“Всі ми прийдемо на той світ, до тебе”

Було б, вочевидь, фарисейством, якби я по смерті Маестро бездоказово стверджував, що був у тісних взаєминах з Іваном Гончаром, як це чинить дехто з сьогодешників. Але з великим Українцем мені таки пощастило мати кілька приємних, що запам’яталися назавжди, зустрічей. Про деякі з них вважаю за обов’язок згадати.

В ту задушливу брежнєвсько-сусловську добу я працював у радомишльській райгазеті, що на Житомирщині. Оскільки був спудеєм заочного навчання на факультеті журналістики КДУ ім.Т. Шевченка, то двічі на рік приїздив на сесійні виклики до стольного Київ-града. Наш курс не особливо відзначався “вільнодумництвом”, але було коло друзів, з якими я підтримував тісні взаємини, котрі об’єднували нас за національними поглядами.

Одного разу – а я вже наслухався про унікальний музей Гончара – запропонував своїм найближчим колегам перевідати цей осередок. Прохолодної осінньої днини ми пообідді дісталися лаври, а звідти пішки спустилися до затишного будиночка. В подвір’ї нас зустріла літніх років жіночка. Навіть не перепитуючи хто ми, люб’язно запропонувала завітати до музейної світлиці Івана Макаровича.

Почувши поскрип дверей, господар чемно привітався, запропонував роздягтися і йти до зали. Я інтуїтивно зробив для себе висновок: це і є маестро Іван Гончар, симпатичний худорлявий чоловік, надмірно енергійний і рухливий, зі срібиною волосся, яке він час од часу пригладжував правицею…

Ми втрьох не поспішаючи оглянули перший і другий поверхи знаменитого музею, полюбувались унікальними експонатами – рідкісним іконописом, зібраним майже з усіх регіонів України, ткацтвом, вишивкою, мистецькими виробами утилітарно-побутового характеру. Звісна річ, найдовше я затримувався біля експонатів з мого рідного Полісся, – кожна річ пахла дитинством і юначими роками, котрі як спалах зірниці промайнули в древлянському краї.

До Гончарового музею постійно надходили все нові й нові відвідувачі. З їхніх розмов можна було дізнатися, що це люди приїжджі; переважно це були мешканці не тільки із західних, а й полудневих областей. Кожному, в тому числі й мені, не давала спокою думка: як і коли цей худорлявий чоловік зміг об’їздити й обходити всю Україну, щоб зібрати таку кількість безцінних пам’яток нашої національної культури, котрим позаздрив би будь-який державний музей? Це вже потім я дізнався, що офіційні органи, аби позбутися народного паломництва до Гончарової оселі, власникові національних скарбів пропонували передати їх до однієї із державних скарбниць. Іван Макарович начебто відповів: я ладен безкоштовно передати всі експонати, якщо збудують приміщення музею за моїм проектом…

Не беруся стверджувати, так воно чи ні, але подібні чутки були на вустах у багатьох його пошановувачів. Позаяк в оселі зібралося чимало відвідувачів, котрі оглянули експонати, маестро, зайшовши до зали, увімкнув програвача зі своєю палкою промовою. Кожне його слово, зафіксоване на плівці (не міг же він щоднини “читати лекцію” гостям) палахкотіло незрадливою любов’ю до збереження національних святинь, звичаїв, мови; чимало з присутніх, увімкнувши диктофони, записували текст-звернення до щирих українців, як добру пам’ятку про відвідини цього унікального на той час осередку.

Насамкінець з’явився й Іван Макарович, щиро подякував одвідувачам за їхню увагу і запропонував, якщо в кого є цікаві експонати чи хто знає про такі, що десь зберігаються, – поповнювати його національну скарбницю. Один з моїх колег наївно запитав, чи не перебуває він у родинних зв’язках з Олесем Гончаром. “Ні, – щиро усміхаючись, відповів Іван Макарович, – але ви маєте бодай листами підтримати Олеся Терентійовича” – і назвав його домашню адресу (під ту пору йшла шалена атака на книгу “Собор”). Наступного дня я написав Олесеві Гончареві теплого листа, в якому зокрема оповідав, що свого сина-первістка назвав ім’ям на його честь (сумніваюсь, що відгук адресат отримав; скорше всього він “осів” у моєму власному архіві в глухих стінах КДБ).

Наостанок кожен, хто бажав, міг висловити власні міркування в книзі відгуків. Я не міг відмовити собі піти “безголосим” од духовного освячення Гончарового музею – і залишив теплі слова подяки господареві цієї світлиці (лише згодом довідався, що мої розмірковування стали “надбанням” так званих компентентних органів, оскільки кадебешники пізніше вилучили книги відгуків, щоби в такий спосіб зафіксувати “націоналістів”).

Після перших одвідин Гончарового музею (а їх було кілька) я радив своїм краянам, перевідуючи Київ, обов’язково побувати у світлиці Івана Макаровича. Зрештою, завдяки випадкові, мені судилося самому стати мешканцем стольного града, влаштувавшись співробітником у журналі “Народна творчість та етнографія”.
Якраз у Києві довелося відчути погляд “недремного ока”. Колишній колега по роботі, наче між іншим, поцікавився, чи бував я у музеї Гончара. На його “хитромудре” запитання відповів тим же: “А чого тебе це цікавить?” – “Розумієш, – прижмуривши крапкуваті очі, прорік навуходонощик, – усіх, хто там буває, фіксують. Над ними вже й суд відбувся”.

Під ту пору я вже був майже “стріляним вовком”, знаючи, як чинять з українськими повпредами. Мовлена ним “засторога” мала на меті залякати не тільки мене, а й моїх знайомих, аби якомога менше людей відвідували оселю духовного відродження.

І мені одразу пригадалося: першого і наступних разів, коли ми залишали затишне помешкання І. Гончара, постійно стовбичив на обочині опецькуватий наглядач, пильно вдивляючись в обличчя тих, хто заходив і виходив. Хто були ті “стражі”, сподіваюся, не варто розтлумачувати.

Пригадується і такий випадок. Нашому часописові етнографка Лідія Орел запропонувала матеріал про етнографічні експонати з власної колекції І. Гончара. Кілька років поспіль тодішній головний редактор – відповідальний однодумець українофоба Шамоти – цинічно відфутболював статтю на редколегії, ставляче одне й те ж єзуїтське запитання завідувачу відділу, цебто мені: “Кого намагаєтесь пропонувати?!” Цікаве есе, отже, пролежало в архіві кілька років, допоки не надійшла “горбачовська перебудова”.

На початку сімдесятих, коли досягли найбільшого апогею масові арешти та судилища над українською інтелігенцією, які підтримували космополіти Щербицький і  зосібна лютий українофоб Маланчук-Мильман, за мною на роботу зненацька приїхав “чорний ворон”. Найпершим запитанням у застінках співробітника КДБ було таке: “Ви бували на збіговиськах 22 травня біля пам’ятника Шевченкові та в оселі Івана Гончара?”

Щиросердно зізнаюсь: я дав неправдиве свідчення, хоч таки був там і там. “Брешете! – невдоволено огризнувся куратор нашого журналу, неквапно гортаючи мою особисту справу. – У нас є незаперечні свідчення про вашу Сутність. При потребі ми навіть засвідчимо ваше рукописування в Гончара…” Я тут же згадав про свій відгук, але промовчав. До речі буде сказано, що майже кожному моєму знайомому, яких викликали на Володимирську, ставили такі ж самі запитання. Отже, репресивна система вельми боялася Гончарового осередку, де гуртувалися національні повпреди.

Поступово, хоч і зі скрипом, відходила в минувшину людиноненависницька брежнєвсько-сусловська тоталітарна доба. Нарешті повіяла тепловієм так звана перебудова. На прогрітому ґрунті почали проростати приморожені паростки вільнодумства, оживали народознавчі товариства, люди збиралися на мітинги, з’являлися статті й книги національного характеру. Ті, хто свого часу, якщо і не шельмував, то стояв на заваді популяризації подвижницької діяльності Івана  Гончара, щонайпершими оголосили себе “прибічниками” маестро. Невдовзі з’явилася й горезвісна стаття в нашому журналі. Я з етичних міркувань не називатиму прізвищ колег, оскільки їх уже немає поміж нас, котрі в один голос заволали: “Як же це трапилося, що матеріал про такого славетного чоловіка кілька літ пролежав у архівах?” Довелося нагадати, що ініціаторами і ретельними цензорами були саме вони…

Добру справу в ті часи зробив журнал “Пам’ятки України”, членом редколегії якого був і я. З номера в номер часопис друкував спогади і роздуми Івана Макаровича, репрезентував експонати з його музею. Це були чи не найцікавіші матеріали, що набули великого розголосу.

З цієї нагоди хочу навести  й такий цікавий факт. На одному із засідань редколегії “Пам’яток України” тодішній головний редактор п. Сєриков (я нічого не можу сказати про нього як людину, але те, що він був блискучим журналістом-організатором і надміру сміливим, мо’, із кон’юнктурних міркувань, адже тодішня ситуація  пророкувала розпад імперії) запропонував умістити серію гербів-тризубів.

Члени редколегії висловлювали різні погляди. Так звані “середнячки” пропонували поки що не поспішати з публікацією, аби “не накликати біду” цікавому виданню, я, Микола Жулинський, Валерій Шевчук та ще дехто підтримали позицію головного редактора, натомість кілька осіб, серед яких був і відомий академік, а нині й депутат, категорично відкинули таку ідею. Але більшість проголосувала “за”.

Свіжовидрукованого номера я подарував дочці, котра закінчувала відому в Києві школу ім. Лесі Українки. Серед старшокласників – дітей переважно з інтелігентних родин – уже бунтували революційні ідеї до незалежності. На одній з перерв група школярів самовільно зняла зі стіни в кабінеті української мови та літератури портрет Леніна й приладнала Тараса Шевченка, обрамивши його придбаним у салоні вишитим рушником.

Дізнавшись про таку оказію, директриса вчинила шарварок: чому “молокососи”, не узгодивши з нею, самовільно учинили “акт вандалізму”. Але варто віддати належне виховниці – портрет Шевченка не анулювали і не відновили картавого більшовика…

Відчувши свою першу перемогу, молодята наступного дня підготували рукописну стіннівку з національними закликами, гімном “Ще не вмерла Україна” та символічними зображеннями тризубів й приклеїли на другому поверсі – навпроти російськомовного класу. Наступного дня стіннівка зникла. Через день її текст відновили, а поруч долучили журнал “Пам’ятки України” з гербовими репродукціями та спогадами І. Гончара. Щоби не повторилася попередня історія, зорганізували чергування під час занять; коли ж закінчувалися вони “рекламну продукцію” знімали, знаючи, що недоброзичливики вчинять теж саме. Як на мене, це досить цікавий факт. І цьому значною мірою посприяла активна громадська діяльність Івана Макаровича.

Національне самоусвідомлення з кожним днем набувало чимраз більшого розвою: в столиці проходили багатолюдні збори й мітинги, в яких брав активну участь і Маестро. Ті, хто раніше остерігалися контактів з ним, прилипали до нього, немов мухи до меду, – ще б пак: його ім’я вже було на устах у багатьох, – лесливо усміхаючись вставним білим чи металевозуб’ям.

Нарешті надійшла пора, коли Івана Макаровича висунули кандидатом на претенденти лауреата премії ім. Т. Шевченка. Як зараз пам’ятаю: до мене на майдані Незалежності підійшла миловидна українка з аркушем паперу і запропонувала поставити, якщо вважаю за потрібне, підпис на підтримку. Я безвідмовно зголосився.
На одному з вечорів мені випала нагода тісніше зазнайомитися із Іваном Гончаром. Дізнавшись хто я є, він щиросердно потис мою правицю й дружньо привітав з появою першої книги “Берегиня”. Невдовзі по цьому отримав й листа. Іван Макарович пропонував висловити свій голос у пресі на захисток випадком уцілілого кварталу на Хрещатику зі старою архітектурою забудовою (тоді дехто з архітекторів пропонував знести давні будівлі, які начебто не вписуються в сучасний ансамбль). Хіба можна було відмовитись од такої пропозиції?

Можна було б пригадати й інші не менш цікаві факти, пов’язані з Іваном Макаровичем. Але й цих достатньо, аби зробити логічний висновок: це була неординарна особистість, котра все своє життя присвятила Україні, залишивши по собі вдячну пам’ять для майбутніх поколінь.

Столітній ювілей великого Українця ми відзначатимемо, на жаль, без Маестро. Проте нікуди не дінешся – кожен із сущих раніше чи пізніше неодмінно відійде в потойбічний світ, бо, як кажуть французи – “се ля ві”, себто таке життя. В цьому контексті цілком буде логічним згадати рядок з вірша Івана Драча, якого він присвятив річниці смерті Василеві Симоненкові: “Всі ми прийдемо на той світ до тебе, Тільки Україна хай не йде”.

Ці прекрасні слова можна повністю переадресувати Іванові Макаровичу Гончареві, котрий своє трудовніче життя присвятив рідній Україні, аби вона була вічною і непереможною.

Василь Скуратівський
(Кілька спогадів, пов’язаних з Іваном Гончаром)

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати