Творчий шлях Павла Сахна: з охоронця американського посольства – в гончарі

Павло Сахно – колишній працівник посольства США в Україні – три роки тому випадково дізнався про гончарство і захопився настільки, що це стало справою його життя. Нині Павло – учасник ярмарків народних майстрів, частий гість етнофестивалів та успішний керівник гончарського проекту «Sakhno Art».

Національний центр народної культури “Музей Івана Гончара” поспілкувався з майстром й дізнався подробиці його творчого життя.

– Павле, як Ви стали гончарем?

– Коли я працював у Посольстві Сполучених Штатів Америки, одна жіночка дуже захоплено розповідала мені про традицію гончарства. Ця розмова дуже запам’яталася. Згодом, заради цікавості я дістав телефон гончара Івана Панкова (на жаль, вже покійного), котрий жив у Луцьку. Зателефонувавши йому, сказав, що хочу подивитися на гончарство.

Вийшло так, що коли я потрапив до майстерні, там якраз готувалися до випалу. Майстерня традиційна, невеличка, але мала величезну кількість старовинних і сучасних гончарних виробів з різних регіонів України. В своєму житті такої кількості виробів я ще не бачив, принаймні, на той момент. Наступного дня я поїхав на випал, котрий проходив традиційно – у гончарній печі, на дровах. Я побачив, як вироби світяться: коли вони починають нагріватися, то стають червоними, рожевими, а потім світяться, як Сонце.

З того часу мене захопило гончарство. Мій вчитель, яким став, до речі, той самий Іван Панков, котрий першим показав мені мистецтво гончарювання, давав мені ключі від майстерні в Пирогові. Там було все, що потрібно для роботи: гончарне коло, глина, інструменти. Там я й почав наполегливо працювати.

Павло Сахно

У майстерні

Павло Сахно

За роботою

DSC_2327

Фірмова печатка майстра

Фірмова печатка майстра

– Як Ви поєднували з роботою? До речі, на той час працювали чи вже звільнилися?

– На той час я поєднував роботу зі своїм хобі. Маю вихідний – працюю на гончарному колі. Через моє нове захоплення я вже взагалі майже не бував вдома, завжди був або на роботі або в майстерні. Коли мене повністю захопило гончарство, це був якраз початок літа, я вже майже перестав їздити до батьків, вони почали хвилюватись. Ще спочатку вони думали, що це мине: «покрутить трохи, побавиться з глиною та заспокоїться». Але десь через рік про це мова вже не йшла. Мене захопило гончарство і я почав відвідувати різні виставки, фестивалі вже як майстер, а не як відвідувач. До речі, саме на одному з таких фестивалів я познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Це був майстер-клас.

– А вона теж гончарює?

– Ні, одного разу в неї був майтер-клас, а більше й не треба. Їй це цікаво, вона на гончарстві розуміється, читає книжки, проте, їй бракує досвіду.

– І як відрізняється попередня робота від нинішнього заняття?

– Там ти працюєш і отримуєш гроші. Коли працюєш «на себе», маєш сам робити собі зарплатню. Не зробиш – не отримаєш. Якщо переводити у площину грошей, то, звичайно, у посольстві було краще: нічого надскладного не робиш, ходиш на роботу, отримуєш гроші, витрачаєш. А зараз усе навпаки.

Експерименти

Експерименти

– В одному з інтерв’ю Ви казали, що одна з версій походження слова «гончар» – це «ганяти чари». А у вас є якісь спеціальні гончарські секрети, забобони?

– У кожного гончара, мабуть, є свої забобони. Коли він працює, кажуть, можна мрії загадувати. Я теж загадую мрії, в мене їх величезна кількість.

– Серед гончарів є конкуренція?

– Деякі майстри вважають, що для них вона існує. Я не стикався з конкуренцією і суперників собі не шукаю. Я дивлюсь на роботи: є гарні, є найкращі, є відомі майстри, є менш відомі. От і все.

– Кажуть, глина не любить «поганих рук», з поганим настроєм краще з нею не працювати. Це правда?

– Так, це дійсно так і є. Буває, іноді весь день їздиш по місту, хтось тобі в метро на ногу наступив, приїжджаєш у майстерню в поганому настрої і сідаєш за гончарне коло. В такому випадку я зазвичай заспокоююсь, п’ю чай зі смаколиками. Після цього працювати із глиною набагато легше. Це дуже допомагає у повсякденному житті, бо ти можеш себе повністю контролювати. Вміння заспокоїтися і повернути себе до нормального стану корисне всюди: і на вулиці і в офісі, і в супермаркеті – де б ти не був.

DSC_2546 DSC_2551DSC_2583

– Коли Ви почали робити «фляндрівку»?

– Півроку тому. Я робив традиційний молочний випал, котрий раніше робили не гончарі, а господині. Гончарний виріб мочили в молоці, далі використовували для приготування їжі в печі. Молоко запікалось у порах і виріб вже не протікав.
На якомусь етапі я відчув, що треба рухатись далі. «Фляндрівка» стала моїм наступним етапом. Спочатку було складнувато: тут ти працюєш із фарбованою рідкою глиною, а вона текуча. Це елемент, на котрий ти, по суті, не можеш впливати, а лиш трохи корегувати.

Насправді «фляндрівка» – це складна технологія і виходить чимало браку. Поширена вона була на Західній, частково на Центральній Україні, в Опішні.

Павло Сахно

– Чи не було ідеї зробити собі традиційну гончарську піч?

«Випалюватись» дровами можна, але не кожна глина для цього годиться. І це треба вміти робити, бо піч палиться 25-30 годин, і не просто палиться, а димить, кіптить. І навіть якщо її спорудити на будь-якій дачі, все одно не всім сусідам це може сподобатись. Та й машина дрів піде. Традиція – це добре, але без електроенергії на сьогоднішній день ми нікуди не дінемося. При випалюванні дровами можна робити чорнодимлену кераміку, а використовуючи глазур ми прив’язані до електричної печі.

Зараз всі майстерні – це орендовані приміщення і традиційну піч тут не поставиш. Але хоч б раз на півроку я їжджу до Луцька з виробами, хоч і беру їх небагато: десяток, може два лиш для того, щоб не забути традицію.

У нас в майстерні є електронна піч. Можна її запрограмувати на певний режим, поїхати додому, лягти спати. Вона вже сама все зробить.

А біля традиційної печі треба сидіти 24 години, там нема жодного комп’ютера, є лише дрова. Ти дивишся всередину печі, або на годинник і бачиш, як вироби починають змінювати колір. Коли температура доходить до тисячі градусів, вони світяться, як розпечений метал.

От і виходить, що для створення гончарного виробу потрібна лише глина, вода, повітря і вогонь.

Видиво створення тарілок з глини та техніка фляндрівки

Інна Бражник (текст), Катерина Качур (фото), Володимир Хоменко (відео), Медіа-центр НЦНК “Музей Івана Гончара”, folklorechannel.tv

Share Button

Один відгук

  1. Юлія

    Дякую, дуже гарна розповідь. Коли читаєшь, перед очима різні вироби. Розумієшь, яка гарна та важка праця. Але задоволення не тільки у майстра. Дуже приємно тримати в руках глечик, або горщик. А тарілки, це мабудь, мрія кожної жінки. О тож , бажаю успіхів та натхнення , а також , здійснення мрій !

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати