Зелені святки в традиційній культурі

На сьомий тиждень після Великодня в Україні починаються зелені святки. На сьому суботу – її ще називають Клечальною, Русальною – служили панахиду по тим, хто помер даремною смертю. У клечану п’ятницю звечора і всю суботу поминають покійних, прибирають могилки рідних, клечають їх гілочками і називають ці дні ще «літніми дідами». Під кінець дня прикрашають обійстя клечанням – переважно це невеличкі березові деревця та гілки – «май». Коли не мали багато берези, то квітчали кленом, липою, але то була розкіш, говорили бабці. Бо, наприклад, липа – дуже корисне дерево, і щоб “замаяти” усе подвір’я і дім треба було наламати дуже багато гілок. Гілочки осики ставили на воротах, по кутках загороди, вірили, що осика захищає од відьом. Гілочки полину мали захищати від русалок, що виходили на сушу. Кропива – од відьом, що нишпорили дворами. Гілочки ці не годилося викидати. Частину зберігали за іконою, на сволоку, у хліву, вірили, що вони допомагають від багатьох хвороб – їх і запарювали і підкурювали.

Восьмий тиждень по Великодню – Троїцький, Зелений. Вірили, що сходились у цей час кінець весни і початок літа. Веснянки можна було співати лише до Трійці, потім же – заборонялося, то співали троїцьких, русальних пісень. Ось, наприклад, із книги Зоріана Доленги Ходаковського, відомого збирача народних пісень, така:

«Ой пущу стрілу по всему селу.
Ох, і я в Лелю, по всему селу. /Приспів після кожного рядка/
Ой пошла стріла по кінец села.
Ох, і я в Лелю, по кінец села.
Та убила стріла білого молодця.
А ніхто к тілу не приступиться.
Приступилася стара бабушка, його матушка.
Ой самі дзвони задзвонилися
І сама церков одчинилася.
Ой самі книжки розчиталися,
І сама земля отворилася,
І само тіло схоронилося.

Що ж це така за стріла і що хоронилося? Є цікавий народний троїцький звичай «Стріла», ми зафіксували його під час експедиції співробітників нашого музею до с. Фасова Київської області від місцевого гурту та переселенців з чорнобильської зони. “Водінням стріли” називали сам процес ходи з піснями за село, самі пісні, учасниць гурту, а також предмети, що закопували в кінці обряду.

Як розказав нам місцевий фольклорист Олексій Заєць про Трійцю: “Багато де саме до Трійці водять стрілу. От стріла, а тоді закопували в землю щось, копієчки. Ото якраз зачинялась весна, одчинялось літо. Отут же село, то тут переселенці з чорнобильської зони і в них головне свято – Стріла і все, що вокруг русалок. А от в іншому селі – головно – Купайло. А воно так і є – там де головне – Купайло, то Трійця не дуже і навпаки. Літо починалося од Русалок, ото Троїцькі. До Тройці ще можна співать веснянки, до Русалок. І на Русалках ще можна співать веснянки, і всьо! Русалії кончились, вже неякої весни. До проводів Русалок готувались як до Великодня. Це було одне таке з найвизначніших таких свят, яке панувало на їхній території, але радянська влада забороняла не тільки християнські традиції, але і ті традиції народні”.

Жінка з місцевого гурту додає: «Ну, русалкі, вони ж од язического, православіє ж їх унічтожало, а воно залишилось». Інша бабця коментує: «У всіх язики є!»

Стрілу «виносили» за село, виходячи на пагорби біля села, співаючи про неї пісень.

Потім там же розпалювали багаття, грали. Обряд цей проводили лише жінки А вже надвечір «блискали». Як пояснили нам респондентки – «жінки ж раніше не в штанах ходили, а в сорочках, то треба було задерти сорочку – «блиснути» – щоб пшеницю вороб’ї не попили та град не побив».

Ритуальне оголення тіла зустрічається у звичаях багатьох народів світу, більшість із них спрямовані на примноження урожаю, захист землі. Після проведення стріли у землю закопували монетки, копієчки – ця дія спрямована на принесення ритуальної жертви землі, адже увесь троїцький тиждень землю не можна було чіпати ні в якому разі – ні садити нічого, ні полоти.

Олексій Заєць продовжує: “І от коли комуністична влада прийшла, вони в першу чергу заборонили проводи русалок. Були такі випадки, що людей і стидили в колгоспі, їх визивали на село на зібрання і прямо в будинку культури голова колгоспу, голова сільської ради виходили і позорили тих людей, які виконували ці обряди. Це було у переселенців. Тому по багатьох селах можем бачити, що де русалки ще продовжувались і до аварії на ЧАЕС, а де їх уже не було із шістдесятих років”.

У Сіверському краї збереглося завивання троїцьких вінків на березах, або вінків на голову з берези і квітів:

«Ой зав’ю вінки да на всі святки,
Ой на всі святки, на всі празники!»

Над Десною був звичай кумування – частувалися різними наїдками, особливо яєшнею. Дівчата цілувалися через березові вінки – «кумалися».

Подекуди ходили, співаючи, вулицею з березовими гілками, а подекуди – наряджали «тополю». Вибирали високу і вродливу дівчину за «тополю», прибирали її, і, співаючи, водили по селу:

«Стояла тополя край чистого поля.
Стій тополенько, не розвивайсь,
Буйному вітроньку не піддавайсь».

Четвер на Зеленому тижні називали Сухим, Русалчиним Великоднем. У цей день не можна було рубати дерев, косити траву, рвати зілля, полоти грядки, щоб не ворушити кореня, бо вірили, що чого торкнешся на Сухий четверг – усохне. Адже Русалки на свій Великдень просушуються. А що можна було робити в цей день – виносити усе добро зі скринь та комор, особливо одяг та тканини пересушуватися.

Упродовж цілого тижня заборонялися польові роботи. Та можна було сіяти ячмінь, який точно вродить. На Поліссі увесь клечаний тиждень можна було йти в ліс і «клечати» ділянку під поле – тоді на ньому гарно родитиме.

Анастасія Панкова, старший науковий співробітник НЦНК “Музей Івана Гончара”

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати