ВСТУП ДО ПЕРШОГО ПУБЛІЧНОГО ОГЛЯДУ МУЗЕЮ,
створеного зусиллями заслуженого діяча мистецтв України
Івана Макаровича Гончара (1967 р.)

Ось перед вами чарівна душа нашого великого і стародавнього УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. Його думи, його поезія, його хист, його віковічний дух зафіксовані в оцих безцінних скарбах, які ви бачите перед собою. У цих невеличких затишних світлицях ви відчуєте широкі простори нашої рідної Батьківщини, відчуєте запашність і чарівність стародавньої полянської землі – КИЇВЩИНИ і ВОЛИНІ, екзотичної ГАЛИЧИНИ і мальовничої ПОЛТАВЩИНИ, краси України – ПОДІЛЛЯ, багатобарвної ЧЕРНІГІВЩИНИ. Тут ви відчуєте дух козацької волі, що буяла в розлогих степах України. Тут ви відчуєте глибину віків нашої славної історії, сприймете шелест жита, шум гаїв, спів соловейка, щебетання жайворонка, сльози матері і щастя закоханої дівчини… Трудно, просто неможливо розповісти вам про все, що ви тут побачите. Для цього треба розповісти всю історію нашого народного мистецтва, що, звичайно, недосяжно при першій зустрічі. Тому я зроблю тільки коротенький пролог з тим, щоб збудити зацікавленість та відкрити очі на багатющу спадщину нашого народу.

Помірковане підсоння УКРАЇНИ, чарівна природа, бурхлива героїчна історія нашого народу сформували поетичну й героїчну душу його, яку він виявив у своїй безмежно багатій, розмаїтій творчості. Наш народ так любив поезію, що жодного дня не був без неї, усі клітини його свідомого життя пройняті поезією. Нема предмета – від ложки до писанки, до великої будівлі – який би не був по-мистецькому оздоблений, як не було й того дня, свята чи події в родинному житті неопоетизованих. Усе життя – від народження до смерті – українця супроводжувала поезія, навіть умирав він поетично, бо не було такого небіжчика, якого не оплакано народним голосінням, своєрідним народним реквіємом аж до могили. Коли не було рідних, голосили найняті чужі люди… І труну спускали в могилу не інакше, як на вишиваному чи тканому рушникові. ТОМУ Й НЕ ДИВНО, що український народ називають народом-поетом, народом-митцем, народом-співцем.

Щоб глибше зрозуміти ціну і вартість МИСТЕЦЬКОЇ КУЛЬТУРИ нашого народу, треба сказати кілька слів про нашу народну культуру, частиною якої є народне мистецтво. Пісня й рушник, дума й музика, танок і барвисте вбрання, гумор і малярство – усе єдине ціле, що створювало неповторний національний образ нашого народу, як і кожної нації. Цільний образ нашої народної культури можна спостерігати під час видатних подій побуту, – скажімо, весілля, яке можна без перебільшення назвати народною оперою, що виконується протягом тижня в супроводі всіх проявів української національної культури. Поєднується в цій опері пісня, музика й танок, що на тлі декорованої народним мистецтвом хати в найбарвистішому національному вбранні її учасників являє собою по суті неперевершену за красою побутову картину. Кожний прояв народної творчості тут був неподільним у своїй взаємодії. Тут ви почуєте пісні дружок і бояр, хорові пісні всіх учасників весілля, а також сольні співи світилок і свашок, троїсту музику, жарти, приказки, звичаї, танок, гру кобзарів, лірників. На стінах хати побачите найкращі килими та рушники, під якими красуються барвисті картини з народного життя, історії, неповторні «мамаї», народні образи. На різьблених мережаних мисниках – художньо розмальований посуд, а на столах пишні скатерки, весільний ритуальний посуд: розмаїті медведики для горілки, дерев’яні розмальовані миски для короваю, макітри, глечики тощо. Вбрання на учасниках вишукане, мальовниче до екзотики. Почуєте гучну, задушевну, ласкаву мову. Те саме можемо спостерігати й на інших ритуальних видовищах чи з нагоди великих свят. Та й не тільки під час видатних подій чи свят. І будень був пройнятий творчим життям народу, що в працю вкладав свою поетичну душу.

