Фрагменти
експозиції хатнього музею Івана
Гончара
Ім'я
Івана Гончара
сьогодні стоїть у ряду таких
подвижників як Дмитро Яворницький, Микола
Біляшівський, Данило й Вадим Щербаківські,
Володимир Гнатюк. Їхніми титаничними зусиллями
оригінальна,
з яскравими національними рисами наукова й
мистецька спадщина народу стала надбанням
усіх прийдешніх поколінь українців. Але якщо
останні
провадили свою збиральницьку й наукову діяльність
наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст., на
ще збереженому етнічному грунті, то громадський
музей І.М.Гончара постав після двох світових
воєн, двох голодоморів 1933 і 1947 рр. та піввікових
комуністичних репресій.
Іван
Гончар був вихований у
патріархальній українській родині, що сягала й козацьких коренів,
сформований як художник у середовищі
української мистецької й письменницької
еліти
періоду "українізації" кін.1920-х — поч.1930-х
рр. Як засновник громадського музею став у 1960-ті
роки продовжувачем національно-романтичної,
естетичної, антираціоналістичної традиції, що
суперечила радянській політиці "злиття
всіх націй і народностей в один радянський народ".
Про
зародження ідеї громадського музею сам
Іван Гончар писав у своїх "Спогадах": "Ще в
роки війни, коли все нищилося, в мене зародилася
думка: "Чому Україна не має великого
національного музею, в якому могла б показати все
своє — культуру і мистецтво за довгі роки
свого існування в історичному розрізі, адже вже 25 років
жили в умовах Радянської влади.
Та дивувало інше — що ми не лише не
створюємо національний музей для збереження
цінностей, а
навпаки — по своєму невігластву їх нищимо. Це
мене обурювало, і це обурення в мені жило, і потім
вилилось в дію — це створення хатнього музею в
мініатюрі, який став прообразом великого
музею".
Не
вдаючись до детального
аналізу творчості І.М.Гончара — скульптора і живописця, зазначимо, що він був
художником великої сили таланту й
дивовижної працездатності. Його
скульптурні
роботи "Тарас-водоноша" (1938, Київ,
Музей Тараса Шевченка), "Молодий
Тарас Шевченко" (1949, Москва, Третьяковська
галерея), пам'ятник О.М.Горькому (1956, Ялта),
"Тонта й Залізняк" (1967), галерея скульптурних
портретів діячів української історії та
культури гідно поповнюють мистецьку скарбницю
України ХХ століття.
Постійні
етнографічні експедиції по Україні стали
можливими з 1957 року. Так зазначає Іван Гончар у
своїх "Спогадах", особливо виділяючи
поїздку до Чернігова. Полісся, Полтавщина,
Середня Наддніпрянщина, Гуцульщина, Поділля —
скарби декоративно-вжиткового мистецтва,
народного малярства з усіх етнографічних
регіонів України щороку поповнювали його
колекцію. Інтуїція художника й високий
естетичний смак були критеріями формування
самобутнього музейного фонду.
На
виняткове значення приватної
збірки І.М. Гончара
вказував Б.Антоненко-Давидович: "Ця
прекрасна колекція є матеріальним проявом
високого духу нашого народу, який створив
ці речі. Ці високомистецькі витвори фактично
заперечують усі закиди в примітивізмі та
обмеженості української культури. Нарід, що може
так творить, має велике майбутнє".
Становлення
хатнього музею припадає на 1957-1966 рр. і
хронологічно збігається з періодом
"хрущовської відлиги", яка стимулювала
оновлення громадсько-політичного та культурного
життя на теренах колишнього СРСР. Але ці
поверхові реформи не зачепили суті
комунистичної системи, і, тим більше, не могли
відродити занедбану народну культуру.
У
середині 1950-х рр. І.М. Гончар з болем пише: "Як
неймовірно тяжко жити на світі, коли нищиться і
зневажається скрізь усе рідне, миле моєму серцю,
все, чим я живу і чим жили віковічно мої предки, і
за що віковічно боролися..." А наприкінці 1960-х
рр., вже збагачений досвідом багаторічних
мандрівок Україною, він констатує: "...Ніхто не
поверне тої непоправно-жахливої втрати, яку
потерпіла Україна в культурно-мистецькому
надбанні за свою історію. Ті залишки
церквів по
селах та містах, що вистояли неймовірні
лихоліття руїни 30-х років та другої світової
війни — зметені з лиця землі, а разом з ними і
всі
види народної творчості та цінні архіви і
бібліотеки. Лишилися жалюгідні рештки, є
цілі
райони, де немає жодної церкви, жодного вітрячка,
млина водяного, чи якоїсь стародавньої споруди..."
На час написання цих
рядків унікальна колекція І.М. Гончара складала, за приблизними
підрахунками, близько 7 тис. од., серед яких
найчисленнішим (близько 2500 од.) було зібрання
народної тканини XVIII — XIX ст., що вражало
своєю
мистецькою вартістю, — рушники, сорочки, килими,
верхній одяг, зразки вишивок тощо. Збірка
народної кераміки налічувала близько 600 одиниць
— тут були представлені гончарні осередки
всіх регіонов України XVII — ІІ пол. ХХ ст.
Збірка ікон
народного письма, народна картина (у тому
числі дивовижні "Козаки-Мамаї") та твори
професійного живопису й графіки українських
художників-класиків (С.Васильківський, О. Мурашко,
О. Курилас, С. Світославський, П. Левченко, А. Ждаха;
К.Трутовський, Г.Нарбут, І.Їжакевич) складали
близько 700 найменувань. Бібліотечний та
архівний фонд
громадського музею налічували близько 3000 од. і
вражали своєю науковою цінністю. До них, зокрема,
увійшла частина меморіальної бібліотеки Миколи
Аркаса — відомого українського історика й
музикознавця. Додаймо до цього унікальні
колекції
народних музичних інструментів, писанок,
різьблення
по дереву, народних прикрас...
У
громадському музеї Івана Гончара Україна поставала
перед пересічним відвідувачем в ореолі
незнищенної краси. Магнетизм цього безмежно
рідного й вічного був таким потужним, що через
неофіційний музей пройшли сотні й тисячі
відвідувачів. Так
приватна колекція стала важливим
громадським осередком руху "шістдесятників"
в Україні.
Лідія ДУБИКІВСЬКА, завідувач меморіальним відділом УЦНК
|
