ДИВОСВІТИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДНОГО МАЛЯРСТВА

Мистецтво народної картини, продовжуючи бути традиційним у своїй основі, виступає оберегом національної самобутності, показником високих моральних та естетичних якостей самого народу. Народна картина, як і все традиційне мистецтво, постає не лише художнім відображенням реалій навколишнього світу, а й національною формою духовного буття народу.

Ретроспективний погляд на історію побутування українських народних картин дає уявлення про сталість їх тематики й сюжетів (славнозвісні “Козаки Мамаї”, “Козак і дівчина”, “Козак від’їжджає, дівчинонька плаче”, “Петро і Наталка” та інші). До багатьох з них народні малярі поверталися протягом віків. Виникає запитання: у чому ж причина такої сталості? Аналіз народних картин, покликаних задовольняти духовні потреби народу, показує, що найчутливішими мистці були до морально-етичних проблем, які залишаються актуальними повсякчас. Що змушує, приміром, сучасного народного маляра звертатися до змалювання яскраво виражених національних типажів українців, вдягнутих у традиційний народний одяг, що нині майже повністю витіснився “загальноєвропейським”? Тут важливим є те, що в свідомості автора твору, як представника нації, живе генетична пам’ять свого народу, зберігається інформація про минувшину рідного краю, а тому він сам виступає спадкоємцем і носієм етнокультурних особливостей духовних здобутків своїх предків, утверджуючи їхнє право на існування в новітню добу історії. При цьому плин часу вносить в образотворчу мову народних картин різні суто зовнішні зміни, не зачіпаючи автентичності світоглядних позицій їхніх творців. У такому аспекті твори народного мистецтва слугували дієвим засобом виховання, збереження й примноження духовного потенціалу нації.

"Козак Мамай". ХІХ ст.

Найпоширенішим жанром народного живопису була і є побутова картина. У ній знайшли відображення різні сторони життя тогочасного села, мрії простих людей, що самобутньо втілювалися в поетично-образній системі народного світобачення, у словесному й образотворчому фольклорі. Мистець акцентує свою увагу на морально-етичних аспектах українського життя. Виробничі процеси, з якими асоціювалася тяжка, часом підневільна праця, не є предметом художнього відображення; так само народні малярі не вдаються до показу соціальних конфліктів та суспільних протиріч. Це не означає, що вони не помічали або ж свідомо обходили змалювання цих проблем. Річ у тім, що коло їх тем, образів визначалося потребами самих селян, функціонуванням народних картин у їхньому помешканні, одним із аспектів якого була позитивна емоційність.

Поетично-образна система мислення минулого проявлялася також і через народну пісню, що “лягала на полотно”, втілюючись у народній картині. Тому й не дивно, що більшість народних картин можна вважати своєрідним ілюстративним матеріалом до народних пісень. І навпаки, в кожній народній пісні можна віднайти тлумачення сюжетів народної картини, адже вони поєднані спільністю своєї образно-метафоричної мови.

Побутові народні картини часом писалися й під впливом літературних творів, особливо близьких народній свідомості, зокрема Івана Котляревського та Тараса Шевченка. Мали вплив також і професійні малярі, як то Костянтин Трутовський та Микола Пимоненко. Імена авторів картин часом відходили в небуття, а твори відтак ставали народними. В цьому вбачається природна сила взаємозв’язку і взаємопроникнення словесності й образотворчого фольклору, далекого від примітивності та поверхового сприйняття.

Поетико-романтичні погляди селянства на щасливе, безтурботне життя виявляються в системі певних образів-символів народних картин, в яких домінує одвічна мрія про “райський” куточок серед бурхливого житейського моря. Навіть сама назва таких картин, як “Тихий куточок”, спрямовує думку глядача в русло авторського світобачення.

 "Краєвид з вітряком".  1920-30 рр.      "Тікай, Петре з Наталкою..." 1920-30 рр.

"Дівчино моя, напій же коня". Поч. ХХ ст.         "Церква. Люди". Поч.ХХ ст.

         "Побачення". 1920-30-ті рр.                         "Травнева ніч". 1930-ті рр.

Відтак перед нами на полотні постає своєрідна сільська ідилія, виплекана народною уявою протягом віків. У зелені садків і струнких тополь видніються білесенькі хати, “мов діти в білих сорочках у піжмурки в яру гуляють" (за Т.Шевченком). Десь на пагорбі відлічує нестримний лет часу вітряк – типовий “персонаж” українських пейзажів. Поряд тихо в’ється річечка, навіюючи спокій, романтичну замріяність... Іноді на картинах зображується ставок чи озерце, а на їх плесі плавають білі лебеді – народний символ щастя й благодаті. У таку мальовничу картину природи вплітається й побутова сценка: народний звичай, зустріч закоханих чи просто одинока людська постать. Усе довкілля доцільно зорганізоване, композиційно врівноважене. Навколишній світ спокійний і гармонійний – у ньому немає зла, насильства, пристрастей. Саме до такого ідеального світу лине душа українця у своїх найсокровенніших мріях і прагненнях.

Чільне місце в сюжетних лініях народної картини відводиться питанням взаємин між жіночим і чоловічим началами (парубок – дівчина, чоловік – дружина), між минулим, сьогоденням та прийдешнім як динамічними складовими єдиного й неподільного цілого (рід: предки – батьки – діти).

Побутові сцени здебільшого подаються крупним планом, ніби вихоплюючи з чарівних краєвидів узагальнений погляд на світ, конкретизуючи його у змалюванні тих чи інших сюжетів буденного життя. У своїх простих, на перший погляд, творах народний майстер веде розмову про добре і зле, моральне й аморальне у сферах соціального середовища, висуває етнічні критерії краси і гармонії. Примітно, що негативне подається не натуралістично, а шляхом розкриття відповідної ситуації з відтінком народного гумору, сатири. Як наприклад, у картинах “Де моя хата?”, “Тікай Петре з Наталкою, біжить мати з качалкою” та інших. При цьому закладені в картину думки маляра, його оцінка даного явища відбивали водночас і громадську думку, і моральні норми звичаєвого права.

Особливістю сюжетів народних картин є зв'язок їхнього антуражу з місцевістю, де народжувалися твори, з локальними особливостями традиційно-побутової культури. Так на полотні з’являлися місцеві церкви, вітряки, вулички й хати, річки та ставочки. У всьому вбачаються місцеві традиції побуту, народного одягу тощо – повсякденного оточення маляра і його односельців. Таким чином один і той самий сюжет у кожного мистця міг трактуватися по-різному, трансформуватися у щось ближче й зрозуміліше йому самому. Примітно також, що в народних картинах не набув значного поширення жанр чистого пейзажу. В народній уяві навколишнє середовище є неподільним, тому природа не виокремлюється з нього як щось самостійне, і це є свідченням тісного зв’язку з нею людини. Все життя селян проходило серед степів, лісів, гаїв, річок та озер. Переважна більшість людей могла зовсім не виїздити за межі своїх околиць, живучи у власному згармонізованому й самодостатньому світі. Жанр чистого пейзажу в народній картині з’являється пізніше, разом із певними змінами в світогляді людей, у період зростання міст та посилення урбаністичних процесів, що розірвали єдність людини й природи.

Славнозвісна картина “Козак Мамай” по праву стала живописною думою народу, в якій за допомогою зображень-символів втілено цілий комплекс його морально-етичних кодексів і поглядів на життя. Сам образ цього “українського святого” викристалізувався в автохтонний, виплеканий століттями тип національного характеру, перетворився на невід’ємну складову етнічного менталітету. Народні малярі через конкретне в зображенні сцен із життя козака зуміли піднятися до загального у змалюванні цілого народу – і в цьому їх головна заслуга. Подібні явища є красномовним свідченням того, що народні живописці, розуміючи народні потреби й утверджуючи своїм мистецтвом національні ідеї, були лідерами своєї доби.

Народній картині притаманний високий лаконізм, що відповідав лаконізмові технічних засобів та прийомів художнього вислову. Позбавлені фахових навичок, народні малярі обмежено користувалися засобами лінійної та повітряної перспективи, законами світлотіней та рефлексій. Вони не прагнули до анатомічно правильної передачі людських зображень. Подібні завдання народні мистці розв’язували спрощено, узагальнено. Та від цього їхні твори не втрачали своєї емоційної сили, набуваючи глибокої символічності.

Відтак, українська народна картина постає своєрідним “вікном” у душу майстра, а отже, і всього народу. Її всебічне дослідження сприяє розкриттю духовних дивосвітів українства.

"Краєвид з лебедями". 1920-ті рр.

"Козак Мамай". ХVІІІ ст.

* ІСТОРІЯ ЦЕНТРУ *  ЗАСНОВНИК  *  КОЛЕКЦІЯ  * ВИДАННЯ  *  ВИСТАВКИ * КНИГА ВІДГУКІВ  *

*НАРОДНЕ МИСТЕЦТВО   *  МИСТЕЦЬКА ВІТАЛЬНЯ   *  ВІСТІ *