Відображення реалій голодомору у мовній свідомості українців

25 листопада 2016 о 16:07 | Інше, Статті

Карбан Аліна Фольклорист, культуролог

Відображення реалій голодомору у мовній свідомості українців.
(на матеріалі прозових наративів про голодомор 1932-1933 рр.)

Концепти у мовній картині світу можуть проявлятися різним чином – як стереотипи, мотиви, образи, абстракції, емоції, асоціації, знаки, символи, міфологеми, і навіть як гештальти чи фрейми тощо. Таке розмаїття вираження пов’язане головно з тим, що інформація, яка індивідом накопичується протягом життя, отримується ним із різних джерел, а це не може не відобразитись на утворенні, реалізації та сприйняті будь-якого концепту.

Так, у когнітивній лінгвістиці під концептом розуміється «термін, що слугує поясненню одиниць ментальних або психічних ресурсів нашої свідомості і тій емоційній структурі, яка відображає знання і досвід людини». [10, 90].
Концептосфера фольклору тісно пов’язана з пам’яттю, міфологічними уявленнями та емоційною сферою життя народу і є своєрідним організованим простором кодів. Вона постійно конструюється та логічно доповнюється. Тому звернення до концептуального аналізу фольклорних текстів зумовлено пошуком методів, які, з одного боку, дозволятимуть розширити вивчення проблеми інтерпретації та розуміння тих чи інших усних народних творів і, з іншого, – слугуватимуть для «виявлення концептів засобами мови».[3, 34].
Детально розглянувши зміст народних оповідань про голодомор, можна виокремити кілька домінуючих концептів, а саме: смерть, голод і страх. Ці образні універсалії пов’язані у першу чергу з внутрішніми психоемоційними процесами і почуттями, які породило пережите лихо. Вони створюють не лише емоційний настрій твору, а й, наскрізь пронизуючи тканину тексту, особливим чином віддзеркалюють жахливу атмосферу 1932-1933 рр. і транслюють міфологічні уявлення народу про різноманітні явища соціального характеру.
Важливо зупинити увагу на кількох спільних особливостях виокремлених концептів.
По-перше, голод, страх і смерть у народній прозі про події 1932-1933 рр. є взаємозалежними і взаємодоповнюваними концептами. Так, взаємозалежність концептів «голоду» і «смерті» простежується уже на рівні номінації трагічних подій. Адже «голодомор», термін, який свого часу вжив письменник Олекса Мусієнко [11, 42], поєднує у собі ці дві лексеми – «мор» – «пошесна смерть» і її втілення шляхом штучного голоду. Крім того, базові емоції та стани провокують і посилюють подальший чуттєвий настрій твору, а також розгортають сюжет, роблячи його динамічним. До прикладу, прихід активістів породжував страх у селян, відсутність їжі супроводжувалася голодом, тривале голодування призводило до смерті. Слід додати, що в межах такої емоційної лінії розкриття концептів не завершується, адже вони в достатній мірі стереотипізовані й актуалізуються у текстах залежно від тем, ситуацій, подій тощо, які лягають в основу того чи іншого фольклорного жанру. Саме тому важливою спільною рисою, яка об’єднує ці концепти є їхня сформованість на рівні духовної, матеріальної культури й етнічного світогляду, який із давніх-давен проявлявся в антропоморфізації «не лише стихій, сил природи, а й тих явищ, які через незнання законів, причин їхніх та наслідків були для нього незрозумілі.» [6, 190]. Антропоморфізація феноменів страху, смерті і голоду в народних оповідях про голодомор 1932-1933 рр. є досить поширеним засобом їхнього художнього зображення. В оповіданнях ці образні універсалії «ходять», «косять», «оселяються», «вселяються», «змушують страждати», «супроводжують», «знищують» тощо: «Голод косив людей, вмирали цілі сім’ї» [19, 494], «Тяжко пригадувати роки мого дитинства, коли ходив в обнімку зі смертю.» [18, 898], «А голодна смерть кругом косила людей немилосердно.» [16, 286], «Голодомор 1933-го року дуже добре пам’ятаю. Він змусив нас страждати» [20, 815].
По-друге, формування системи концептів в усних наративах про голодомор, є, з одного боку, логічно зумовленим, з іншого – дещо несвідомим фактором, оскільки народне оповідання, безумовно, має виразну історичну домінанту, спирається на жахливі тогочасні реалії. Саме тому емоційне тло цих фольклорних творів є досить активним. Інша ж справа – процес вербалізації концептів, допоміжну роль у якому виконує семантика важливих художніх образів (конкретних людських, просторових, живих і неживих), чуттєво-експресивна лексика (епітети, фразеологізми, метафори, антоніми, синоніми, дієслівні форми), мовні засоби розмовного стилю: вигуки, вставні слова тощо, а також пожвавлені давні міфологічні уявлення про певні соціальні та емоційні феномени. Крім того, розкриття і функціонування концептів не меншою мірою залежить і від майстерності автора-оповідача.
Для пласту української міфології смерть є одним із ключових концептів. «Саме уявлення про смерть, продовження життя після неї і безсмертя лягли в основу культу предків, а відтак – наскрізно «прочитуються» в обрядовому фольклорі, героїчному і казковому епосі, переважній більшості неказкової прози і т. ін.» [17, 64]. Як уже було згадано, у народних уявленнях образу смерті притаманні антропоморфні ознаки, вона уявлялася страшною на вигляд і мала «деяку подобу людську, але тіла зовсім не мала, а були тільки кості [8, 555]». Крім того, люди вірили, що смерть орудує певними засобами для заподіяння зла: «при собі вона мала всякі знаряддя мук: мечі, стріли, списи, коси, серпи, залізні роги, пилки, сокири, рубанки й інші нам невідомі знаряддя…» [8, 555]. Характерно, що в оповіданнях про голодомор смерть у буквальному розумінні з’являється зі «знаряддям мук» – залізним спичаком, а її фізичним втіленням виступають реальні люди – «розкуркулювачі»: «Коли почалася колективізація, по дворах ходили активісти, як чорна смерть… Ці антихристи виламували двері, виганяли сім’ю в ніч, на мороз, кидали сонних дітей у гарби й везли в голий темний степ.»[16,172].
У голодоморному фольклорі мученицька смерть, загибель, вбивство і сам процес болісного вмирання без перебільшення фігурують у кожному спогаді оповідача: «Людей дуже багато впало. Попроїдали одежу і все, що було. Люди вмирали. Отак іде, їсти хоче, падає і вмирає» [4, 89], та уривок зі спогаду іншого оповідача: «Десь там після Різдва, вже морози оті саме страшні, ото тоді масово помирали люди. Гинули, просто гинули. То було дуже страшно. Які були люди ті голодні, опухлі» [4, 118]. Спогад свідка зі Сумської області: «Тут на вигоні не одного пухлого зарили. На дорозі мерли, ніхто не знав, що за люди. Їх не забирали, де впав, там і прикопали.» [20, 814].
В знаннях українців і до цього часу зберігається стійке уявлення про те, що появі смерті, а також будь-якому іншому фізіологічному лиху, як хвороба, чи природнім аномаліям, як засуха, повінь тощо, досить часто могли передувати певні символічні знаки-звістки чи образи-провісники. Зокрема, це могли бути віщі сни, поява чорних птахів (вороння, круки) і певні дивні відхилення, які відбуваються зі звичним побутовим станом речей. Таким чином, і в усних наративах про голодомор 1932-1933 рр. подекуди трапляються епізоди з пророцтвами щодо наближення біди: «Весною 1932 року моя мати якось побачила на заході сонця на небі, коли сонця вже не було видно: по обох боках від сонця вгору простяглися два довгі чорні стовпи чи дороги. Мати позвала й мене. Потім вона про це розказувала в сім’ї, сусідам, то старі люди говорили, що це недобре, що буде якийсь помірок.» [16, 187].
Особливої уваги у формуванні метафорично-символічного поля концепту «смерті» заслуговує образ «чорного ворона». «Чорним вороном» селяни називали автомобіль, яким забирали, зазвичай у невідомому напрямку, арештованих: «За цей вірш дядька Сергія як забрав «чорний ворон», то й дотепер ні чутки, ні звістки.[16, 167]». Цей образ має символічне наповнення, адже в народі вважалося, що «сороки й ворони (гайворони, круки та галки) належать до так званих «нечистих», чорних птахів. Вони є переважно зловісними символами, пов’язаними зі смертю, потойбіччям, лихою силою [7, 336]. Закорінена в підсвідомості народу міфологічна семантика чорних птахів накладає свій відбиток на суспільно-історичні реальні образи і це вкотре демонструє стійкість побутування народних уявлень на сучасному етапі.
Слід зауважити, що роки Великого голоду наклали свій відбиток і на поховальній традиції українців. Так, очевидці пригадують, що ще на початку голоду, доки люди мали сили, то ховали померлих родичів і близьких людей біля хати: «Батько помішався умом і теж помер. Його загребли сестри під своїм тином без могилки, без нічого…[16, 254]», «Хто вмер, того зразу біля хати і ховали в садочку. Викопали яму і двоє хлопчиків і поховали.[4, 128]», «Де зараз старе кладовище, там і хоронила. А як уже немічні були, так і біля хат. Люди насилу могли хоч землею померлих прикидати. [20, 837]», а вже згодом за покійними, напівмертвими і навіть ще живими, проте ослабленими, приїжджала підвода коней із однією чи кількома особами, які за таку роботу отримували шматок хліба: «…ще живе, тріпається ногами, а вже везуть його на кладбище, яма велика, братська могила і туди вкидали. Два чоловіки були такі, що копали яму. Їм по кілу хліба давала за те сільрада. [4, 115]». Населення боялося таких односельців: «Як тепер бачу: кожен день їздить по дворах спеціальний чоловік кіньми, підбирає «дохлих» людей. Увійде, було, в хату: є неживі, а то й живі, готові, але ще дихають. Так він, як той, кат, живих людей тягнув на віз і до ями… [16, 240]». Згадує Михайло Івченко: «Я починаю боятися стуку коліс Никодимової грабарки. Ось він уже виносить Нішу (Нечипора) Русалівського. Мого старшого товариша по школі та пасовиську <…>. А потім вивозить Табашнюків Явтуха і Лигора з родинами. За ними «вільного козака» Орленка Ювмена. Довго в хаті пролежав захололий, поки не навідався Никодим. За кілька днів Никодим перед нашими ворітьми везе Максимців. Так і не догризли голову здохлої коняки.Никодим з чорної туги потішається.<…> «Куди ти мене береш? – каже Никодимові (прим. автора – сусід Федір Смоктій). – Я ще живий». Никодим не зважає на те. Попід руки Федора та в грабарку. Знає, скільки кому відміряно цього світу…[16, 211]». У цьому епізоді можна помітити, що образ Никодима в очах оповідача стає, ніби своєрідним втіленням самої смерті. Адже він, як і смерть, знає, скільки тій чи іншій людині залишилося жити. Досить часто в оповідях звучать мотиви: вмирання «на ходу» чи «під тином»; підбирання трупів на вулицях, «згрібання» їх до «братської могили»; відсутності домовини, кладовища і загалом поховального обряду, що у свою чергу дисонувало з ментальністю українців, а відтак сприймалося негативно: «А людей вмирало не дай Бог! На ходу вмирали. До того долежиться, що вже не годиться підти добить собі шось. А хоронили – ото яму викопають, чоловік 10 накидають туди, загорнули і всьо. [18, 766]».
Опріч того в оповідях очевидців можна натрапити на спогади про, так звану, перемогу життя над смертю, коли людей рятували з ям-захоронень: «Померлих забирав возій з повозкою і конем. Забирав померлих, а то й живих ще. Відвозив і кидав на кладовищі у велику яму. Був випадок, коли одна тітка дістала з ями свого напівпомерлого племінника і виходила його, зберігла хлопцю життя [18, 856]». Специфічне здолання стану покійника трактувалося як ознака довгого життя, своєрідна ініціація: «На кладовищі грабарку з кількома задубілими трупами – і мене з ними – перекинули у велику яму й поїхали <…> Пробував вибратися, але ніяк не міг вилізти з ями І тут, коли я вже втратив будь-яку надію на порятунок – ніби чиясь хода. До ями придибала старенька бабця. Але де їй виволокти з ями мої кості… Вона простягала мені свої сухі руки, та я знав, що і її втягну… Коли повернулась і подибала від ями, я став кричати, благати, щоб щось робила, не кидала мене тут на ніч. Упав у кутку, й знову стало до всього байдуже. Не знаю, скільки часу минуло, але бабця вернулася, приволокла якусь гілляку. По ній з тяжкими зусиллями я видряпався з ями.
Тепер тобі, соколику, довго ряст топтати…»[16, 216].
Спогад демонструє напружену картину боротьби оповідача за власне життя.
До лексики, яка репрезентує концепт смерті в оповіданнях про голодомор 1932-1933 рр., належить синонімічний ряд номінацій – «мор», «винищення», «убивство», «загибель», «вмирання», «поморівка», «покос», «пошесть» тощо; прикметники – «нагла», «голодна», «важка», «болюча», «холодна», «страшна»; маніфестуються дії, що пов’язані зі смертю – «корчитись», «мучитись», «не дихати», «востаннє дихати», «шипіти», «не ворушитися», «падати», «гнити», «лежати каменем», «гинути», «вмирати», «опухнути», «отрупіти», «безсило зісповзти», «чіплятися за життя», «заклякнути», «замерзнути», «доходити», «посиніти», «стати на останню стежку (в інших варіантах – «стати на чорну стежку»)», «загнутися», «харчати», «стогнати», «кончатися», «об’їстися» (тут йдеться про те, що неконтрольоване поглинання великої кількості їжі, коли вона раптово з’являлася, часто призводило до летальних наслідків) та ін.
Отже, у такий спосіб концепт «смерті» є присутнім у кожному спогаді про голодомор. На емоційному рівні він може сприйматися як негативно, так і позитивно – смерть як позбавлення від тяжких мук.
Якщо говорити про емоційну складову голодоморного фольклору, то вагому роль тут відіграє концепт «страх». Страх є однією із базових емоцій. Його здатна відчувати кожна жива істота у разі наближення небезпеки. У фольклорі народів світу цій емоції відведене особливе місце, адже страх у різних його проявах так чи інакше присутній в обрядах і текстах традиційної культури. Люди боялися богів, наслідків їх гніву, стихії, недуг, смерті, незрозумілих явищ природи, нічного часу доби тощо. Саме відчуття страху і способи убереження себе від різноманітних загроз цього світу вербалізовано у численних обрядових текстах.
Окрім усього, в людини виникнення страху є не лише біологічною, фізіологічною емоцією, як, наприклад, у тварин, які бояться винятково видимих і конкретних загроз для їхньої життєдіяльності. Людям притаманна також уява, яка у свою чергу породжує різні тривоги, фобії, супутні психічні розлади тощо. Більше того – народна фантазія створила навколо страху особливе міфологічне середовище.
Проникнення емоційності в пізнавальну та номінативно-комунікативну діяльність людини пояснюється тим, що об’єктивно відбиваючи дійсність, свідомість сполучає відображені образи з суб’єктивно-емоційним ставленням до них [5,13]. Страх у системі людських емоцій є психічним процесом, що відображає відношення людини до самої себе та навколишнього середовища і відповідно знаходить своє віддзеркалення у мові. Концепт «страх» поєднує у собі, відповідно, як емоцію страху, так і різні способи її вербального втілення. Рефлексія страху в спогадах свідків голодомору 1932-1933 рр. є способом осмислення власних психічних переживань.
У спогадах про Великий голод концепт «страху» акумулює усю систему знань відповідно про саму емоцію страху і тому має кілька стадій емоційної інтенсивності. Перша стадія досить часто передається очевидцем уже на початку свідчення і втілюється шляхом пригадування почуття емпатичного переляку: «Ми були налякані батьковою тривогою [16, 164]». Другий ступінь емоційного напруження у творах передається через небезпеку, яку могли нести конкретні, реальні люди, так звані, негативні персонажі, а також через головний страх – страх голодної смерті.: «Нічого мене так не лякала, як голодовка. Ні війна, ні хвороба, я вже вік прожила і знаю все: голод – це саме страшне. Їли все, що до рук попало. А смерть, яка страшна від голоду. Трудно думати про це, а ще трудніше розказувати [18, 778]»
Особи, які викликали в населення найбільший жах, становлять групу негативних персонажів у творах. До них оповідачі переважно відносять: «сільські активісти», які займалися розкуркуленням селян: «Колгоспних «активістів» селяни ділили так: «комсомольці» – найактивніші, які ходили по селу, вривалися в хати, загрібали все, що бачили. Був ще й «осавула» – той, що йшов попід хати й гнав на роботу в поле, то «об’єздчик» <…> ні районне, ні міське начальство не наганяло такого страху, як ті комсомольці [21, 40]»; «наглядачі порядку», які стежили за тим, аби люди не мали змоги красти харчі: «…в селі був такий блюститель порядку Адам, по-вуличному – Балабуха. Його люди боялися як вогню, і старі, і малі, бо хто попадав йому в руки, то памятав усе життя – бив, як хотів [16, 168]» і спогад іншого свідка: «Одне прізвище – Ворошилов – наганяло страх. Племінник «першого маршала», як же. Боялись як вогню [16, 177]»; а також незнайомі люди, жебраки тощо, так звані, «мандрівники» із інших сіл: «Одного разу ми побачили незнайомця, який повз по землі і просив їсти. Прабабуся не дозволила нам підходити й розмовляти, сама пішла до хати, взяла дві картоплини, але боялася давати їх цьому чоловікові в руки. Вона, напевно, боялася, щоб він не накинувся на неї, а поклала на землю і підсунула палицею…[22, 118]», «Жебраки ходили чередами, ми їх боялися гірше смерті [16, 192]». З іншого ж найбільший страх у населення викликав саме страх голодної смерті: «Нічого мене так не лякала, як голодовка. Ні війна, ні хвороба, я вже вік прожила і знаю все: голод – це саме страшне. Їли все, що до рук попало. А смерть, яка страшна від голоду. Трудно думати про це, а ще трудніше розказувати [18, 778]»
Третій ступінь вираження емоції страху корелюється із часовим періодом, на який припав момент найсильнішого голоду. Проявляється він або у заміщені одного, так би мовити «меншого» страху голоду – «більшим», «жахливішим» станом страху смерті: «І ніхто не боявся отруїтися тою дохлятиною, ніхто, бо був страх ще дужчий – померти від голоду, а ця смерть страшна…[1, 249]», або – у майже повному притлумленні усіх інших почуттів, у тому числі співпереживання, жалю: «Не було мені жалко, не було страшно, тільки дуже хотілося їсти [82, 174]», і головно – страху смерті: «Чекаємо смерті, вже й її не страшно [16, 184]».
У новотворах про голод 1932-1933 рр. страх є одним із базових феноменів, а «страшне», як оціночна категорія, що характеризує загалом період і зокрема, пори року, саме явище голоду, людей і їхні вчинки озвучена майже в кожного оповідача: «Страшна була голодовка, страшна. [20, 814]», «По інших селах, я чула, і людоїдство було, злочини страшні, нелюдські [20, 811]», «Отаке страшне те життя було. Ми вижили чудом [20, 816]», «Страшне було. Нехай не вертається ніколи [18, 769.]».
Страх, про який оповідають свідки, згадуючи жахливі роки голодомору, є не лише способом передати гнітючу емоційну атмосферу та стан, у якому перебувало українське населення, це також своєрідна психологічна реабілітація і подолання болючої травми шляхом пригадування і проговорення.
Концепту «голод» у спогадах очевидців про роки колективізації відведене найважливіше місце.
Загалом же тема голоду для українського фольклору не є новою. Науковець Р. Кирчів зауважував, що збирачі і дослідники усної народної творчості констатували, що кожний раз, коли через неврожай чи якісь інші природні й суспільні біди виринала примара голоду, в народному середовищі ширилися оповідання і легенди на цю тему – виринали, відновлювалися у фольклорній пам’яті, варіювалися, модифікувалися давніші і творилися нові сюжети [9, 169]. Засуху, неврожай, а відтак голод люди сприймали в першу чергу як Господню кару за гріхи або ж як зловісне віщування про наближення кінця світу чи Страшного суду.
У документальній прозі про голодомор 1932-1933 рр. сприйняття голоду як Божого гніву набуває не лише есхатологічного, а й політичного підтексту. Оскільки в часи радянського союзу в українських селах і містах здійснювався тотальний глум над українською духовністю – грабувалися і нищилися церкви: «Старі люди того часу говорили: Бог карає, бо стали глумитися над Богом, хрести з церков скидати, божі храми оскверняти, порозвалювали їх, діти ростуть не хрещені. От Господь-Бог і карає усіх мором [16, 172]».
Голод 1932-1933 рр., як одна з найжахливіших катастроф у соціально-політичному житті країни, у свідомості учасників та очевидців і, відповідно, в народній прозі розкривається у двох площинах – реальній – як факт дійсності, що припав на конкретний відрізок часу, й у фольклорній – як стереотипізований образ.
Так, «реальність» голоду в оповіданнях демонструється, у першу чергу через його узагальнене, колективне сприйняття як штучного, зумисного явища масового винищення українського народу: «А я вважаю, що уряд винний у Голодоморі, який робили штучно»[18, 812], «Іскуственний голодомор зробили, та й усе» [22, 137], «Голодовка була зроблена штучно тодішними політиками» [18, 800], «Голодомор був штучно зроблений» [20, 834], «Сталін не тільки знав про страшний голод, а й сам його творив. Він найголовніший ворог нашого народу [1, 327]». Негативними конотаціями також позначаються і реальні виконавці вказівок радянського уряду. Їх народ нагородив цілою низкою емоційно-експресивних означень – «потрошителі горшків», «пси», «собаки», «нелюди», «виродки», «звірі», «чорти», «вершителі зла» тощо.
«Голодовка», «голодавка», «костомаха», «поморівка», «мор» – ці та подібні назви формують типовий синонімічний ряд концепту «голод».
Образна універсалія голоду в уяві народу постає страшною, безжальною і нещадною: «…страшний голод гуляв по Україні…» [1, 101]». Категорія голоду, так само, як страх і смерть, є антропоморфізованою. До прикладу, у спогадах очевидців голод «ходить» («Бо вже голод зайшов далеко» [16, 169]»), «жорстоко ставиться» («Голод жорстоко обійшовся з нашою сім’єю» [18, 761]), руйнує етичні норми і традиційні устої («Голод нищив совість, пошану до предків і їхніх могил» [16, 193]), «морить» («Голод морив людей» [18, 775]), «примушує» робити жахливі вчинки («Голод примушував робити страшні речі» [18, 776]). Голод в народній уяві поставав абсолютно реальною істотою, яка керуючи поведінкою людей, визначала їхню свідомість, тому нерідко свідки його вивищували над собою, називаючи «царем»: «Ніхто би не пішов за цими рибинками, за цією кукурудзою, які так властями охоронялися, якби не цар-голод… [16, 170]», або «учителем», який навчив рятуватися: «Отак люди рятувалися. Голод – страшний учитель… [16, 193]». В оповіданнях також зустрічається підкреслення «чужинності» голоду, заперечення його зрідненості не лише на особистому, а й на всезагальному рівні у фольклорній дихотомії свій-чужий: «Голод не свій брат» [4, 124].
У розкритті концептів «голоду», «страху» і «смерті» допоміжну роль виконує чорний колір. Компонент чорного кольору у творах про голодомор 1932-1933 рр. безпосередньо сприяє відтворенню атмосфери та психологічної напруги і загалом є своєрідним ідейним та світоглядним забарвленням епохи. Чорний колір бере участь у словесному оформлені образа, до, прикладу – «чорний ворон» – зловісна «спецмашина»; сприяє передачі почуття зневіри: «На світі весна, а над селом нависла чорна ніч» [16, 169]; підсилює трагічність моменту наближення смерті: «А Ганну подруги з поля попід руки привели. Вона теж ступила на свою останню чорну стежку.[16, 208]».
Отже, чорний колір в фольклорній прозі про голодомор символізує смерть, голод, зневіру, темряву часу, траур, таким чином виконуючи не лише естетичну, а й прагматичну функцію.
Загалом концептуальний аналіз усних наративів про голодомор допомагає осягнути когнітивний аспект мови, зокрема, зрозуміти, у який спосіб розвиваються фольклорні концепти на метафоричному рівні та яким чином відбувається взаємодія авторської свідомості з колективною.

Список використаних джерел:

1. 33-й: голод: Народна Книга-Меморіал/ Упоряд.: Л.Б. Коваленко, В. А. Маняк. – К.: Рад. Письменник, 1991. – 584 с.
2. Антология концептов. Под ред. В.И. Карасика, И.А. Стернина. Том 6. Волгоград: Парадигма, 2005. – 352 С.
3. Бабушкин А. П. Типы концептов в лексико-фразеологической семантике языка, их личностная и национальная специфика. – Воронеж, 1997. – 330 с.
4. Борисенко В.К. Свіча пам’яті: Усна історія про геноцид українців у 1932-1933 роках. – К.: ВД «Стилос», 2007. – 288 с.
5. Борисов О. О. Мовні засоби вираження емоційного концепту ‘страх’: лінгвокогнітивний аспект. – Житомир, 2005. 251 с.
6. Булашев Г.О. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях
7. Завадська В., Музиченко Я., Таланчук О., 100 найвідоміших образів української міфології. – К: Орфей, 2002. – 448 с.
8. Жайворонок В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. К.: Довіра, 2006. – 703 с.
9. Кирчів Р. Двадцяте століття в українському фольклорі. – Львів: Інститут народознавства НАН України, 2010. – 536 с.
10. Кубрякова Е.С. и др. Краткий словарь когнитивных терминов / Под общей редакцией Е. С. Кубряковой. – М.: Филол. ф-т МГУ им. М. В. Ломоносова, 1997. – 245 с.
11. Кульчицький С. – Голод 1932-1933 рр. в Україні як геноцид: мовою документів, очима свідків. – К.: Наш час, 2008. – 239 с.
12. Лихачев Д. С. Концептосфера русского языка // Русская словесность: от теории словесности к структуре текста: антол. / Ин-т народов России [и др.]; под общ. ред. В. П. Нерознака. — М., 1997. — С. 280–287.
13. Маслова В.А. Введение в когнитивную лингвистику: учеб. пособие/В.А. Маслова. – 5-е изд. – М.: Флинта: Наука, 2011. – 296 с.
14. Степанов Ю. С. Словарь русской культуры. Опыт исследования. – М.: Школа «Языки русской культуры», 1997. – 824 с.
15. Стефанский Е. Е. К методологии изучения языковой концептосферы (на примере эмоциональных концептов в славянских языках) // Московский лингвистический журнал / Гл. ред. С.И. Гиндин. – М.: Издательский центр РГГУ, 2004. Том 9. №1. 186 с.
16. Народні оповідання / Упоряд. С. В. Мишанич. К.: Техніка, 2008. – 448 с.
17. Наумовська Л. В. Онірична семантика простору смерті у фольклорі в контексті дискретності історичного тла.// Література. Фольклор. Проблеми поетики. – 2012. Вип. 37. С. 64-71.
18. Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні. Луганська область. Упор. Михайличенко В.В., Борзенко М.О., Жигальцева В.Л. – Луганськ: Янтар, 2003 – 918 с.
19. Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років в Україні. Миколаївська область. — Миколаїв: Видавництво «Шамрай», 2008. — 864 с.
20. Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні. Сумсьска область
21. Український голокост. 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив: У 3 т.2 / За ред. о. Ю. Мицик. – К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2005. – 443 с.
22. Український голокост. 1932-1933: Свідчення тих, хто вижив: [У 10 т.] т.3/ За ред. о. Ю. Мицик. – К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 432 с.

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Ви писали писанки цього року?

Результати