Дерево, скло

Оберіть підрозділ:

У кожного народу своя історія, свій спадок, своя культура. І тому не дивно, що люди так прагнуть зберегти й донести культурне надбання до своїх нащадків. Адже без цієї основи зникають і розчиняються у невідомості цілі народи… І для нас є цікавим і цінним кожний предмет вжитку, який сформували з глини на крузі, вишили вручну, викували з металу чи виробили з дерева. Адже кожної речі торкнулися руки творця, і передали у формі та оздобленні бачення довколишнього світу майстром. Тим то й унікальна народна творчість, бо вона найближча до природи, з неї вже народжуються визначні особистості-митці: скульптори, художники, композитори, письменники, поети…

Та народне мистецтво в першу чергу не просто споглядальне, а й вжиткове. Так що варто приділити більше уваги матеріалам, із яких робили різні предмети традиційного побуту. Бо природні речовини, що оточували людей, – дерево, глина, пісок, камінь, льон, коноплі, – давали можливість не лише забезпечити повсякденну життєдіяльність необхідними речами, але й творити. До того ж обробка кожного з цих матеріалів має свої витоки, традиції, міфи та прикметності. Ось чому народні ремесла – гончарство, гутництво, столярство, килимарство, вишиття, різьблення, бондарство й інші – створюють дивовижний світ барв, текстур і форм, у який можна поринути, беручи до рук глечика, коновочку, каламарчик, штоф і т.д.

Тому й не дивно, що будь-яка річ має кілька назв. Візьмемо для прикладу звичайний глечик – зливушник, бинчик, дзбанок, молошник, гладишка, гладун, тиквач і т.ін. Ці назви різняться в регіонах за вжитковим призначенням або яскравою зовнішньою ознакою речі. Отже, за одними лише назвами можна зрозуміти, з якою повагою й любов’ю ставилися до навколишнього рукотворного світу наші предки. Проте не тільки назви, а й форми набули тої досконалості, що полонить своєю гармонією. Беручи миску, ложку чи корячок, відразу відчуваєш, що не хочеться ті твори випускати з рук, бо за кожною річчю стоять віки удосконалень. Милуючись і торкаючись цих предметів, наче відчуваєш неквапливий, але динамічний у праці, в русі, день. Адже, живучи в постійних клопотах, проста людина прагнула принести красу в свою оселю, жити в згоді з оточуючим світом.

Кожна з цих речей, окрім чіткого утилітарного призначення, має свою історію, яка розповідає нам про енергетику поколінь. Адже цінували й передавали в родині предмети які були «…ще мого прадіда-прабаби»…

І як ніхто інший, цей особливий зв’язок усвідомлював Іван Макарович Гончар. Невтомний збирач традиційної творчості українців, саме тієї, де була присутня національна та релігійна самобутність, автентичність, первинність, навіть можна сказати деяка спонтанність. При цьому, Іван Гончар свідомо уникав творів, які були заідеологізовані радянською системою та примусово пропагувалися як «народна художня творчість». І на сьогодні при поповненні фондів Музею Івана Гончара зберігається традиція пошуків самобутньої народної творчості. Збірка музею поповнюється упродовж понад півстоліття різноманітними артефактами з регіонів України.

Але хотілося б звернути увагу на музейну колекцію скла. Тут представлено скляні вироби ХVIII – ХХ століть з Житомирщини, Київщини, Гуцульщини, Львова, Черкащини, Вінниччини. В основному це – предмети вжиткового призначення (сулії, пляшки, чорнильниці, слоїки, штофи). Менш представлено предмети декоративно-вжиткового характеру (скульптурна пластика), окремою групою представлені ікони на гутному склі.

Скло стало одним з найбільш самобутніх видів декоративно-вжиткового мистецтва через свої фізичні та художні властивості. Водночас, завдяки цього воно широко використовується в архітектурі, монументальному і станковому живопису, скульптурі у синтезі з металом, керамікою, деревом тощо. В порівнянні з гончарством, виникнення склоробства на теренах України відносно не таке давнє, близько ІV – V ст. Найбільш поширюватися воно посало з ХVI ст., набуваючи самобутніх рис. Про це зазначають дослідники українського гутного скла В.Рожанківський, Ф.Петрякова й інші. Cкловиробництво постійно потребувало близького розташування до лісу – безпосереднього «постачальника» поташу, тому гути (невеликі склоплавильні заводи) не перебували на одному місці більше ніж кілька десятків років. Гутне скло отримували шляхом сплавлювання при високій температурі у великих глиняних горщиках (тиглях) піску, вапняку і поташу. Тут же поруч, безпосередньо біля скловарної печі, майстер-склодув за допомоги склодувної трубки шляхом вільного видування або за допомогою форм з гутного скла створював вироби. Кожний витвір вирізнявся індивідуальністю і неповторністю, адже окрім різноманітності форми скло має різні кольори, відтінки, прозорість, полиск і здатність заломлювати світло.

Впродовж XVIII – XIX століть постало унікальне надбання українських майстрів гутництва – скляний фігурний посуд для зберігання рідин, що збагатило світову спадщину художньої культури. Цей скляний посуд зовнішніми обрисами нагадував ведмедів, баранів, коней, півнів тощо. Пластичні форми тварин мали узагальнюючий, дещо фантастичний характер. Його витоки, мабуть, сягали ранньослов’янських культів тварин і птахів, котрі, за віруваннями, приносили людям добробут, захищали житло від нещасть.

Про вкорінення гутництва в українському житті свідчить, зокрема, народна пісня :

«Ой до гути доріженька, до гути, до гути,
Сам не знаю, куди маю, куди повернути.
Чи до тої доріженьки, що я ї не знаю,
Чи до тої дівчиноньки, що я ї кохаю».

У першій половині ХІХ ст. склоробні художні промисли в Україні поступово занепадали. Дрібні осередки скловиробництва припинили свою діяльність, а великі гути змушені були переходити на виробництво звичайного одноманітного посуду та шибок. І вже під кінець ХІХ ст. скляна промисловість остаточно витіснила ручне склоробство. Тільки у другій половині ХХ ст. почалося відродження національних традицій гутництва, насамперед у Львові. З цим відродженням пов’язані імена таких визначних майстрів гутництва як Петра Семенка, Мечислава Павловського й інших.

На сьогодні, не зважаючи на досить важкі умови для збереження і розвитку цього виду народного промислу (адже більшість скловиробних підприємств України не функціонують), народні майстри і професійні художники торують шлях своїми творчими пошуками нових можливостей скла, нових художніх виявів, образів і символів.

Веселка Литвин,
завідувач відділом «Дерево, кераміка, скло» НЦНК «Музей Івана Гончара»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати