Гончар і музей

Іван Гончар та його громадський музей

Іван Макарович ГОНЧАР (27.01.1911 – 18.06.1993) – видатний громадський та культурний діяч, скульптор, живописець, графік, народознавець, колекціонер. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1960), Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1989), Народний художник України (1991). Один з ініціаторів створення Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, а також Музею народної архітектури та побуту України; засновник відомого в Україні й за кордоном громадського музею, який від 1960-х років став осередком українського національного відродження.

Народився І.М. Гончар 27 січня 1911 року в селі Лип’янка Чигиринського повіту (нині Шполянського району) на Черкащині, у багатодітній селянській родині. З раннього дитинства виявив неабиякий творчий хист. Щира любов до рідного краю і народних традицій, усвідомлення історичної долі свого народу, тонке відчуття краси і нестримний потяг до мистецтва, спілкування з визначними постатями української культури – Максимом Коросташем, Климентієм Квіткою, Оленою Пчілкою визначили і сформували його життєвий шлях і творчу діяльність.

Закінчив Київську художньо-індустріальну профшколу (1930), Київський інститут агрохімії та грунтознавства (1936). Протягом навчання в інституті спільно з мистцями Г. Пивоваровим та Ю. Білостоцьким працював над серією скульптурних портретів, за що здобув диплом скульптора. Після закінчення навчання продовжував самовдосконалення як скульптор, графік і живописець. З 1958 р. глибоко й систематично вивчав народне мистецтво і, подорожуючи по Україні, збирав колекцiю зразків народної творчостi. З цього ж часу почав серйозно працювати у галузi живопису. Автор ряду пам’ятників та скульптурних портретів діячів української культури: Г. Сковорода (1963, м. Переяслав-Хмельницький), С. Руданський (1967, с. Хомутець Вінницької обл.), К. Білокур (1967, с. Богданівка Київської обл.) І. Котляревський (1969, Полтава), І. Франко (1970, с.Копичинці Івано-Франківської обл.), Леся Українка (1957, Київ, Меморіальний музей Лесі Українки та ін.), М. Лисенко (1956, Чернігів, Меморіальний музей-квартира М. Коцюбинського), О. Гончар (1949, Львів, Музей українського мистецтва), Є. Адамцевич (1968, МІМГ) та ін. Серед його робіт, присвячених Т. Шевченку – “Тарас-водоноша” (1938, Шевченківський національний заповідник у Каневі), “Тарас Шевченко з сестрою” (1963, МІМГ), “Шевченко-художник” (місцезнаходження невідоме), погруддя Т.Шевченка (1963, МІМГ), погрудний пам’ятник Кобзарю (1965, с. Шешори Івано-Франківської обл.), пам’ятник Т.Шевченку (1970, с. Лип’янка Черкаської обл.). Мармурову статую “Молодий Шевченко” (1949) придбала Третьяковська галерея у Москвi. За цією роботою встановлено пам’ятник у м. Яготин. Вагоме місце у творчості Гончара-скульптора посідають героїчні образи козацької доби: Максим Залiзняк (1966), Iван Гонта (1967, с. Гонтiвка на Вiнниччинi), монумент Переяславська рада (1954, Переяславське шосе) Іван Підкова (1967, МІМГ), Богдан Хмельницький (1983, Черкаси, краєзнавчий музей) та ін. Він також є автором серії народних типажів, виконаних у дрібній пластиці впродовж 1970-80-х рр.: “Кобзар”, “Лірник”, “Молодиця в очіпку”, “Парубок”, “Льонарка” та ін.

Як живописець Іван Макарович створив велику серію картин, у яких зафіксував етнографічні типажі українців, а також краєвиди, історичні та архітектурні пам’ятки України, місця, що назавжди втрачені внаслідок затоплення сіл та аварії на ЧАЕС. Графіка у творчому доробку митця представлена військовими малюнками (1942–1945) та тематичними альбомами (папір, темпера; 1960–1980): “Українське народне вбрання”, “Історичні та культурні пам’ятки України”.

Поряд із мистецькою творчістю Іван Гончар протягом чотирьох десятиліть провадив титанічну збирацько-народознавчу роботу, результатом якої стала унікальна збірка народного мистецтва та стародруків XVII – XIX століть, що за своєю цінністю не поступається колекціям багатьох державних музеїв. Подорожуючи по Україні, Іван Макарович досліджував народну культуру Київщини, Житомирщини, Полтавщини, Донбасу, Подiлля, Поднiстров’я, Галичини, Буковини, Закарпаття. Приватна бібліотека І.М. Гончара налічує близько 3 тис. українознавчих видань, частина яких – стародруки та рідкісні книги. Значну наукову цінність складає архівний фонд: рукописи, листи, записники, щоденники, аудіо- та фотоматеріали Івана Гончара. Доповнюють старожитності давні фото, зібрані у різних куточках України і дбайливо впорядковані автором у 18 томів історико-етнографічного альбому “Україна й Українці”.

Ця збірка стала творчою лабораторією митця і водночас громадським музеєм, добре знаним в Україні й за кордоном – тут побували десятки тисяч відвідувачів. Творчий доробок Івана Гончара тематично доповнював його хатню «експозицію». Як ніде на той час, у музеї Гончара була представлена українська традиційна культура, зокрема народне мистецтво, без ідеологічних обмежень і цензури.

Значення музею Івана Гончара у суспільно-політичному житті столиці 1960-90-х років важко переоцінити. На відміну від тенденційно підібраних експозицій тогочасних державних музеїв, збірка переконливо засвідчувала багатство й виразність української традиційної культури, а це суперечило імперській ідеології. Окрім того, експонати колекції не були “законсервовані”, а жили своїм життям у руках господаря й відвідувачів: їх можна було роздивитися зблизька, приміряти одяг, потримати в руках козацьку шаблю чи полковницький пернач. Тому витвори народного генія сприймалися відвідувачами музею не як історичні реліквії чи мовчазні свідки минувшини, а як частинка живого життя.

Музей Івана Гончара був одним із найзначніших осередків “шістдесятницького” руху; тут гартувалися погляди й переконання багатьох нині відомих політичних та культурних діячів. Під впливом побаченого й почутого в музеї формувалася ціла плеяда митців, які прагнули у своїй творчості продовжувати традиції українського національного мистецтва.

Діяльність непідвладного офіційним структурам громадського музею не лишалася безкарною. Господар музею та його відвідувачі перебували під пильним наглядом спецслужб і зазнавали репресій. Проте митець відстоював право людини доторкнутися до традиційної культури свого народу, і музей продовжував діяти. Зрештою, коли виникала потреба показати гостям із-за кордону не сфальсифіковану, а справжню Україну, ті ж самі чиновники від культури мусили приводити іноземців з лунких музейних залів, наповнених “реаліями соціалізму”, до тісної Гончаревої хати, де в усьому відчувався животворний дух великого Народу.

На початку 1990-х рр., коли Україна здобула незалежність, а Іван Гончар – заслужене визнання своєї творчої, збирацької та просвітницької діяльності, було підняте питання про створення державного музею на засадах, запропонованих митцем. Але у червні 1993 року Івана Макаровича не стало. Того ж року на основі його зібрання і творчої спадщини указом президента України було створено державний Музей І.М. Гончара (з 1999 – Український центр народної культури “Музей Івана Гончара”, а з 2009 – Національний центр народної культури “Музей Івана Гончара”).

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати