Українські народні прикраси з бісеру

Походження прикрас пов’язують із пізнім палеолітом – ранньою епохою розвитку людської культури, що містить у собі багато таємниць. Загадкою здалася вченим і поява в житті тогочасної людини речей, що не приносили жодної користі в побуті. «Навіщо первісній людині знадобилося те, що не може служити ані знаряддям праці, ані зброєю, ані одіжжю? Який пожиток з печерних малюнків, невеликих фігурок тварин і людей, а також підвісок, намист та браслетів?» – дивувалися археологи. Знайти відповідь допомогли спостереження етнографів за племенами Південної Америки, Екваторіяльної Африки та Океанії: заховані від цивілізованого світу у непрохідних джунглях чи на островах, вони ще й досі ведуть первісний спосіб життя.

Застосувавши метод аналогії, врешті прийшли до думки, що первісне малярство та пластика, які вчені називають найдавнішими творами мистецтва, пов’язані з магічними ритуалами. Малярські сцени з полювання або скульптурні зображення тварин для людей палеоліту були атрибутами магічного обряду замовляння звіра, який вони здійснювали напередодні полювання для сприяння успіхові в життєво важливій для них справі. Речі ж, які накладали на тіло: підвіски, намиста та браслети (як і малювання на тілі червоною вохрою), мали оберегове призначення – їх магічна дія скеровувалася на охорону життя та здоров’я кожного з членів племені. Невідомо, коли саме люди відкрили для себе красу оберегів і стали керуватися у їх створенні естетичними засадами. Проте важливість таких засад для людини відбилася в загальній назві усіляких накладних доповнень до одягу: підвісок, намист, браслетів, перстенців тощо, які українці звично називають прикрасами.

Найдавніші прикраси-амулети виготовляли з бивнів та зубів тварин, черепашок, бурштину та інших природних матеріялів. Багато оздоб з’явилося безпосередньо внаслідок технічного поступу людства. Кожного разу із винаходом нового матеріалу – випаленої глини, металу, скла – з нього, використовуючи найновіші технологічні досягнення, робили різноманітні прикраси. Серед археологічних пам’яток багато різної форми кораликів, з яких набирали намиста та браслети і якими також обшивали одяг.

Найулюбленішим штучним матеріялом для виготовлення намистин стало скло. Деякі вчені вважають, що його технологію було винайдено внаслідок тривалого експериментування зі складниками керамічної сировини та температурними режимами її випалу. Спочатку таким чином отримали фаянс, а згодом і саме скло. Технологія скла в різних місцевостях мала свої істотні відмінності, тому за хімічним складом та фізичними властивостями скляної маси археологи можуть встановити осередок, з якого походить та чи та знахідка. Намистини з протоскляної маси з подібним до скла (глазурованим) покриттям були відомі мешканцям Близького Сходу ще в V тис. до н.е.. Найдавніше ж скло у вигляді злитків археолога виявили серед давньоєгипетських пам’яток кінця III тис. до н.е.. Так само зі Стародавнього Єгипту походять і найдавніші, відомі вченим, готові скляні вироби, якими є намистини, що належать до середини II тис. до н.е.. Однак ранні технології скла могли існувати й у цивілізаціях долин Тигру та Євфрату чи у фіникійців або ж на острові Крит. Там також були виявлені різні за хімічним складом та фізичними властивостями дуже давні скляні вироби. Тому проблема встановлення прабатьківщини скла залишається відкритою.

До початку нової ери технологія виробництва скла вже була відома в Єгипті, Фіникії, Сирії, Індії, Персії, Асирії, Вавилонії, Месопотамії, на Кавказі та в деяких районах Західної Європи, зокрема в кельтів. Є також археологічні відомості про виготовлення виробів зі скла в околицях гирла Дніпра. У кінці II – на початку III ст. новим центром склоробства став Рим, звідки це ремесло потрапило на терени тогочасних рейнських провінцій Риму до франків та у Візантію (Східну Римську
імперію). Народження візантійського скловаріння археологи датують початком IV ст. – часом перенесення столиці Римської імперії з Риму до Константинополя (330 р.). Для будівництва й облаштування нової столиці Костянтин Великий сприяв переселенню туди майстрів різноманітних ремесел.

Завдяки торговельним зв’язкам наші далекі земляки мали можливість милуватися красою скла з давніх-давен. Утім археологи поки що не мають цілісного бачення того, звідки та якими шляхами привозили скляні вироби на землі прадавньої України. Вони повідомляють лише про поодинокі знахідки проїоскляних кораликів, які відносять до ранньої доби трипільської культури (енеоліт, IV — І половина III тис. до н.е.), усатівської групи цієї ж культури (бронзова доба, середина III тис. до н. є.), культури шпурової кераміки (кінець III – І половина II тис. до н. є.), культури багатоваликової кераміки (II чверті) II тис. до н. с.) тощо.

Значно більше є археологічних пам’яток протоскляних та скляних намистин І тис. до н.е. та пізнішої доби. Численні вишукані прикраси з таких матеріялів археологи знаходять, зокрема, у Північному Причорномор’ї на території грецьких колоній (VII ст. до н.е. – IV ст. н.е.), що мали тісні культурні та торговельні зв’язки з античними метрополіями. Особливе зацікавлення мистецтвознавців з художнього погляду викликають намистини зі скляними наділами, які нагадують очка.

Прикраси, виготовлені з протоскла, є серед пам’яток, які археологи відносять до часу скитської культури (VII ст. до н.е. — II ст. до н.е.). Низки з різнобарвних малоазійських пастових намистин, які носили не лише жінки, а й чоловіки, стали з’являтися у скитських похованнях, починаючи з VI ст. до н. є. Найчастіше археологи натрапляють на коралики білої, блакитної, коричневої та чорної барви. Протягом усього скитського періоду були поширені прикраси з пастових намистин з «очками». З пастових та скляних кораликів скити робили намиста, браслети-пов’язки, ними також обшивали рукави одягу по краю і вище ліктів…

Археологи виявляють скляні намистини й серед пам’яток усіх пізніших археологічних культур. На підставі хіміко-технологічного аналізу вченим вдалося встановити, що наприкінці І тис. н.е. на території Подніпров’я була поширена скляна продукція принаймні трьох склоробних шкіл, а саме: Сирії, Візантії та Єгипту. Більшу частину знайдених скляних намистин VIII-ІХ ст. становлять коралики масового виготовлення з Сирії, значно меншою є частка коралин індивідуального виготовлення візантійського походження. Серед знахідок кінця І тис. н.е. виявлено також одну мозаїчну намистину, яка, на думку вчених, потрапила у Подніпров’я з Єгипту.

Добре відомі скляні намистини були й населенню Київської Руси. Переважна більшість таких виробів аж до XI ст. була чужоземного походження. Так, у X ст. на Русь надходила сирійська скляна продукція, насамперед намистини двох типів: посріблені й позолочені (зі срібною чи золотою фольгою всередині) та намистини з кольорового скла. Поміж них був і бісер, який у той час виготовляли лише у склоробних центрах з розвиненими традиціями. З V аж до XIII ст. значна частка скляної продукції потрапляла на прадавні українські терени з Візантії, яка в той період була авторитетним лідером виробництва скла.

У кінці X ст. зароджується давньоруська традиція виготовлення та обробки скла. Саме до цього часу відносять місцеві знахідки ще не дуже вправно зроблених скляних намистин. Розвиткові нових ремесел, серед них і склоробства, сприяло політичне та економічне піднесення Київської Руси. Сильний вплив на Русь у сфері культури мала Візантія, яка, окрім iнших досягнень, володіла й технологією виробництва скла. Поштовхом до зародження склоробної справи в Києві стала, ймовірно, спільна праця руських та грецьких майстрів у зведенні Десятинної церкви. Якщо припустити, що хоча б частину кольорової смальти для мозаїчного оздоблення інтер’єру виготовляли не у Візантії, а на місці, в Києві, то цілком правдоподібно, що за процесом перетворення піску, свинцю та инших складників у багатобарвне скло могли спостерігати давньоруські підмайстри. Втім головні моменти грецької технології скла залишалися таємницею для давньоруських виробників. Це стосувалося компонентів шихти та технології знебарвлення й фарбування скла. Водночас технічні прийоми виготовлення скляних намистин (а також каблучок) у Київській Русі відповідали візантійській: нагріті й розм’якшені скляні палички навивали на металевий стержень (поштучне виробництво), тимчасом як на Близькому Сході намистини робили з покраяних скляних трубочок (масове виробництво).

Перші вироби київські майстри виготовляли з найпростішого двошихтового свинцево-кремнеземного непрозорого скла. Додаючи мінеральні барвники, йому надавали жовтого, зеленого або ж коричневого кольору. Наприкінці першої чверті XI ст. київським майстрам, які працювали з місцевою сировиною, вдалося створити рецепт тришихтового калієво-свинцево-кремнеземного скла з відносно низькою температурою плавлення. Це давало можливість отримувати «довге» скло, що зберігаючії пластичність тривалий час, дозволяло виконувати значну кількість прийомів обробки й надавалося для виготовлення гутних виробів. За допомогою новітньої для тих часів технології в Київській Русі було налагоджено виробництво прозорого й непрозорого скла різноманітних кольорів. Багатобарвність була характерною особливістю продукції давньоруських склярів. У другій половині XII – на початку XIII ст. київське скло вже мало попит далеко поза межами Києва: у північно-західних околицях Руси. в Прибалтиці, а також у Польщі. Водночас розширювалася й сфера застосування двошихтового непрозорого скла, зокрема як емалі для ювелірних та поливи для керамічних виробів. З такого ж скла виготовляли смальту для мозаїк. Скляні прикраси Київської Руси відрізнялися від инших не лише своїм хімічним складом, але й художніми характеристиками. Навиваючи на металевий стержень розігріту скляну паличку, давньокиївські майстри робили зонні, кулясті, еліпсоїдні, біконічні. циліндричні, ребристі та кручені коралики з одноколірного скла…

Окрему групу скляних прикрас становлять браслети («зап’ястя», «обручі»), що вперше з’явилися на вітчизняних теренах у X ст., а вже в XI ст. стали дуже популярними, їх носили на оголених руках або ж поверх призбираних довгих рукавів. Забарвлення скляних браслетів залежало від місцевих традицій. У Києві перевагу надавали фіолетовому та бірюзовому, в Полоцьку – синьому, в Рязані – синьому й зеленому, в Смоленську – червоно-коричневому та зеленому, в Новгороді – коричневому, чорному й зеленому кольорам. Браслети різнилися між собою не лише кольором, але й пластичним декором, що мав переважно спіральні форми. Такі браслети отримували, скручуючи розігріту заготовку (один або кілька скляних стержнів), а вже скрученій заготовці надавали, навиваючи її на спеціяльну палицю, форму обруча. Відтак зайве обрізали, а розігріті наново кінці скляного браслета з’єднували. Браслети чорного, синього, коричневого і зеленого кольорів подекуди прикрашали білими або жовтими нитками з глухого скла.

У XII ст. скляні намиста та браслети стають поширеними не лише в містах, але в у селах. Однак селянкам і далі найбільше подобалися браслети з міді.

У II половині XIII ст., внаслідок монголо-татарської навали на Київську Русь, місцева традиція склоробства занепадає. Щоправда, до середини XIV ст. у Новгороді, Смоленську та Полоцьку ще виготовляли чимало скляних браслетів. Однак окремі майстерні, які ще ціле століття не давали давньоруському склоробству зовсім зникнути, врешті-решт теж припинили своє існування.

З-посеред скляних виробів популярним у Київській Русі був також бісер. У «Записках» арабського письменника Ахмеда Ібн-Фадлана, який у 921-922 рр. мандрував до Волзької Булгарії і зустрів там «русів», що прийшли до річки Ітиль (Волги), відзначено як цікаве явище захоплення слов’ян прикрасами із привізного зеленого бісеру. Ібн-Фадлан, зокрема, писав: «Вони стараються усіма засобами добути їх, купують одну коралину за диргем і нанизують з них намиста своїм жінкам». Ця згадка говорить про естетичні уподобання багатої верстви давньоруської громади. Археологічні знахідки засвідчують, що бісер також нашивали на одяг та головні убори.

Із давньоруських часів бере свій початок традиція оздоблення намистинами з природних перлин речей культового призначення, зокрема церковних тканин. Звичай прикрашати дорогими тканинами інтер’єри храмів та шити розкішний літургійний одяг Київська Русь запозичила з Візантії разом із прийняттям християнства. Відтоді в руських церквах щораз більше використовували ткані й гаптовані золотом тканини. Як свідчать писемні пам’ятки, поряд із металевими та шовковими нитками давньоруські майстрині деколи оздоблювали гапти також й коштовним камінням та перлами…

Перли та коштовне каміння використовували й в оздобленнях ікон. Описуючи облаштування церкви святого Йоана Золотоустого в місті Холмі, яке заснував Данило Галицький (1223 р.), літописець зазначав: «Прикрасив [Данило] камінням дорогим, бісером і золотом також ікони, які він приніс із Києва, і образ Спаса і пресвятої Богородиці, щоїх йому сестра Федора дала з [київського] монастиря [святого] Феодора…». Зауважимо тут, що від давньоруської доби й до ХV-ХVІ ст. словом «бісер» називали і натуральні, і штучні перли; лише у XVII ст. ці матеріали стали розмежовувати у назвах, вживаючи термін «бісер» у властивому йому нині значенні – на окреслення дрібних намистинок зі штучних матеріалів. Отож, у наведеному під 1223 р. фрагменті «Галицько-Волинького літопису» може йтися не про бісер у сучасному розумінні цього слова, а про перли. Водночас цілком правдоподібно, що в давньоруські часи для оздоблення церковних тканин та ікон використовували намистини зі штучних матеріялів. На превеликий жаль, значна частина мистецьких скарбів Київської Руси, зокрема високохудожні гапти, загинула в пожежах під час монголо-татарських нападів.

Існує припущення, що традиція давньоруського скловаріння частково збереглася й розвинулася в гутництві. Склярі з давньоруських міст знайшли собі захисток від монголо-татарських нападів та потрібну для гутної справи сировину в лісистих місцинах західних околиць Руси. Продукція так званих «лісових гут» складалася з посуду та віконного скла. Виготовлення ж намистин у країнах, які успадкували мистецькі традиції Київської Руси, відновилося набагато пізніше.

З XIII до середини XV ст. більшу частину скляного імпорту країн Східної Європи становила візантійська продукція. У ХV-ХVІІ ст. визнаним постачальником скляного намиста та бісеру стала Венеція. Майстерність венеційських майстрів у цей час досягла свого найбільшого розквіту, утвердивши панування цієї склоробної школи на світовому ринку. Лише наприкінці XVIII ст. у венеційських виробників бісеру з’явилися гідні суперники – майстри з Богемії. До 1782 р. належить одна з перших писемних згадок про богемське скляне виробництво на експорт. Поширеним ж на закордонних ринках богемський бісер став уже після 1890-х рр. – з винаходом та впровадженням машин для нарізування скляних трубочок. Механізація трудомісткого етапу виготовлення бісеру та скляру суттєво знизила його вартість.

У першій половині XVII ст. виробляти скло стали також у Росії. Невідому на той час росіянам технологію скла допомагали освоювати наші співвітчизники – українські майстри-гутники, що працювали на перших підмосковних заводах. Попервах Росія, що тільки нарощувала обсяги виробітку, ще досить довго споживала продукцію українських гут, які до XVII ст. вже були відомі на всіх українських теренах. Перші ж свої спроби випускати бісер, склярус, иншу біжутерію, а також мозаїчне скло на державному рівні Росія, що була новачком у склоробстві, здійснила лише у XVIII ст.. Виготовлення цих технологічно складних виробів розпочалося в 1754 р. на фабриці в Усть-Рудиці поблизу Петербурга, яку заснував М. В. Ломоносов.

Характерні риси українського національного вбрання сформувалися у XIV—ХVIII ст. у середовищі селянства й козацтва. Протягом цього часу й до середини XX ст. розвій національної культури головним чином зосереджувався в українському селі. Тому, говорячи про український народний одяг, передусім мають на увазі ношу селян, яку у свято чи будень неодмінно доповнювали різними прикрасами. Судячи з історичних документів, малярських полотен, світлин, деяких музейних пам’яток, важливе місце в комплексі українського вбрання віддавна займали оздоби зі скла. Скляні коралики та стрази використовували для виготовлення недорогих ювелірних оздоб – намист, сережок та каблучок, що мати попит серед незаможних міщанок та селянок. Найпопулярнішими з цієї групи прикрас були намиста зі скляних однобарвних кораликів, якими імітували коштовні камені: перли, бірюзу, смарагд, бурштин, корал, рубін, гранат тощо. Зазвичай саме такі оздоби, набрані з литих намистин промислового виробництва біло-молочного, блакитного, зеленого, жовтого, червоного, вишневого, чорного кольорів, iноді разом із низками щирих коралів, прикрашали святкове вбрання українських селянок у XIX – першої половині XX ст.

Наприкінці XIX ст. в українському народному жіночому одязі з’являються разки дутих (на зразок ялинкових прикрас) із дзеркальним відблиском намистин. Дешеві і тому доступні простацькі «світлячки», або ж «лускавки» чи «надуванні», значно потіснили инші намиста, змінивши естетичні вподобання українок, яким надміру блискучі намиста здалися надзвичайно ефектним доповненням одягу.

Особливістю ансамблю святкового народного вбрання покутянок, гуцулок та буковинок були так звані «венеційські коралі», або як їх іще називали «писані пацьорки», котрі носили разом з иншими прикрасами. Вишукані «венеційські коралі» коштували досить дорого, оскільки їхнє виготовлення вимагало великих зусиль (ручне декорування) та недешевих матеріялів. Округлі скляні кульки діяметром 9-16 мм венеційські майстри розписували кольоровими емалями й інкрустували золотом та кольоровим склом; орнамент складався з прямих та хвилястих ліній, закрутів, кілець або цяток. Найціннішим вважалося намисто з великих, щедро золочених кораликів.

Упродовж XIX – першої половини XX ст. в оздобленні українського народного одягу поряд із намистами зі скляних кораликів поширюються і прикраси з бісеру: «гирдани», «гардяники», «ґердани», «галочки», «голочки», «згардочки», «дробинки», «ланки», «лучки», «очка», «ширинки» тощо. Найдавніші такі вироби, які зберігаються в художніх музеях, походять із XIX ст. Високий художній рівень цих творів дає підстави припускати існування народної традиції бісерних оздоб ще у XVIII ст.

Хоча немає змоги простежити генезу цієї традиції від самого початку, втім не викликає сумнівів те, що поширення та розвиток бісерних прикрас у народному одязі українців слід пов’язувати насамперед з тривалою, започаткованою ще у часи Київської Руси практикою використання намистинок з природних (перлів) та штучних (скла чи кольорового металу) матеріялів у народному та сакральному мистецтві. Очевидно, важливу роль народних бісерних оздоб відіграло також знайомство українських з мистецькими здобутками країн Західної Європи, де від XVIII ст. вала мода на художні вироби з бісеру. Цілком ймовірно, що вже відтоді, не лише в українських містах, але й у селах став з’являтися європейський бісерний крам: бісер та склярус, а також готові вироби. Так, писемні пам’ятки II половини XVIII ст. містять повідомлення, що серед товарів, які брали зі собою на продаж торгівці зі с. Засади (Богемія), окрім бісеру-матеріялу, були найрізноманітніші за ціною та призначенням бісерні вироби: прикраси та побутові речі. Традиція бісерних оздоб народного одягу хоча й була відкритою до всіляких зовнішніх впливів, однак розвивалася в середовищі національного мистецтва, що безперечно стало визначальною умовою формування самобутніх рис цього цікавого художнього явища української культури.

Бісерні прикраси народного одягу у першій половині – середині XIX ст. поширюються спершу на значній частині західних, а наприкінці XIX ст. і в деяких селах північної та центральної України. В ареал української народної традиції бісерного оздобництва входили: Західне Поділля, Опілля, Покуття, Підгір’я, Бойківщина, Гуцульщина, Лемківщина, низинні терени Закарпаття, Північна Буковина, а також Волинь, Полісся та Середнє Подніпров’я.

Від кінця XIX – до середини XX ст. значно зросла кількість типів українських бісерних оздоб…

У більшості сіл заходу України бісер використовували й для вишивання святкового одягу. Це явище мало європейські корені й на початку XX ст. було добре відоме у народному мистецтві західніших від України теренів, зокрема польських та словацьких. З 1930-х рр. вишивання народного вбрання бісером особливо поширилося на Буковині: крім головних уборів, вишивкою самим лише бісером стали прикрашати також натільний, поясний та верхній одяг, шкіряні пояси та взуття.

У XX ст., зі зростанням популярности художніх виробів з бісеру, виготовлення оздоб для особистого вжитку перетворювалося подекуди на прибутковий промисел. Так, упродовж першої світової війни на території Галичини Відділ Всеросійського земського союзу для допомоги біженцям організовував народні майстерні, у яких, разом з іншими видами мистецької продукції, виготовляли й прикраси з бісеру. Розвиток бісерного промислу тривав і в подальші роки… У 1950-60-х рр. ґердани, силянки, пояси, торбинки, гаманці-калитки й інші речі з бісеру виготовляли майстри деяких артілей. Проте на загал народне мистецтво художніх виробів з бісеру від середини XX ст. переживає занепад. Значною мірою на це вплинула індустріялізація усього суспільного виробництва…

Витяг та світлини з книги Олени Федорчук “Українські народні прикраси з бісеру”. – Львів: Свічадо, 2007

Докладніше з виданням можна ознайомитися у бібліотеці Музею Івана Гончара (робота в читальному залі з 11.30 до 16.00).

Share Button

2 відгуків

  1. Марина

    Дуже цікава інформація. На щастя і зараз такі прикраси теж популярні. Я їх виготовляю і вони користуються великим попитом. Можна тут подивитись http://oberegy.org.ua/magazin/?catid=3

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Ви писали писанки цього року?

Результати