Це мистецтво Ось чому, знайомлячись з народним мистецтвом, мусимо усвідомити, що це не якісь там легковажні забави, не якесь там другорядне мистецтво, як дехто схильний думати, -- це невід’ємна частина нашої великої народної національної культури, без якої наш народ ніколи не жив. наймогутніше, найхарактерніше, найдосконаліше, воно витворене генієм усього народу за довгі віки існування нації. ВОНО Є МАТІР’Ю ВСЬОГО І КОЖНОГО ПРОФЕСІЙНОГО МИСТЕЦТВА І СЛУЖИТЬ НЕВИЧЕРПНИМ ДЖЕРЕЛОМ НАТХНЕННЯ ДЛЯ НАШИХ МИТЦІВ В УСІХ ВИДАХ МИСТЕЦТВА. На превеликий жаль, не всі наші діячі, яким би слід про це знати, дійшли до належного рівня культури й національної свідомості, щоб саме так це розуміти. Тому в нас не вивчають народної мистецької спадщини не лише в загальноосвітніх школах, а й там, де воно мусить бути в основі навчання: в художніх школах, спеціальних технікумах та навіть у вищих художніх закладах. Зневажливе ставлення до народної мистецької культури спричинилося до того, що вона почала скрізь зникати, занепадати, а наше професіональне мистецтво, яке перестало живитись народним, втрачає свій національний вигляд – по суті, найголовнішу ознаку справжнього мистецтва. Замість справжніх народних виробів стали поширюватись вироби стандартні, фабричні, міщанський мотлох або іноземний ерзац гіршого гатунку.

По суті ж тільки яскраво виражене національне мистецтво є справжнім мистецтвом, бо воно і є складовою частиною загальнолюдського інтернаціонального мистецтва. Таким мистецтвом було і велике мистецтво Єгипту, і античне мистецтво, що виросло з народного мистецтва Греції – передмікенської культури, якій дорівнює наша трипільська культура. Таким було мистецтво італійське, іспанське – усіх народів світу. Отже, суспільство, яке не культивує і не береже віковічних надбань культури свого народу, приречене на деградацію, на виродження – воно ніколи не виявить прогресу, не досягне розквіту.

Кожна нація світу за довгі віки свого існування створила, випестила своє національне ДЕРЕВО ЖИТТЯ. Таке національне дерево культурного життя має і наша прекрасна Україна. І тільки тоді, коли ми вважатимемо культурну спадщину нашого народу корінням і стовбуром нашого духовного життя, зарясніють майбутні мистецькі урожаї. Вони цілком залежать від нашого догляду, від культивування цього дерева життя. Звичайно, кожне дерево може всохнути без догляду. Ще прикріше, коли трапиться натуральній свині підрити глибоко коріння йому, поживившись його плодами, -- тоді дерево може зовсім зникнути. Не треба забувати й про те, що всяке дерево не може рости без грунту, який його живить. Таким грунтом для дерева культури є глибоке минуле народу, а найголовніше – рідна мова народу, що лежить в основі всякого культурного життя.

Мова є першим мистецьким витвором народу. За довгі віки на основі рідної мови народ створює тисячі, мільйони народних пісень, дум, приказок, байок, казок, легенд, міфологій, разом з цим – неоціненні скарби народного мистецтва. Оце ви їх перед собою бачите… Вони також є безпосереднім плодом творчості нашої мови. Як людина думала – так і висловлювала свою думку, так і творила. Отже, тепер уявіть собі, яке серйозне, яке величезне значення має для нас українська мова. І вона, по суті, є тим грунтом, на якому виросла вся наша культура, наше національне дерево життя. Нам треба собі це добре втлумачити…

Тепер ви можете зробити висновок, що за жалюгідний вигляд має на цьому тлі псевдонаукова ідея деяких “мислителів” про злиття національних мов у якусь одну мову. В Радянському Союзі рекомендується всі мови замінити однією вже існуючою і також національною. Поруч з цим “мислителі” базікають про небувалий розквіт національних культур. А запитайте того “мислителя”: звідки ж візьметься національна культура, звідки виросте її багатство, коли немає національного грунту, тобто МОВИ!!! Та нема і всіх інших передумов для національної культури! Тому й не дивно, що всі найвидатніші політичні діячі, діячі культури всього світу найбільшого значення надавали НАЦІОНАЛЬНИМ МОВАМ як першоджерелу світової інтернаціональної культури. В.І.Ленін, наприклад, ураховуючи пригноблений стан української мови за часів ненависного російського царату, конкретно вимагав: “Члени Російської Комуністичної Партії на території України мусять на ділі провадити право трудящих мас вчитися й розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всебічно протидіяти РУСИФІКАТОРСЬКИМ спробам відсунути українську мову на другий план, перетворюючи її на зброю комуністичного виховання працюючих мас”. А звідси, як загальний висновок, відомі Ленінові слова, що до комунізму ми дійдемо через найвищий розквіт національних культур. А скажіть, будь-ласка, як можна дійти до найвищого розквіту національних культур, зневажаючи, чи прямо нехтуючи національну, хоч би й українську, мову? Звичайно, що це – безглуздя, і ми не тільки не дійдемо до найвищого розквіту, а взагалі не будемо існувати як НАЦІЯ, коли зникне наша МОВА.

