ARTMISTO: Музей Івана Гончара: «Осучаснення – не самоціль, а постійний процес»

У нашому спецпроекті (не)Музейний формат ми розповідаємо про музеї, які не просто зберігають в собі артефакти минулого чи твори мистецтва минулих століть, але стають простором для спілкування, місцем дослідження та, в першу чергу, діалогу.

В Музеї Івана Гончара вважають, що музеї традиційної культури мають перш за все не лише зберігати експонати, але й поширювати традицію. Для цього співробітники влаштовують святкування, досліджують, що таке правдиві традиції, навчають ремесел, а зали музею стають простором натхнення для сучасних дизайнерів. Про все це розповідають Тетяна Пошивайло, заступник генерального директора музею з наукової роботи та Мирослава Вертюк, заступник генерального директора музею з нематеріальної спадщини.

Історія музею

Музей унікальний тим, що створений з хатньої збірки українських старожитностей художника та скульптора Івана Гончара (1911-1993). На збиральництво художника надихнули власні переживання. Він пройшов усю війну, бачив, як руйнувалися історичні пам’ятки в Європі, а в Україні нищили культові споруди. Тоді художник дав собі обіцянку: якщо виживе — все життя присвятить збереженню української культури. По війні Іван Гончар виставляв свої скульптури у Відні на виставці митців-фронтовиків, а коли повернувся до України, то, як сам писав, “перевдягнув гімнастерку на вишивану сорочку”. Його культурний “фронт” розпочався у 50-х роках. Саме тоді він почав збирати українські старожитності.

Давня світлина з мистецького історико-етнографічного альбому Івана Гончара «Україна та Українці», Т. 15 “Галичина: Львівська, Івано-Франківська та Тернопільська області”.Дівоча група церковного і народного хору с. Воскресинці, що біля Коломиї на Івано-Франківщині, 1912 рік.

Свою збірку Іван Гончар розміщує у власному будинку на Новонаводницький вулиці. Його хатній музей був відкритий для всіх, але на початку 70-х років держава почала переслідувати збирача. За відвідини музею українських старожитностей навіть могли виключити з інституту, звільнити з роботи.

Ще за життя Іван Гончар не хотів, аби його збірка була розпорошена по різних музеях, бо вона була цільною. 

У приміщенні, де зараз розташовано НЦНК «Музей Івана Гончара», за радянських часів був гуртожиток Міноборони. Державний музей діє тут з 1993 року. До нас приїздили поважні делегації, а ми їх вели коридорами, де біля кожних дверей стояло взуття мешканців гуртожитку. Тепер це державний всеукраїнський спеціалізований науково-дослідний культурно-освітній заклад. Офіційно Українським центром народної культури музей став 1999 року, у березні 2009 року отримав статус Національного. Центр, бо ми не просто бережемо й вивчаємо збірку Івана Гончара, але й проводимо різні заходи, примножуємо збірку та ведемо наукову та науково-фондову роботу з багатьох напрямків. Коли музей став державним, у його фондах було 8800 одиниць збереження, не враховуючи архівів. Тепер збірка збільшилась удвічі за рахунок нових надходжень, головним чином – подарунків від різних дарувальників, завдяки меценатській підтримці.

Специфіка музею

Концепція діяльності музею – бути багатофункціональним закладом і виконувати широкий спектр завдань – від збереження історичних та культурних цінностей до створення умов для активізації сучасних проявів національної культури. Експозиція цікава тим, що оформляв її теж художник, син Івана Гончара, Петро Гончар, який від часу заснування Центру є його директором. Експозиція музею розташована не за хронологічним принципом, а концептуально, за філософськими категоріями. Предмети в експозиції є самоцінними як такі, що породжують ідею і є її носіями, а не слугують лише ілюстрацією ідей.

 

 

 

 

 

 

 

Фото: колажі Романа Михайлова презентовані в раках проекту “Ніч танцю просто неба” 19 травня 2017 року. Авторство проекту на основі світлин з альбомів Івана Гончара «Україна та Українці».

Перша філософська та культурологічна категорія — «Буття». На автентичному зрубі дерев’яної стіни розташовані  давні світлини українців з різних етнографічних регіонів. Серед чорно-білих фотографій є також дзеркало в дерев’яній рамці, яке дає можливість побачити себе, ніби на загальному тлі українського роду. Далі — зал «Естетика», основна ідея якого – краса. Там експонуються давні вжиткові предмети з різних регіонів: посуд, одяг, побутові речі, тощо. Це допомагає зрозуміти багатство та розмаїття традиційної української культури. У залі «Християнські ідеали» акцент зроблено на народній хатній іконі, яка знищувалась за радянської доби. Народну ікону (образи) створювали малярі (богомази ), які мандрували від села до села і писали ікони на замовлення. Господарі, у свою чергу, просили, «щоб образ був схожий на матір, батька, сестру чи брата». Тому частково це портретні образи українців. В передостанньому залі представлено «Національні ідеали»  — козацтво, лірництво, народні портрети Тараса Шевченка, а в останньому – поновлено експозицію народної картини. Нещодавно у Мистецькому арсеналі була виставка «Чисте мистецтво». Велика частина експонатів на ній була саме з Музею Івана Гончара. Збирання народної картини – один з пріоритетів нашого музею.

Аудиторія

У просторі музею можуть перебувати і родини з немовлятами, і молодь. Часто молоді люди звертаються до музею і просять надати приміщення для підготовки власних проектів, пов’язаних із традиційною культурою, адже атмосфера музею народжує натхнення та сприяє зануренню у глибини культури. У музеї діють постійні студії та майстер-класи з традиційного співу, танців та інструментальної музики. Кожен знаходить щось своє: для когось це просто форма дозвілля, хтось отримує психологічне перезавантаження. Ми не просто знайомимо зі старовиною і надаємо можливість відчути та доторкнутись до неї, а бачимо реальну потребу людей у тому, щоб продовжувати традиції сьогодні, інтерпретувати їх.

Музей Гончара

Фото: гості заходу Ніч танцю просто неба 19 травня 2017 року(фотографія надана Музеєм Івана Гончара).

Часто у фонди музею приходять сучасні дизайнери, які вивчають та досліджують техніки, візерунки, форми та стиль. Відбувається інтерпретація та інтеграція елементів традиції у сучасність. Це невичерпне джерело.

Діти в багатьох країнах світу починають пізнавати світ через народні пісні, народні ігри, приказки, казки. Традиційна культура має бути духовною основою, основою виховання. А далі дитина може пізнавати авторське мистецтво, культури інших країн світу. Музей як інституція створює можливості для пізнання дітьми основ української традиційної культури, хоча цього досі надзвичайно бракує в освітньому процесі та дошкільних закладах.

 

 

 

 

 

 

 

Фото: танці на подвір’ї музею під час заходу “Коли зустрічаються світи” 27 червня 2017 року (фотографія надана Музеєм Івана Гончара).

Фото: учасник гурту “Орелі” на заході “Ніч танцю просто неба” 19 травня 2017 року (фотографія надана Музеєм Івана Гончара).

Відвідувач музею помолодшав. У перше десятиліття музею це були значною мірою побратими і посестри Івана Гончара, які зберігали середовище традиційної культури. Зараз до музею активно залучено молодь: втілюємо спільні творчі проекти та організовуємо заходи, які збирають молодіжну аудиторію. Музей і далі продовжує шукати нові форми для подачі традиційного.

Музей Гончара — це широке коло та середовище науковців, фондовиків, фольклористів, волонтерів, меценатів, партнерів, відвідувачів.

Фото: Один день з Анжелікою Рудницькою в Музеї Івана Гончара 2016 рік (фотографія надана Музеєм Івана Гончара)

Музей — це не лише будівля та збірка, насправді — це ідея, яка об’єднує людей. До нас постійно приходять художники, піарники, архітектори та просто волонтери, з якими ми втілюємо цікаві проекти. Волонтери — це наші посли.

У багатьох селах пам’ятають якщо не Івана Гончара, який приїздив туди у пошуках старожитностей, то наші сучасні експедиції. Ми постійно співпрацюємо з регіональними музеями та іншими закладами культури. Таким чином ми поширюємо власні цінності та світогляд.

Програми і події

Проект «Вікна», який відбувався у Мистецькому арсеналі  (куратор Петро Гончар). Перед тим Петро Іванович їздив Україною і фотографував віконниці зруйнованих старих хат. Збільшені репродукції цих світлин були розклеєні по залах. У центрі експозиційного простору було розставлено манекени в українському вбранні різних етнографічних регіонів, і здавалось, що то святково вбрані люди ходять вулицею села.

Фото: Новий рік між двома дзвіницями 2017 рік(фотографія надана Музеєм Івана Гончара)

“Етнографічні небилиці” — під час цієї виставки народний одяг, який є справжнім витвором мистецтва, лежав купою на підлозі, тоді як на  стінах  як музейні експонати висіли куфайки. Концепція виставки полягала в тому, щоб візуалізувати, на що перетворилось в радянські часи наше ставлення до прекрасного традиційного вбрання.

Дитяча школа “Орелі” має декілька циклів: весняно-літній, зимовий. Під час навчання ми  передаємо традиції свят річного циклу. Проходить велика кількість майстер-класів: з дитячої іграшки, співів, танців, ткацтва, вишиття, ліплення з глини, тощо. Іноді діти їздять до інших міст на фестивалі, аби показати, чого вони навчились самі та передати знання іншим.

Співпрацюємо з проектом “Етносвіт”  — це міжнародний фестиваль. Його головний меседж, що традиційна культура — найбільш толерантна форма спілкування та взаємодії, майданчик для діалогу та обговорення.

Фото: виступ гурту “Орелі” в Музеї Івана Гончара 2016 рік (фотографія надана Музеєм Івана Гончара)

У музейній практиці поширений принцип, подібний до living history, коли люди можуть вивчати історію, відтворюючи участь в конкретних історичних подіях, це популяризація минулого у формі живої традиції. Наприклад, ми намагаємось відтворити річне коло таких традиційних свят, як Різдво, Великдень чи Купальські свята. Також поширюємо ці форми святкування, співпрацюючи з різними регіонами України. Показувати людям майже втрачені форми святкування — це один з напрямів нашої фольклорної діяльності. Цікаво, що те, що відбувалось 10 років тому лише в Музеї Івана Гончара, зараз поширюється за його межі. Традиційні гурти, музикантів, майстрів тепер скрізь запрошують на фестивалі чи святкування.

Ми активно і багато досліджуємо якість відтворення і правдивість змісту історичних та фольклорних реконструкцій. Не хочемо брати уніфіковану форму святкувань, натомість нам цікаві їхні регіональні особливості. Зараз ми бачимо, що люди намагаються традиційно святкувати Різдво, Великдень, популярними стали вечорниці на Андрія. Можна сказати, що в цій площині функція музею виконана.

Фото: обрядодійство «Колодія» в Музеї Івана Гончара від гурту «Рожаниця» (фотографія надана Музеєм Івана Гончара)

Ми часто говоримо про правдиві джерела традиції. Наприклад, для більшості людей українське вишиття —переважно «хрестиком». Тож, коли вони дізнаються, що існують близько 200 технік вишиття, то дуже дивуються.  Речі, вишиті «хрестиком», вважають традиційними, але ця традиція вишиття принесена. Також було майже винищено традицію кобзарства, воно, по суті, було розстріляне. Тепер з музеем активно співпрацюють Київський та Харківський кобзарські цехи, які по краплині відроджують традиційне співоцтво – кобзарство, бандурництво, лірництво, виготовлення музичних інструментів. Традиційна музика була теж «переорана» радянськими форматами. Ми говоримо про заборону на традиційні народні інструменти: скрипки, цимбали. Інструменти спалювали, насаджували гармошки, балалайки. Ми намагаємось реконструювати автохтонну традицію із записів троїстих музик, відновлюємо давні танці. Досліджуємо, вивчаємо, популяризуємо та поширюємо знання. Коли люди отримують правдиву інформацію, викривлена втрачає сенс.

Ми запрошуємо лекторів-науковців для того, щоб розібратись, чим насправді є традиція. Тобто, наш музейний простір є освітнім майданчиком. Студенти все більше зацікавлюються і приходять до нас писати дипломні роботи. В музеї постійно відбуваються зйомки наукових та науково-популярних передач та фільмів на основі нашої музейної збірки.

Процес осучаснення

Музей — це живий організм, дія та процес, а не місце збереження експонатів. На цей принцип спирався ще Іван Гончар. Він не хотів просто зберігати експонати, а хотів зберегти живу традицію.

Сучасне мислення та сприйняття зовсім інші, ніж ті, що були кілька десятиліть тому, і ми маємо встигати адаптуватися і одночасно бути актуальними сучасності та виконувати свою місію. Зараз все таке динамічне в Україні, що кожні 10 років — нова епоха.

Фото: презентація спільного проекту Музею Івана Гончара та бренду Bevza 2017 рік (фотографія надана Музеєм Івана Гончара)

Осучаснення — це не самоціль, а процес. Якщо не ставити собі за мету осучаснюватись кожного дня і не усвідомлювати, що це тривалий процес, то ти вже позаду. Ми постійно намагаємось подивитись на традицію сучасним поглядом.

Якщо до нас приходить молодь — це значить, що музей — актуальний. Але це осучаснення не має ставати самоціллю. Бо можна збудувати ідеальний мертвий музей. Він буде вибудований за всіма канонами, буде велика сукупність технічних засобів, але він не буде актуальним. Музей — це живе середовище і саме це робить його сучасним.

Нині в розробці зона відпочинку, крамничка, кав’ярня, аби відвідувачі більше часу проводили в музеї.

Зараз відцифровуємо збірку і готуємо створення віртуального музею. Для деяких виставок використовуємо сучасну техніку, щоб більш ефективно розкрити тему. В той же час ми розуміємо, що повинні зберегти можливість доторку до живого матеріалу, живого слова.

Фото: представлення музейних програм на Арсеналі Ідей 2017

Ми не лише популяризуємо колекції нашої музейної збірки, але й ідею, що сучасна культура має бути в діалозі з традиційною. Була лекція кандидата історичних наук Оксани Кісь на тему гендеру. Так, тема складна, але актуальна. Не всі традиційні цінності можуть бути принадними сьогодні, але це привід до дискусії, можливості змінити погляди, вдосконалити суспільство і створити культурне комфортне середовище.

Новий широкий напрям — нематеріальна спадщина, а особливо пісенний напрямок. На цьому ми зараз і фокусуємось. Наш спільний проект з програмою «Креативна Європа», який будемо здійснювати наступні два роки, спрямований на збереження і донесення правдивої традиції сучасними засобами.

Фінансування

Зарплати наші мізерні, тому ті, хто зараз працює в музеї, — це люди, закохані у свою роботу. Артисти, що приходять до нас, виступають також на волонтерських засадах. Більшість своїх заходів реалізуємо через благодійництво та культурне волонтерство. Є невелика кількість спонсорів та меценатів, друзів музею. Наприклад, благодійний фонд «Коло».

Наша позиція — не нарікати, а шукати можливості. Дуже прикро, коли те, що ми робимо, не потрібно державі. Не тому, що це якось обмежує нашу діяльність, а просто сумно.

Фото: гості заходу “Ніч танцю просто неба” 19 травня 2017 року (фотографія надана Музеєм Івана Гончара)

Традиційна культура є дуже важливою в сучасному світі. Нам демонструють це партнери і осередки, в яких ми отримуємо певний досвід. Україна має виходити на новий щабель, вивчаючи музеї світу та країни, де музеї є величезним пріоритетом для державної політики в царині культури. Це звучить пафосно, але в новозбудовані музеї вкладаються мільйони. Взяти хоча б Угорщину. Напроти парламенту знаходиться музей етнографії. Гостей країни ведуть одразу туди.

Потрібно виховувати не тільки дітей з пелюшок, але й чиновників. Від них залежать долі музеїв, а вони не підтримують музеї, бо не знайомі з ними.

Філософія

Одна з найважливіших функцій музею — бути чутливим до змін у суспільстві, бо тільки тоді музей може бути актуальним. Незважаючи на те, який культурний пласт він зберігає і якого періоду, музей може бути відкритим майданчиком для спілкування, пізнання та освіти. Зараз ми бачимо, як зростає інтерес до традиційної культури як форми самоідентифікації. Особливо він зріс за останні 5 років. Тому на сьогодні музейний простір — надзвичайно актуальне середовище.

Фото: Великдень на Старокиївській горі 2017 року (фотографія надана Музеєм Івана Гончара)

Музею потрібно стати освітньою платформою, щоб не відбулися історичні та культурні викривлення, як це сталося за радянського часу.

Нашим завданням є формування позитивного іміджу нашої країни. На жаль, є ще багато людей з нерозвіяним стереотипом «шароварщини», з комплексом меншовартості, навіть з упередженнями щодо своєї мови. І це в той час, коли традиційна культура стала актуальною у сфері моди. В Європі народний вишуканий одяг вдягають на свята, випускні, весілля. Серед партнерів, які популяризують народний одяг — Vogue Ukraine. Вони також підтримують нас інформаційно.

Фото: презентація спільного проекту Музею Івана Гончара та бренду Bevza 2017 рік

Ми не повинні нічого нав’язувати, наше завдання просто відкрити цей простір. Для цього шукаємо різні форми. Приміщення Музею потребує капітального ремонту. Через це експозиція вже багато років діє тільки на першому поверсі. Хотіли б більше показувати, як робили різні речі руками — так, сьогодні ці вміння у повсякденному житті не затребувані. Але не можна знати напевно, що буде завтра, а ось ця ниточка передачі знань і вмінь має бути збережена.

Плани

Почали співпрацювати з FILM.UA. Зараз вони створюють повнометражний мультфільм «Мавка», ми виступаємо консультантами. Плануємо ряд супровідних заходів та створення відеороликів.

Мріємо видати друком усі мистецькі історико-етнографічні альбоми Івана Гончара «Україна та українці». Кожна сторінка альбому – це аркуш великого формату. Іван Гончар власноруч підписував село, наклеював фотографії з цього села, виводив буквицю і змальовував між фотографіями речі, які були характерними для села. Всього томів 18, впорядкованих за етнографічними регіонами, а вийшло поки що 4 книги — книга вибраних аркушів з усіх томів, два томи «Галичина та Буковина» в одній книзі, том «Київщина Лівобережна» та два томи «Полтавщина» та «Слобожанщина» в одній книзі.

За матеріалами artmisto.net, Оксана Семенік

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати