько Н.П.) з незмінним букетом квітів; автопортрет художника; квіти – без підпису, але приписують роботу П.М.Ярмоленку; і, нарешті, велике полотно «Сільська родина» (по вуличному Цівені) – на лавці сидять чоловік, хлопчик і жінка з малою дитинкою на руках.
Ми зрозуміли, що в цьому селі люблять і шанують художника. Наталя Петрівна повела нас до себе додому, де ми придбали портрет її батька у військовій формі, та ще на додачу гарного солом’яника – такі тут називали «коробками», а робив його дід господині – Іван Сердюк.

Далека родичка Наталі Петрівни – Ольга Михайлівна Карнаух подарувала нам портрет своєї бабусі – Ганни Іванівни Сердюк. На жаль, робота була пошкоджена, але ми подаємо її в цьому виданні. «Бабуся» ця на портреті з дівочими косами, з букетиком у правій руці, а друга рука покладена на книжку. І книжка ця – «Кобзар»: такі книжки колись читали в Україні. На превеликий жаль, реставрувати цю роботу в Музеї ми ще не встигли.

Замерзлі – раптом пішов сніг – але задоволені й щасливі заїхали ми попрощатися до Ольги Федорівни і подякувати за допомогу, а вона раптом згадала, що в кінці її городу стоїть хата, де ще є картина П. М. Ярмоленка.

“Сімейний портрет Галушок, Параски та її чоловіка”, Ярмоленко П.М. (1886-1953). 30-ті рр. ХХ ст. Київська обл., Переяслав-Хмельницький р-н, с.Лецьки. Полотно, олія

У хаті Надії Олександрівни Пименової висів портрет її прабаби Параски Галушко з чоловіком. «Я його зберіг, – пояснив чоловік Надії Олександрівни, – бо прабаба Параска дуже схожа на мою жінку». (На жаль, всі роботи, окрім портрета діда Омелька, не підписані автором. Але, оскільки художник Панас Ярмоленко помер у 1953 році, люди в селі його пам’ятають і з впевненістю засвідчують його авторство). Ми цей портрет, звичайно, забрали, роздивилися, і знову-таки пересвідчилися, яка ми красива нація, особливо жінки. Як важливо нам зберегти той лагідний і теплий вогонь, що горів у їх душах і світився у їхніх красивих очах!

Їхали ми додому і думали, що вже недалеко до здійснення нашої мрії – створити у Музеї Івана Гончара Галерею української народної картини.

Галина Щупак,
головний зберігач УЦНК «Музей Івана Гончара»

(2006)

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Чи співають/ли ваші бабусі/дідусі?

Результати