Музичні інструменти

УКРАЇНСЬКІ ТРАДИЦІЙНІ МУЗИЧНІ ІНСТРУМЕНТИ
(на матеріалах НЦНК «Музей Івана Гончара» та Київського Кобзарського Цеху)

Народний музичний iнструментарiй України дуже багатий i розмаїтий. Вiдомi у свiтi iнструменти, якi прийнялися на українському грунтi, – наприклад, скрипка – набули у нас своїх виконавських традицiй i особливостей, багато в чому на сьогодні не дослiджених. Але і власне українські традицiйнi музичнi iнструменти, як не дивно, на сьогоднi є маловiдомим явищем. Навiть бандура – музичний символ України у свiтi – протягом останнiх десятилiть зазнала значних змiн.

Фондова збірка народних музичних інструментів у Музеї Івана Гончара невелика, але цінна. Чільне місце у ній посідають бандури та кобзи ХІХ-ХХ ст. На їх прикладі, зокрема, можна проілюструвати різницю між цими двома інструментами.

Фото 1. Народна картина "Козак Мамай", автор невідомий. ХІХ ст. Полтавщина. Збірка Івана Гончара. КН-6919

Одразу ж зауважимо: незважаючи на зовнiшню подiбнiсть, бандура й кобза – цiлком рiзні iнструменти як за походженням, так i за способом гри − хоч їх назви часто-густо перемішувалися і заміняли одна одну. Інструмент, який тримає в руках Козак Мамай на бiльшостi традицiйних картин називаємо сьогодні мамаївською кобзою (фото 1), хоч у народі його часто називали й “бандуркою” [1]. Ця назва, відбита у багатьох піснях, збереглася у народній назві сюжету картини з Козаком Мамаєм – вона часто буває підписана “Козак-бандурист” – і у записах фольклористів поч. ХХ ст. Цей інструмент має серед своїх родичiв лютню, гiтару та iншi струннi щипковi iнструменти, на грифi яких струни ПРИТИСКАЮТЬСЯ. Як засвідчують давні зображення, така кобза могла мати чотири чи більше довгих струн (бУнтів) і кілька прИструнків.

Водночас традицiйна (дiатонiчна) народна бандура (фото 2,5,6) є спорiдненою з давнiми шоломовидними гуслами (фото 4) i не розрахована на вкорочення струн пальцями лiвої руки. На це походження бандури слушно вказував Георгiй ТКАЧЕНКО (1898–1993) [2]– вiдомий бандурист (фото 3), який переймав науку вiд традицiйних кобзарiв ще на початку нашого столiття, а в 1970-80-ті роки був частим гостем у Музеї Івана Гончара. Тож і тримають цi два iнструменти по-рiзному: кобзу трохи навскiс, як гiтару, а народну бандуру – вертикально, притиснувши до грудей i граючи по всiх струнах обома руками. Цей спосiб гри називають зiнькiвським або харкiвським, на вiдмiну вiд звичного сьогоднi чернiгiвського (бандура розвернена ліворуч, лiва рука грає тiльки на басах, а права – тiльки на приструнках).

Фото 2-6:

За Г.Ткаченком, чернiгiвський спосiб гри не властивий традиційному виконавству – він є пiзнiшим i походить вiд зрячих аматорiв-бандуристів. Цей спосіб також пов’язаний iз хроматизацiєю бандури (конструкторськi експерименти в цьому напрямку почалися десь на зламi XIX-ХХ столiть), яка зробила неможливою гру на приструнках лiвою рукою. Пiсля хроматизацiї бандура набрала великої ваги i перетворилася – вже за радянського часу – з побутового iнструменту на суто концертний: адже важко собi уявити людину, яка бере з собою сучасну бандуру чернiгiвської фабрики, скажiмо, в туристичну подорож.

Класична народна бандура (фото 2), якою володів Г.Ткаченко, має 5 довгих струн (басів) і 16 коротких (приструнків). Зіньківсько-харківський спосіб гри дозволяє ефективно використовувати увесь її діапазон – 4 октави. Народній бандурі властива особлива виразність звучання і кришталева прозорість акордів, якої не має жоден інший інструмент.

Прикметно, що на жодному з відомих зображень Мамая – “Козака-бандуриста” – ще від XVIII-XIX століть немає зображення такої бандури, хоч музейні збірки і етнографічні замальовки різних авторів засвідчують вельми давнє її побутування. Бандурист Назар Божинський (м.Харків) висловлює думку, що такий інструмент у давнину міг належати виключно незрячим носіям епічної традиції, а для побутового музикування використовувався хіба в поодиноких випадках.

Фото 7. Фотолистівка, автор І.Кордиш. 1873 р. Кобзар Остап Вересай родом з с.Сокиринці (Чернігівщина) зі своєю дружиною Кулиною; фото зроблене в Києві. Збірка Івана Гончара – альбом "Україна й Українці", т.12 – "Чернігівщина". КН-12740/75

З цього погляду цікавим перехідним явищем є названа за ім’ям власника – незрячого кобзаря Остапа Вересая (фото 7) – вересаївська кобза з шiстьма бунтами й шiстьма приструнками. Її, а також способи гри на ній і основний репертуар докладно описав ще на початку нашого століття Микола Лисенко [3]. Відрізняє вересаївську кобзу (фото 8 ) від мамаївської насамперед короткий гриф (“ручка”) і зовнішня подібність до народної бандури. Можливо, далася взнаки її сфера побутування серед незрячих співців. Стрiй вересаївської кобзи також перегукується зi строєм традицiйної бандури; це дозволяє змiшувати виконавськi технiки, характернi для двох рiзних iнструментiв. А безладовий, як у скрипки, гриф дає можливiсть збагачувати виконання новими засобами й вiдтiнками. Виконавськi можливостi вересаївської кобзи у сучасній музиці сьогоднi далеко не вичерпанi.

Варто згадати ще двох “родичiв” кобзи й народної бандури – торбан (фото 9) i панську бандуру (фото 10). Цi два iнструменти зовнi досить подiбнi мiж собою; вони були поширенi переважно серед козацької старшини та мiського люду i вийшли з ужитку ще в минулому столiттi. На торбанi, за переказами, грали Iван Мазепа i Тарас Шевченко. Торбан, як i панська бандура, має багато пристрункiв i додаткову голiвку на грифi для контр-басiв. Рiзняться вони мiж собою, як i кобза з народною бандурою, способами гри: на грифi торбана струни можна притискати, на грифi панської бандури – нi. Традиційно корпус торбана виготовляли з клепок, подібно до лютні. Охочі довідатися більше про гру на торбані, народній бандурі та вересаївській кобзі мають змогу звернутися до самовчителя, написаного Володимиром Кушпетом [4].

Фото 8-11:

У колекції Музею є кілька зразків хроматизованих бандур кiн.ХIХ – поч.ХХ ст., спорiднених з панською (фото 11): їх грифи мають подвiйні, як у торбана, голiвки.

Фото 12-15:

На фото подаємо також три діатонічні інструменти з колекції Музею. Доволі «модерна» їхня конструкція є наслідком спроб поєднання кобзи й бандури в одному корпусі. Це, по суті, різні варіанти кобзи, споріднені з бандурою за формою та великою кількістю приструнків. Одна з них (фото 12) має фігурну накладку на грифі та рухомий поріжок, що використовувався для швидкого перестроювання бунтів. Друга (фото 13) має на грифі подвійні струни, як у давніх торбанів. Що ж до кобзи, датованої на грифi 1748 роком (фото 14), яку I.М.Гончар одержав з колекцiї В.Чаговця (Київ), то наявність металевих деталей – ладів та кілочків – є ознакою значно пiзнiшого її походження або ж значної реконструкції, зробленої на поч.ХХ ст.

Ще один інструмент, з яким ходили мандрівні співці – колісна ліра. Відома у Західній Європi ще з VIII-IX ст., ліра прийшла в Україну десь близько XV-XVI ст. Лiрницька традицiя тiсно переплелася з кобзарською, частково запозичивши й репертуар кобзарiв. Але якщо бандуру й кобзу знала переважно Лiвобережна – Гетьманська Україна, то лiру – i Полiсся, й Карпати. Колiщатко у правiй частинi лiри вiдiграє роль безперервного смичка, видобуваючи звук з 2 – 4 струн. На однiй струнi – спiваницi – лiрник, перебираючи клавiшi пальцями лiвої руки, грає мелодiю, iншi ж – бурдоннi – дають постiйне звучання квiнти. На лiрi грали як духовнi псальми, так i епiчнi твори та свiтськi мелодiї, у т.ч. й до танцю. Хто хоч раз почув лiру, завжди безпомилково її впiзнаватиме. В колекції Музею є колісна ліра ХІХ ст. (фото 15), знайдена Іваном Гончаром на Хмельниччині. Цей інструмент не має жодного клеєного з’єднання – усі деталі скріплені металевими скобами. Є відомості, що в давнину подібні інструменти сліпі лірники робили собі самі, заліплюючи щілини між деталями тістом.

До найдавнiших iнструментiв, якi побутували на територiї України, слiд вiднести також гусла. З часiв Київської Русi вони проiснували у побутi, ймовiрно, аж до XVIII-XIX ст.: Пантелеймон Кулiш у своїх “Записках о Южной Руси” стверджував, що в 1853 р. йому доводилося бачити спiвця-гусляра. Є три рiзновиди гусел: шоломовиднi («псалтиреві») (фото 4), криловидні («словіші») (фото 16) та клавiроподiбнi. Останнi – стацiонарнi, прямокутної форми – були сконструйованi у XVI-XVII ст. на основi двох перших і використовувалися переважно у міському побуті. Традиції побутування гусел-“словішів”, реконструйованих майстром Миколою Будником, в Україні не зафіксовано.

Фото 16-20:

У давнину по всiй Українi були поширенi цимбали. Вони входили до складу традицiйної троїстої музики найчастiше як акомпануючий iнструмент. Але якщо на Гуцульщинi, Бойкiвщинi та Захiдному Подiллi цимбалам частiше вiдводиться роль акомпанементу, то виконавська традицiя Надднiпрянщини мала велику схильнiсть до сольної гри[5]. Тому тут досить часто грали до танцю самi лише цимбали, або цимбали з бубном тощо. Традицiя виконавства на цимбалах на сьогоднi у Центральнiй Українi занепала, але у Карпатах i на Подiллi ще iснує, хоч i зазнає значних румуно-угорських впливiв. У фондах Музею зберігаються цимбали ХІХ ст. – гуцульські (фото 17) та з Київщини (фото 18); останні на сьогодні є дуже рідкісним експонатом.

Згадуючи троїсту музику, неможливо оминути скрипку – загальноєвропейський інструмент, який прижився по всій території України, витіснивши подібні конструкції гудків. Про їх давніше уживання свідчить, зокрема, безліч коломийок у Карпатах, у яких скрипаль називають “гудаком”. Скрипки, виготовлені народними майстрами, часто мають значні конструктивні відмінності від класичних зразків – як за формою, так і за способами виготовлення.

Фото 21. Бубон. 1950-ті рр. Черкаська обл. З надходжень НЦНК "МІГ". КН-17832

І, звичайно, де скрипка – там і бас (фото 19), чи баси, басоля, басок, як їх називають у різних краях. Цей інструмент зовні нагадує віолончель, але найчастіше в народі має три струни. Він забезпечує “низи”, а часто й ритм у танцювальній музиці. “На вулиці скрипка й бас – пусти, мати, хоч на час!..”

Ударні інструменти у збірці Музею − барабани та бубни. Серед них, зокрема, привертає увагу великий мальований барабан (фото 20) з Кіровоградщини та бубон (фото 21,22) з Черкащини.

Серед струнних інструментів музейної колекції є також дві цитри (фото 23). Цитра – інструмент, що прийшов до України з Західної Європи і використовувався переважно у міському побуті.

Духові інструменти з колекції музею – трембіти, дуда та різні види сопілок. Трембіта (ХІХ ст., Гуцульщина) виготовлена з стовбура смереки та березової кори (фото 24,25). Щоб зробити трембіту, гуцульські майстри обтісують прямий стовбур потрібної довжини, надаючи йому форми майбутнього інструмента, потім розколюють вподовж на дві половини й вибирають зсередини. Вибрані тонкі стінки склеюють і обгортають свіжою березовою корою, яка при висиханні стягується. Частина трембіти довжиною 2 – 2,5 м має діаметр близько 3 см, а кінець (близько півметра) конусоподібно розширюється. У вузький кінець вставляють роговий чи мідний мундштук, іноді трость (пищик). Звук трембіти густий і дуже сильний. За її допомогою гуцули повідомляли всю околицю про незвичайні події. Є й вівчарські награвання, що особливо колоритно звучать у полонині. Ще одна трембіта – меншого розміру і ширша, походить із Закарпаття (фото 26).

Фото 22-27:

Дуда («коза») – духовий інструмент, колись дуже поширений у народі. Зустрічалася також у військовому побуті запорожців. Резервуар для повітря – мішок з телячої, козячої чи овечої шкури, вивернутий вовною досередини; до нього приєднані три трубки: для вдування повітря, мелодична і бурдонна. За звучанням дуда нагадує ліру: неперервна мелодія вимальовується на тлі постійного бурдонного звуку.

Дерев’яна сопiлка-дводенцiвка (XIX cт, Закарпаття) з архаїчним геометричним орнаментом (фото 27) є характерним зразком цього типу iнструментiв. Такi сопiлки донинi виготовляють у Карпатах.

Збірка народних музичних інструментів Музею Івана Гончара має значну наукову цінність і є нині джерелом зразків для сучасних майстрів та музикантів.

Джерела:

  1. Див., наприклад: Привалов Н.И. Танбуровидные музыкальные инструменты русского народа // Известия С.-Петербургского общества музыкальных собраний. 1905. Вып. 4, 5; 1906. Вып. 2.
  2. Ткаченко Г. Школа гри на [народній] бандурі. //Родовiд. – 1995. – №2 (11). – С. 15.
  3. Лисенко М.В. Характеристика музичних особливостей українських дум і пiсень, виконуваних кобзарем Вересаєм. – К., 1955.
  4. Кушпет В.Г. Самовчитель гри на старосвiтських музичних iнструментах [народна бандура, вересаївська кобза, торбан]. – К., 1997.
  5. Хай М. Релікти традиційної гри на цимбалах на Наддніпрянщині //Родовiд. – 1995. – №2 (11). – С. 57.

Катерина Міщенко, науковий співробітник НЦНК “Музей Івана Гончара”

3 відгуків

  1. Оксана Івахненко

    Дякую за інформацію. В нашому музеї є музичний інструмент. Завдяки Вам з`ясували, що це саме цимбали.

  2. наталя

    Большое спасибо, использовала фотографии в моем рассказе об украинских народных инструментах на макспарке (с.с).

  3. Ганна

    Дякую за цікавий змістовний матеріал. Я шукала інформацію про різницю між кобзою і бандурою, для малюнка. На вашому сайті інформація подана найкраще

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Ви писали писанки цього року?

Результати