Стефан Таранушенко про Гончара

«…Літо в Києві було якесь чудне, не як звичайно. І спека, і дощ, і холодні дні – одне зміняло інше. Та я за ліками та лікарнями нічого не бачив. Нікуди не їздив. Мало куди виходив. Отже, в Києві й ніби не в Києві.

Краще розповім я Вам про подорож, яку мені влаштували приятелі. В місті, на Новонаводницькій вулиці, під лаврою, недалеко від Дніпра, на схилах, живе собі заслужений митець Іван Макарович Гончар. Та не в тому річ, що скульптор (такого добра в нас доволі багато), а в тім, що він щоліта мандрує по Україні та збирає зразки народного мистецтва. Вже назбирав десь понад п’ять тисяч предметів. Переповнена ними кімната, призначена під експозицію; скульптурна майстерня, сходи й переходи з кімнати в кімнату, з першого поверху на другий. Тільки уявіть собі: це – не музейна виставка за певним розташуванням, а всього набито так, що й ніде ступити: скрізь речі – на стінах, у шафах і скринях. Тут же, на столі, програвач, що відтворює українську хорову музику, виконання кобзарів.

Відвідувачів щодня приходить багато. Буває й начальство. Пишуть у книгу про своє захоплення. Та допомогти чоловікові ділом, того немає. А це ж музей і не лише великий, а й добірний, високого гатунку. І от трагедія: в Києві існує в художньому інституті музейний факультет, працює й науково-дослідний інститут при Академії наук, діє багато музеїв (державних). Але ніхто не цікавиться науковою розробкою зібраного тут добра. Деякі є колекції в І.М. Гончара просто унікальні, значно повніші, а найважливіше – подані в таких примірниках і з такою кількістю, яких не мають державні музеї. Щоправда, сюди приходять і студенти з художнього інституту, та найбільше – живописці, що черпають тут “натхнення”.

Іван Макарович вже немолода людина; то яка ж доля чекає на ці коштовні колекції? Тільки про це потім. А чому ж зараз ці неоціненні здобутки народної творчості залишаються поза увагою, не вивчені, не розкриті? Для прикладу скажу, що тут кількасот рушників, зокрема кролевецьких, таких, що їх і уявити собі важко.

Ніхто навіть не думає про те, щоб хоч опублікувати дещо. Просто в розпачі чоловік, коли все це бачить.

Я написав і подумав: навіщо? Виправити становище ні я, ні Ви не в силі. Отже, “голос вопіющого в пустелі”. Який жах! Талановитий народ створив неповторно-прекрасне мистецтво. А наш сучасник  не спроможний помилуватися ним! Справді – бо: “Славних прадідів великих правнуки погані!”

Даруйте мені, що розтривожив Вас, та – неможливо мовчати!»

Стефан Таранушенко

З листа від 5.10.1970 р. до Євгенії Юріївни Спаської. Особистий архів Стефана Андрійовича Таранушенка (1889–1976), Інститут рукописів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (ф.278, од. зб.2321).

Share Button

Один відгук

  1. Савчук Олександр

    Дуже характерний для Стефана Андрійовича лист. Щирий, відвертий, “безфасадний”. Хотілося б до наступного видання включити його епістолярну спадщину. (Незабаром має вийти збірка його праць Харківського періоду 1918-1932 рр.)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати