Скульптура, графіка, живопис

Оберіть підрозділ:

Скульптор

Самостійний творчий шлях Івана Гончара, сина хлібороба з села Лип’янки на Черкащині, розпочався у середині 1930-х років, коли по закінченні Київської художньо-індустріальної школи він створив погруддя «Шота Руставелі» та статую «Матрос з Аврори». А 1939 року на Республіканській виставці, присвяченій 125-річчю від дня народження Т.Г. Шевченка, глядач побачив композицію «Тарас-водоноша», визнану критикою талановитим твором, позначеним прагненням молодого скульптора глибоко розкрити світ дитинства геніального поета, що збігло у наймах. І. Гончар з гордістю говорить, що тоді ця робота сподобалася самому О. Довженку, а нині вона знаходиться в Київському державному музеї Т.Г. Шевченка. Затим він почав багатофігурну композицію «Щорс і Боженко на підступах до Києва» (1941).

Розповідаючи про найголовніші події свого життя, художник з особливим хвилюванням згадує Велику Вітчизняну війну, шляхами якої пройшов до Берліна офіцером-зв’язківцем, командиром взводу. Ясна річ, скульптурою на фронті він не мав змоги займатися, тому на довгі чотири роки нерозлучними супутниками його стали олівець та блокнот. У перервах між боями та переходами старший лейтенант І. Гончар виконав сотні швидких і точних портретів-начерків своїх однополчан – офіцерів, бійців взводу, яким командував, зарисовок солдатських буднів, краєвидів міст і сіл Західної Європи, руїн Дрездена і поверженого Берліна… Гортаючи пожовклі від часу аркуші, художник згадує свою фронтову молодість, бойових побратимів, і в такі хвилини говорить, що немов знову йде з ними курними фронтовими дорогами, кидається у вихори диму та вогню, зливається з землею від близьких розривів снарядів під час встановлення телефонного зв’язку передової з командним пунктом…

Побачене й пережите стало однією з тем у його повоєнній творчості. Життєва правда, достовірність ситуацій та конкретність деталей допомагають художникові створити після демобілізації глибоко переконливі образи в композиціях «Гранатометник» (1945), «З поля бою» («Побратими»; 1945), «Прапор над Рейхстагом» (1946), «Портрет Героя Радянського Союзу Одинцова» (1945) та ін.

У цих перших повоєнних творах І. Гончар ще не досяг тієї високої міри художнього узагальнення, що стало прикметою його дальшої творчості, проте вони знаменують собою початок тривалих і напружених пошуків митця у царині скульптурного портрета. В них уже помітний його особливий інтерес до цього виду мистецтва у його класичних взірцях. Майстер прагнув осмислити здобутки світового мистецтва і опирався на ті його твори, що утверджують нетлінні людські цінності. Звідси й у його наступних роботах – портретах українських письменників О. Гончара, В. Сосюри, А. Малишка, Героя Соціалістичної Праці ланкової Н. Корсун, Тричі Героя Радянського Союзу І. Кожедуба, що їх створив І. Гончар 1949-го, одного з найплідніших років у його творчій біографії, неквапливе вдивляння в модель, вивчення її, вживання у її світ, де все гідне уваги – і руки, і обличчя, і вбрання, і скупі, точно дібрані аксесуари. Скульптор робить спробу виразити в цих творах складні душевні порухи, ознаки того чи іншого душевного стану. Вже в той період творчості він прагне не так передати зовнішню подібність портретованих, як виявити їхні внутрішні якості, надто ж одухотвореність внутрішнього світу. Неактивні в просторі, навіть майже статичні на перший погляд, тогочасні твори І. Гончара напрочуд виразні у ледь вловимих оком відтінках прихованого життя душі, як це ми бачимо в портретах О. Гончара, А. Малишка та Н. Корсун, що з успіхом експонувалися на республіканських та всесоюзних художніх виставках.

Molodyj Shevchenko

Молодий Тарас Шевченко. Фрагмент. Мармур, 1950

Того самого року І. Гончар створив етапну у своїй творчості роботу – статую «Молодий Тарас Шевченко», у якій йому уповні вдалося домогтися розкутості пластичної форми, композиційної злагодженості. Вирізьблений з уральського мармуру, Т. Шевченко постає у пору свого духовного та фізичного розквіту. Скульптор, відійшовши від усталеного тоді стереотипу зображень Кобзаря в останній період життя, показав його таким, яким він був у час повернення на Україну по закінченні петербурзької Академії мистецтв. Постава Тараса струнка й легка, обличчя одухотворено прекрасне. У формах скульптури зримо відчутна пластична енергія, що немов осяває образ зсередини. І. Гончареві вдалося досягти романтичного, бентежного внутрішнього руху, показати плин зосереджених думок поета. Мінливість м’якої, струмливої світ-лотіні ще більше підкреслює враження народження пульсуючої думки. Скульптура належить до кращих творів української Шевченкіани. Вона з успіхом експонувалася на багатьох виставках, а нині знаходиться у Третьяковській галереї.

Перший значний успіх надихнув митця на дальші пошуки виражальних засобів, власної пластичної мови. Він пробує себе у монументальній скульптурі і створює композицію «Щорс на коні» (1949), починає працювати над моделлю для пам’ятника М. Горькому, встановленому в Ялті 1956 року, звертається до образу В.І. Леніна і створює його погруддя та статую (1950–1952). У вирішенні образу Ілліча скульптор дотримувався вже виробленої ним концепції портрета й виходив не з ефектних театральних поз та жестів, а намагався розкрити філософську сутність особистості вождя першої в світі Країни Рад. Тому погруддя й статуя – конструктивно строгі, виразні, сповнені вагомої статики і водночас внутрішньої значущості.

Помітною віхою в творчості майстра було створення пам’ятника М. Горькому для Ялти. Образ великого пролетарського письменника трактований як образ мислителя, буревісника революції, що прозирає у майбутнє свого народу. Це підкреслено і гордою поставою голови, і суворим виразом обличчя, на якому зоріють всепроникні очі, і акцентуванням окремих рис – вольової лінії губ, високого відкритого чола, мужнього підборіддя.

З року в рік зростала галерея портретних образів художника. Такі роботи, як «Студентка» (1953), «Портрет М. Некрасова» (1955), «Портрет Бориса Гмирі» (1959), «Автопортрет» (1955), «Шахтарочка» (1956) свідчать, що певна прямолінійність характеристик, властива деяким раннім роботам, цілком поступилася місцем поглибленому інтересові до передачі різноманітних відтінків почуттів і думок зображуваних. Завдяки цьому психологічна характеристика стала багатшою, багатограннішою і водночас конкретнішою.

Готуючись гідно зустріти 300-річчя возз’єднання України з Росією, І. Гончар задумав велику серію творів, присвячених героїчному минулому українського народу. Це виконані в різні роки статуарні, погрудні станкового, настільного і монументального типу портрети М. Кривоноса (1952), І. Ґонти (1950, 1956), І. Сірка (1963), М. Залізняка (1966), рельєф «Переяславська Рада», встановлений 1954 року на Переяславському шосе.

Особливо напружено працював митець над пам’ятником «Коліївщина» для Умані. Було створено кілька варіантів портретів І. Ґонти та М. Залізняка і багатофігурних скульптур. Краща з-поміж них – кінна композиція «Ватажки Коліївщини» (1968) вражає героїчністю втілених характерів, динамікою, непідробною патетикою рухів і жестів двох уславлених керівників гайдамацького руху на Україні. Підвівшись на стременах здиблених баских коней, вони тримають над собою знамено – символ пробудження народу й заклику його до боротьби з поневолювачами. Скульптор відмовився від тонкого живописного нюансування та деталізації. Граничне узагальнення форми підкреслює героїчне вольове начало, втілене в образах. Напружений, активно дійовий простір між виразними, поданими у гострих ракурсах силуетами ніби цементує постаті у єдиному могутньому пориванні.

У 1950-х – на початку 1960-х років у доробку І. Гончара з’являються жанрові скульптури, серед яких ліричністю, теплом втілених почуттів вирізняються такі роботи, як «Любов» (1954), у якій зображено сповнену непідробної щирості сцену освідчення в коханні юнака та дівчини та композиція 1962 року, де показано хвилюючу мить зустрічі Т. Г. Шевченка із сестрою Яриною.

Цей період характерний активним переосмисленням художником традицій української народної творчості, зокрема народної скульптури, якій притаманна безпосередність і водночас внутрішня монументальність, декоративна узагальненість форм. Ці риси, що намітилися в ряді творів 1960-х років, зокрема у пам’ятникові К. Білокур у селі Богданівці, портретах народного артиста СРСР Б. Гмирі та композитора К. Стеценка, з повною силою утвердилися в роботах 1970-х років, таких, як, скажімо, «Портрет матері», постать Г. Сковороди для пам’ятника в Переяславі, портрет олімпійського чемпіона Ю. Жаботинського, або ж сповнена внутрішньої експресії голова «Дід-пасічник». І. Гончар вдається до нових виражальних засобів, зокрема, до фактурного ліплення, як у роботі «Дід-пасічник» та «Портрет матері». В них впадини й опуклості виступають набагато різкіше, ніж у живій натурі. Рух світла й тіні, їхнє живе тремтіння дали змогу скульпторові домогтися того що матеріал, обпалена глина, одухотворився й ожив. І людський образ, завдяки вібруючій світлотіні, на фактурне обробленій поверхні, розкрив-ся в усій його складності, з усіма відтінками розмаїтих почуттів.

Такими саме рисами позначені портрет кобзаря Є. Адамцевича (1971), погруддя та меморіальна дошка академіка П. Погребняка на будинку по вулиці Володимирській, постать Лесі Українки до проекту її пам’ятника (1971) та багато інших творів.

В останнє десятиріччя І. Гончар активно працює в жанрі малої скульптури. Це виконані переважно в глині, часом у кераміці та майоліці голови, погрудні зображення колоритних народних типів, кількафігурні статуетки на теми історії України та праці трудівників сучасного радянського села. Незважаючи на невеликі розміри цих робіт, постаті в них владно панують у просторі, який під натиском пружних декоративних монументальних форм немов відступає, даючи їм свободу. Так скульптор виражає повноту життя, спокійне буття розквітлих, налитих, немов зрілий плід, людських сил…

Юрій Іванченко

Скорочений варіант вступної статті до каталогу виставки творів Івана Гончара “Іван Гончар: скульптура, графіка, живопис”. – Київ: Спілка художників України, 1987. – С.3–7.

Іван ГОНЧАР: Каталог / Вступна стаття та упорядкування Г.А.Богданович. – Київ: Мистецтво, 1971. – 48 с., іл. PDF (19,1 Mb)
DJVU (1,2 Mb)
Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати