Кобзарський Цех

    Завдання Київського Кобзарського Цеху

    • Традиційні музичні інструменти – виготовлення, реконструкція, основи гри.
    • Виконавство та просвітництво – традиційне музикування, концертні виступи, влаштування виставок традиційних музичних інструментів.
    • Народні обряди та свята – відродження й адаптація в сучасних умовах.
    • Наукові пошуки й дослідження з етнології, історії мистецтв, краєзнавства.

    Історія

    Київський Кобзарський Цех зародився у 1980-х роках на грунті давніх кобзарських традицій. Біля його витоків стояв Георгій Кирилович Ткаченко (1898–1993) – відомий бандурист і художник, який вчився у видатного кобзаря Петра Древченка і доніс кобзарську науку від початку століття до наших днів. З кола учнів та послідовників Георгія Ткаченка згодом постало неформальне об’єднання – Київський Кобзарський Цех. До нього почали приходити люди, які прагнули перейняти мистецтво та світоглядно-філософські надбання кобзарства.

    Сьогодення

    На сьогодні в Цеху й довкола нього гуртується переважно молодь. Тут відроджують та реконструюють народні бандури, кобзи, колісні ліри, торбани, шоломовидні та криловидні гусла та інші інструменти, опановують традиційні способи гри. Ведеться збір фольклорних матеріалів у польових експедиціях, пошуки в архівах.

    Культурно-просвітницька діяльність цехового товариства розвивається у таких напрямках:

    • традиційне кобзарювання;
    • концерти, виступи у школах, вузах та інших громадських закладах;
    • виступи просто неба на масових святах;
    • адаптація традиційних мистецьких явищ у сучасних умовах;
    • відродження в міському середовищі традиційних народних свят.

    У репертуарі цехових співців – думи, історичні пісні, псальми, пісні побутові та жартівливі, народні танці. Окрім традиційних співецьких та інструментальних творів, виконуються імпровізації, фольк-авангард, співана поезія, авторські пісні тощо. Співочий гурт при Цеху прагне популяризувати побутовий та обрядовий гуртовий спів, народні звичаї та обряди.

    Офіційна сторінка: http://ceh.org.ua

    Георгій Кирилович ТКАЧЕНКО, архітектор, художник, бандурист, засновник Київського кобзарського цеху


    Народився Георгій Ткаченко 5 травня 1898 р. у слободі Глушковій на Курщині, в бідній родині ремісника, з якої виніс щиру й послідовну віру в Бога і любов до музики. Після закінчення у 1917 році Курського реального училища одержав ґрунтовну освіту архітектора: Харківське художнє училище та Московський художній інститут, котрий закінчив 1929 року по майстерні академіка Щусєва, одержавши звання архітектора-художника.

    Ще юнаком, навчаючись у Харкові, мистець перейняв кобзарську науку від носіїв істинної традиції: його вчителями були відомі кобзарі Петро Древченко, від якого записувала пісні й думи ще Леся Українка, і Гнат Гончаренко. Відтоді традиційна діатонічна бандура, яку молодий Ткаченко придбав розбитою і сам відреставрував, стала його вірною супутницею на все життя.

    Цій дивовижній людині судилося прожити майже ціле століття творчості, боротьби й самовдосконалення.  По закінченні інституту Георгій Ткаченко деякий час працював архітектором-пейзажистом у Москві,  реконструюючи московські та підмосковні парки, був художником московського худфонду, викладав акварельний живопис у Московському архітектурному інституті.

    Після Другої Світової війни Георгій Кирилович назавжди переїздить до Києва і тут натхненно працює як художник. Його акварелі, серед яких переважають пейзажі, дуже настроєві.  їх авторові чужі були міські забудови і досягнення технічного прогресу – він шукав гармонії серед природи і знаходив її,  переносячи у свої роботи найтонші нюанси й настрої.

    Закоханий у традиційну архітектуру України, Георгій Ткаченко одразу після заснування Товариства охорони пам’яток історії та культури стає його добровільним кореспондентом.  Він виїздить у далекі мандрівки, замальовуючи пейзажі та дерев’яні церкви, багато з яких дійшло до сьогодення тільки на його роботах…

    У 70-х роках у Георгія Кириловича з’являються послідовники й учні у кобзарській справі; за його кресленнями майстри Нагнибіда і В. Сніжний починають виготовляти легкі й доступні для оволодіння традиційні бандури,  всіляко замовчувані радянською системою. Георгій Ткаченко бореться за відновлення справедливості і повернення традиційного інструменту до широкого вжитку, але його ініціативи блокуються спеціальними розпорядженнями тодішнього ЦК КПУ… Згодом коло його учнів розростеться і перетвориться на ціле неформальне об’єднання − Київський Кобзарський Цех, який діє й сьогодні, залучаючи до свого кола охочих зробити собі традиційний інструмент і навчитися на ньому грати.

    За всіх часів Георгій Кирилович був глибоко віруючою людиною і ніколи не приховував цього. Доводилося йому й кобзарювати − ще у 70-х роках, коли його запрошували у домівки дисидентів на зібрання друзів і однодумців. Йому було притаманне якесь незбагненно гармонійне світовідчуття,  і тому до нього завжди горнулися люди.

    У 1993 році Георгія Кириловича не стало, але не пішли в небуття його думи і сподівання,  розлетілися по світу його пейзажі,  якими нині пишається не одна музейна колекція. І той, хто, відклавши буденні клопоти, поспілкується з роботами цієї дивовижної людини, винесе з них частинку вселенського спокою і тонких емоцій живої, майже олюдненої природи. Так художник, який за життя став духовним Вчителем для багатьох, продовжує спілкуватися з нами − вже з-за порогу Вічності…

    Катерина Міщенко

    Малюнки та живопис Георгія ТКАЧЕНКА (1898−1993)
    у збірці Музею Івана Гончара

    Світлини Сергія Калиновського

    1. Народна картина "Козак Мамай", автор невідомий. ХІХ ст. Полтавщина. Збірка Івана Гончара. КН-6919

    Сьогодні ми вже знаємо, що, незважаючи на зовнiшню подiбнiсть, бандура й кобза – цiлком рiзні iнструменти як за походженням, так i за способом гри − хоч у народі їх назви часто-густо перемішувалися і заміняли одна одну.  Інструмент, який тримає в руках Козак Мамай на бiльшостi традицiйних картин (1) називаємо сьогодні мамаївською кобзою, хоч у народі його часто називали й “бандуркою”. Ця назва, відбита у багатьох піснях, збереглася у народній назві сюжету картини з Козаком Мамаєм – вона часто буває підписана “Козак-бандурист” – і у записах фольклористів поч. ХХ ст. Цей інструмент має серед своїх родичiв лютню, гiтару та iншi струннi щипковi iнструменти, на грифi яких струни ПРИТИСКАЮТЬСЯ. Як засвідчують давні зображення, така кобза могла мати чотири чи більше довгих струн (бУнтів) і кілька прИструнків.

    Водночас традицiйна (дiатонiчна) народна бандура є спорiдненою з давнiми шоломовидними гуслами (5) i не розрахована на вкорочення струн пальцями лiвої руки. (На це походження бандури слушно вказував Георгiй ТКАЧЕНКО [1898–1993] – вiдомий бандурист, який переймав науку вiд традицiйних кобзарiв ще на початку нашого столiття). Тож і тримають цi два iнструменти по-рiзному: кобзу трохи навскiс, як гiтару, а народну бандуру – вертикально, притиснувши до грудей i граючи по всiх струнах обома руками. Цей спосiб гри називають зiнькiвським або харкiвським, на вiдмiну вiд звичного сьогоднi чернiгiвського (бандура розвернена ліворуч, лiва рука грає тiльки на басах, а права – тiльки на приструнках).

    2. Народна (діатонічна) бандура Георгія Ткаченка. ХІХ ст. Власність Державного музею театрального, музичного та кіномистецтва України

    За Г.Ткаченком, чернiгiвський спосiб гри не властивий традиційному виконавству – він є пiзнiшим i походить вiд зрячих аматорiв-бандуристів. Цей спосіб також пов’язаний iз хроматизацiєю бандури (конструкторськi експерименти в цьому напрямку почалися десь на зламi XIX-ХХ столiть), яка зробила неможливою гру на приструнках лiвою рукою. Пiсля хроматизацiї бандура набрала великої ваги i перетворилася – вже за радянського часу – з побутового iнструменту на суто концертний: адже важко собi уявити людину, яка бере з собою сучасну бандуру чернiгiвської фабрики, скажiмо, в туристичну подорож.

    Класична народна бандура, якою володів Г.Ткаченко (2), має 5 довгих струн (басів) і 16 коротких (приструнків). Зіньківсько-харківський спосіб гри дозволяє ефективно використовувати увесь її діапазон – 4 октави. Народній бандурі властива особлива виразність звучання і кришталева прозорість акордів, якої не має жоден інший інструмент.

    Прикметно, що на жодному з відомих зображень Мамая – “Козака-бандуриста” – ще від XVIII-XIX століть немає зображення такої бандури, хоч музейні збірки і етнографічні замальовки різних авторів засвідчують вельми давнє її побутування. Бандурист Назар Божинський (м.Харків) висловлює думку, що такий інструмент у давнину міг належати виключно незрячим носіям епічної традиції, а для побутового музикування використовувався хіба в поодиноких випадках.

    3. Вересаївська кобза. Реконструкція Миколи Будника. 1998 р.

    З цього погляду цікавим перехідним явищем є названа за ім’ям власника – незрячого кобзаря Остапа Вересая – вересаївська кобза (3) з шiстьма бунтами й шiстьма приструнками. Її, а також способи гри на ній і основний репертуар докладно описав ще на початку нашого століття Микола Лисенко. Відрізняє вересаївську кобзу від мамаївської насамперед короткий гриф (“ручка”) і зовнішня подібність до народної бандури. Можливо, далася взнаки її сфера побутування серед незрячих співців. Стрiй вересаївської кобзи також перегукується зi строєм традицiйної бандури; це дозволяє змiшувати виконавськi технiки, характернi для двох рiзних iнструментiв. А безладовий, як у скрипки, гриф дає можливiсть збагачувати виконання новими засобами й вiдтiнками. Виконавськi можливостi вересаївської кобзи у сучасній музиці сьогоднi далеко не вичерпанi.

    4. Торбан. Майстер Микола Товкайло, 2010 р.

    Варто згадати ще двох “родичiв” кобзи й народної бандури – торбан (4) i панську бандуру. Цi два iнструменти зовнi досить подiбнi мiж собою; вони були поширенi переважно серед козацької старшини та мiського люду i вийшли з ужитку ще в минулому столiттi. На торбанi, за переказами, грали Iван Мазепа i Тарас Шевченко. Торбан, як i панська бандура, має багато пристрункiв i додаткову голiвку на грифi для контр-басiв. Рiзняться вони мiж собою, як i кобза з народною бандурою, способами гри: на грифi торбана струни можна притискати, на грифi панської бандури – нi. Традиційно корпус торбана виготовляли з клепок, подібно до лютні. Охочі довідатися більше про гру на торбані, народній бандурі та вересаївській кобзі мають змогу звернутися до самовчителя, написаного Володимиром Кушпетом.

    5. Гусла шоломовидні (“псалтиреві”). Реконструкція Миколи Будника, поч. 1990-х рр.

    Ще один інструмент, з яким ходили мандрівні співці – колісна ліра. Відома у Західній Європi ще з VIII-IX ст., ліра прийшла в Україну десь близько XV-XVI ст. Лiрницька традицiя тiсно переплелася з кобзарською, частково запозичивши й репертуар кобзарiв. Але якщо бандуру й кобзу знала переважно Лiвобережна – Гетьманська Україна, то лiру – i Полiсся, й Карпати. Колiщатко у правiй частинi лiри вiдiграє роль безперервного смичка, видобуваючи звук з 2 – 4 струн. На однiй струнi – спiваницi – лiрник, перебираючи клавiшi пальцями лiвої руки, грає мелодiю, iншi ж – бурдоннi – дають постiйне звучання квiнти. На лiрi грали як духовнi псальми, так i епiчнi твори та свiтськi мелодiї, у т.ч. й до танцю. Хто хоч раз почув лiру, завжди безпомилково її впiзнаватиме.

    До найдавнiших iнструментiв, якi побутували на територiї України, слiд вiднести також гусла. З часiв Київської Русi вони проiснували у побутi, ймовiрно, аж до XVIII-XIX ст.: Пантелеймон Кулiш у своїх “Записках о Южной Руси” стверджував, що в 1853 р. йому доводилося бачити спiвця-гусляра. Є три рiзновиди гусел: шоломовиднi («псалтиреві») (5), криловидні («словіші») та клавiроподiбнi. Останнi – стацiонарнi, прямокутної форми – були сконструйованi у XVI-XVII ст. на основi двох перших і використовувалися переважно у міському побуті. Давньої традиції побутування гусел-”словішів”, реконструйованих на початку 1990-х років майстром Миколою Будником, в Україні не зафіксовано.

    Запрошуємо до співпраці освітні заклади, державні та громадські організації, окремих зацікавлених осіб.

    Офіційна сторінка: http://ceh.org.ua

    Пишіть: ceh.org.ua@gmail.com

    Телефонуйте майстрам:

    Микола Тихонович Товкайло. Цехмайстер Київського кобзарського цеху (097) 432 27 12
    Сергій Перехожук (096) 443 18 48
    Русалім Козленко (098) 397 14 90
    Сашко Кіт (067) 446 97 36

    Відгуки
    Опитування

    Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

    Результати