Отже, наша МОВА – це є наш найдорожчий, найцінніший скарб, яким мусимо над усе дорожити, який мусимо берегти, бо без мови ми не є народ як НАЦІОНАЛЬНЕ ЦІЛЕ. Багато зробити для свого народу, бути продовжувачем його національного життя можна тільки тоді, КОЛИ ПОЛЮБИШ ЙОГО, ЯК РІДНУ СВОЮ МАТІР. Так полюбити свій народ можна тільки тоді, коли глибоко його пізнаєш: його географію, історію; його культуру, мистецтво; його традиції, його долю. Тоді мине потреба агітувати вас не цуратись своєї мови. Тоді ви самі будете завзято її відстоювати, обороняти, самі будете за неї агітувати, бо глибоко зрозумієте її ціну для національного, отже і для інтернаціонального прогресу.

Глибока, ревнива любов до свого рідного живить усе найшляхетніше, найгуманніше; вона є природною рисою, притаманною усім народам. Вона є також невичерпним джерелом енергії людини, могутнім стимулом патріотизму, який є найсильнішою зброєю при захисті від зазіхань ворогів на нашу гідність. Вона воднораз і джерелом інтернаціональної солідарності та гуманності. Але людина тільки через глибоке пізнання самого себе, свого народу, своєї нації найбільше пізнає світ – тобто, інші народи, у житті і творчості яких є багато спільного. Виховавши любов до свого рідного, вона глибше пізнає вартість інших народів. У цьому – найголовніше коріння інтернаціоналізму, бо людина переконується, що без національної культури не може бути інтернаціональної.

Кожна нація інтернаціоналізує свою культуру, тобто користується досягненнями загальнолюдської культури і робить свій внесок у світову культуру. І що багатша буде народна культура, то багатший буде цей внесок. Одночасно вона й націоналізує інтернаціональну культуру. Такий взаємообмін може бути тільки тоді, коли нація життєздатна і повнокровна. Заміна однієї національності іншою, зневага до свого національного, іншої нації, до її мови, історії, традиції – явище контрреволюційне, антинародне, антидемократичне, антимарксистське, антиленінське, якими б гуманними словами воно не прикривалось. Немає сумніву, що люди, які зневажають, нехтують нашу рідну українську мову, історію, традиції, творять зло не лише кожному з нас, не лише нашій нації, а творять світове зло, бо вони зневажають складову частину інтернаціоналу, який складається з окремих націй. Отже, “мислителі” чи псевдонауковці, які проповідують одномовність у Радянському Союзі тепер чи за комунізму, нічого спільного з інтернаціоналізмом не мають, хоч і прикриваються ним. Це проста підміна інтернаціоналізму РУСИФІКАЦІЄЮ. Так само, як могло бути полонізацією чи германізацією.

Наївно-хитра ідея про двомовність українського народу ще сміхотворніша, бо веде до тієї ж самої мети, залишаючись тільки переходовим періодом. Адже людина двома мовами не творить. Іншою мовою користуються тільки для спілкування. Творити двома мовами – це все одно, що мати дві голови на одних в’язах. Та й кому потрібно дві мови для творчості, коли народ має свою рідну мову, яку з роду в рід культивує, удосконалює, розвиває, плекає, любить, і ніякою чужою мовою не викладе так своєї душі, як рідною! Отже, сила і неповторність його творчості якраз і буде залежати від цього. Само собою зрозуміло, що інші мови нам треба знати, щоб спілкуватися з іншими народами, але тільки не для заміни своєї рідної. Ідея про одномовність у Радянському Союзі та про двомовність українського народу збігаються з тенденцією деяких “теоретиків” позбавити український народ можливості пізнати самого себе – свою історію, культуру, традиції, свою долю з тим, щоб прищепити йому байдужість, а то й зневагу до свого рідного, і цим позбавити його найголовнішої основи життя і розквіту – патріотизму, національної гордості, самозахисту.

Отже, бути вірними синами і дочками свого народу, бути творцями його долі, вершителями його розквіту можна тільки тоді, коли глибоко пізнаєш свій народ, а пізнавши, полюбиш його. Мистецькі скарби нашого народу, які я зібрав з усієї України, допоможуть вам познайомитись з мистецькою культурою його. Культура ця безмежно багата, різнобарвна, розмаїта, високомистецька, волелюбна. Досліджуючи її довгі роки, я в цьому переконався на конкретних витворах, аналізуючи її розвиток, закономірності, характер. Ось про цей характер і хочеться сказати кілька слів.

Український народ прожив багату і бурхливу історію на лоні сонячної, мальовничої природи. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Рухались вони зі сходу на захід і з заходу на схід, з півдня на північ і з півночі на південь. Майже кожен з них зазіхав на нашу багату землю. У таких тяжких, складних умовах нашому народу доводилось віковічно захищати свою волю від ворожих зазіхань, доводилось бути й поневоленим. Боротьба за свою волю виховала у нашого народу найяскравішу, найхарактернішу традиційну рису – ВОЛЕЛЮБНІСТЬ. Ця риса спричинилася до того, що вже в кінці XVI ст. на Україні здійснювалась найперша в той час демократія. Це виявилось навіть у війську, у козацьких Радах, на яких вільними голосами обиралось усе керівництво від сотника до гетьмана, і то тільки на один рік. Запорізька Січ стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки в себе, але й для сусідніх народів. Вихований у волелюбному дусі, український народ пронизав і всю свою творчість волелюбним характером. Не раз втрачаючи волю, незалежність, тужив за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворив у всіх проявах своєї творчості – у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо. Особливо любовно оспівав він своїх національних героїв, на яких так багата була Україна.

У піснях наших і думах ви відчуєте багато оптимізму. Навіть у сумних піснях, де змальовано горе, немає безнадійності. Тут швидше маємо гумор крізь сльози. В образотворчому мистецтві, у вбранні помітите перевагу теплих та гарячих відтінків, їх високомистецьке споріднення, а це енергійніше впливає на емоції. Всюди багато червоного кольору, як кольору радості, кольору волі. Багато оптимістичних барв та форм. Запорожці – найбільші у свій час носії волі – кохалися в червоному кольорі. Вбравшись у червоні жупани, мали червоні штани, на шапках червоні шлики; навіть червоною китайкою накривали труну померлого товариша. А пригляньтеся до народного українського вбрання. В ньому переважає червоний колір. Червоне намисто, червоні стрічки, червоні корсетки, червоні плахти, крайки, нарешті, червоні чобітки. А безмежне багатство наших рушників орнаментувалось чи декорувалось переважно червоними нитками. Оце і є кольори радості, кольори волі! Коли до цього ще додати інші високомистецькі риси нашого народного мистецтва, як от колоритність, вдале сполучення кольорів і тонів, ніжний тонкий смак, то матимемо збірність тих високих рис, які характеризують наше народне мистецтво.

Все що ви бачите перед собою – вишивані і ткані рушники, скатерки, картини, образи, мальовниче гончарство, вбрання – усе це та сама чарівна поезія нашої пісні, нашої думи, заспівана розмаїтими засобами – засобами вишиття, ткацтва, малярства, гончарства тощо. Тут усе милує і чарує зір, усе співає по-своєму, співає своїми барвами, колоритом, формами. Оце і є радість людської душі. Ця радість супроводжувала людину завжди, допомагала їй жити й працювати, полегшувала перетерпіти лиху годину громадського та особистого горя, вчила вірити й надіятись, тішила в погожі дні. Оце і є саме життя народу. У наших глибоко щирих і зворушливих піснях, думах, казках, приказках, рушниках і картинах, як і у всіх формах народної творчості можна прочитати всю історію віковічного життя українського народу, його долю, вдачу, характер.

Отака коротенька характеристика нашої народної мистецької культури.

А тепер кілька слів про його [мистецтва] життєві функції в народі. Усі, чи майже всі предмети народного мистецтва виконують у житті нашого народу не одну функцію, а дві або й три. Це функції ужиткові, або утилітарні, обрядово-ритуальні та мистецько-декоративні.

Візьмемо, наприклад, український рушник. Він побутує в кожній родині всюди й скрізь як ужиткова річ. Без нього в родині ніхто не обходиться. Рушником витирали руки, тіло, з ним ходили до корови, поралися біля посуду тощо – він завжди був при руці, від слова “рука” й пішла назва “рушник”; за кількістю рушників деякою мірою визначають рівень побутової культури народу. Як ритуальну річ його вживали в усіх обрядах чи ритуалах від народження людини до її смерті: на родинах, на хрестинах, на весіллях, під час зустрічі, проводжаючи в дорогу; навіть труну в могилу спускали на рушниках.

Особливо знаменну роль, навіть законодавчу, відігравав рушник на весіллі. Відігравав він тут чи не найголовнішу роль, бо саме слово “заручини” пішло від рушника. Як молодий і молода, князь і княгиня ставали на рушник – це був апогей весілля, це був закон. Недарма про це складено багато пісень. Ось для прикладу одна з таких пісень:

Коли б мені, Господи, неділі діждати, На рушничок стати, Тоді не розлучить ні батько, ні мати, Ні суд, ні громада – Хіба розлучить заступ та лопата.

Або:

…А хто ж теє відерце дістане, Той зі мною на рушничок стане.

Або в сучасному вірші-пісні (А.Малишко і П.Майборода) про рушник:

“…простелю, наче долю…”

Рушником вистеляють дорогу на весіллі від порога до столу або від воріт до дверей хати. Рушником перев’язують сватів, старостів. Дівчина, яка не надбала собі рушників, заміж не вийде. І третя функція рушника – мистецько-декоративна. Ними оздоблюють хати-світлиці. Не було, та й зараз нема хат на Україні, особливо по селах, де б не було рушників на стінах, картинах, образах. Рушники надають українській хаті національного характеру, святковості, поетичності, урочистості. Немає рушників хіба тільки у сільських хатах, де молоді господарі стали “висококультурними” – беруть приклад з міщан, наслідують їх моду, відгороджуються від усього рідного, “мужичого”, навіть від рідної української мови.

Аналогічно можна розглянути й інші предмети народного мистецтва. Про це можна написати велику книгу, прочитати не одну лекцію. А тепер – кілька слів про значення нашого народного мистецтва для інтернаціональної культури, точніше, як світ оцінює українську культуру.

Надзвичайно цікаво знати, як оцінюють інші народи нашу народну культуру, особливо народне мистецтво. Іноземці бачили, чули, спостерігали її протягом кількох сторіч аж до радянських часів. Так Еріх Лясота, німець, що приїхав на Запоріжжя як дипломат, або французький інженер Гійом де Боплан, що служив у Польщі у І пол. XVII ст., описуючи життя запорожців і взагалі України, дають дуже високу оцінку нашій мистецькій культурі. Арабський мемуарист, син Антіохійського патріарха Павло Алепський, який проїздив через Україну в ІІ пол. XVII ст., з великим захопленням і піднесенням милується високими якостями нашого мистецтва: керамікою, малярством, а особливо – співами й музикою, яким дає чи не найвищу оцінку, рівняючи їх тільки до грецьких, що на той час були на високому культурному рівні. Павло Алепський взагалі високо оцінює поетичну вдачу нашого народу.

Московські думні дяки, проїжджаючи через Україну в XVII ст., також високо оцінили творчість нашого народу тих часів. Німецький поет-етнограф і мандрівник І пол. ХІХ ст. Гердер був у великому захопленні від української пісні, пророкував їх, як і всьому українському народові, велике майбутнє. У 1919 році Українська хорова капела під орудою талановитого композитора й диригента Олександра Кошиця у своїй тріумфальній подорожі по Європі та США відкрила для цілого світу поетичну душу українського народу, її багату мелодійну пісню, якій світ одностайно дав оцінку, назвавши найкращою піснею світу. Таку саму високу оцінку дістали й інші ансамблі пісні й танцю, що мали нечувані успіхи за кордоном у наші радянські часи (Український державний ансамбль танцю під керівництвом Вірського, ансамбль бандуристів та інші). Високу оцінку дістало також наше народне мистецтво за кордоном (до Жовтня та й в наші радянські часи), коли потрапило на виставки в Монреалі (Франція), Брюсселі, Софії. У цьому нема нічого дивного, адже народ однобічно творити не може. Душа його виявляється всебічно і розмаїтими засобами.

Отже, як бачимо, широкий світ дав гідну високу оцінку нашій мистецькій культурі. Інтернаціональна культура пишається внеском української культури і ми повинні гордитися вкладом своєї національної культури у світову інтернаціональну культуру. А чи багато ми самі знаємо про неї? Мабуть, небагато, коли так мало її любимо, а ще менше про неї піклуємося.

Усе, що ви перед собою бачите, хай збудить у вас почуття палкої, найщирішої любові до поетичної душі матері-України, і любов ця стане могутнім стимулом для її прекрасного майбутнього та буйного розквіту!