Стародавні прототипи та прообрази української ляльки мотанки

Найдавнішими зображеннями, знайденими на території України, які можна віднести до прототипів іграшки, є узагальнені фігурки тварин, жінок (або птахів), вирізані з мамонтового бивня. Їх знайшли на місці палеолітичної стоянки в м. Мезині на Десні (Чернігівщина). Більш реалістичні жіночі зображення часів палеоліту з того ж та інших матеріалів були знайдені в Костьонках і Гагарині на Дону, Авдієві на Сеймі, у Віллендорфі (Австрія), у Дольни-Вестонице (Моравія), Гримальді (Італія), Єлисеєвичах (Брянська область, Росія), а також на території Сибіру та сучасної Франції. Як бачимо, ареал поширення палеолітичної пластики (25-20 тисяч років до н.е.) був значним. Однак сюжетну антропоморфну й зооморфну пластику згаданих поселень, незважаючи на значні зовнішні відмінності, поєднує спільна світоглядна та образна основа, яку становлять такі чинники, як обряди родючості, ініціації та організації мисливського промислу. Як зазначає Б. Фролов, мисливські ритуали й заборони, з одного боку, та статеві ритуали й заборони – з іншого, «дещо химерно, але досить конкретно поєднувалися в життєдіяльності, у побуті й свідомості первісних мисливців усього світу».

Будучи впевненими в культовому призначенні пластики палеоліту, деякі вчені намагаються довести, що її культове значення виявлялося лише в ансамблевому поєднанні. Тобто кожна окрема статуетка сама по собі мало що означала водночас у поєднанні з рядом подібних статуеток у певних умовах середовища вона набувала додаткової системної якості. Це подібно до того, як одні й ті самі шахові фігури мають різне якісне значення, коли, наприклад, лежать на підлозі й коли розставлені на шаховій дошці. Якщо ця версія відповідає дійсності, ми в первісних пластичних виробах маємо справу не лише із зовнішньо формальними прообразами іграшки, а й з її функціональними попередниками. Однак ряд учених, заперечуючи культове значення палеолітичної пластики, зокрема реалістичних жіночих зображень, чисельність яких становить переважну більшість, убачає в них еротичний смисл. Не без впливу теорій З.Фрейда, ці вчені пояснюють підвищену сексуальність творців цих зображень – мисливців на мамонтів, бізонів і північних оленів – тим, що похолодання, яке охопило у верхньому палеоліті Європу, виявлялося «сприятливим для розвитку мисливства, яке надійно забезпечувало населення м’ясною їжею». Достатня кількість останньої «мала вплив на підвищення інтелектуальних здібностей людини та її сексуальність».

Жіночі статуетки. Бивень мамонта. Палеоліт

Якщо ці твердження якоюсь мірою справедливі, знову маємо справу з певним перегуком функцій палеолітичних жіночих зображень, зокрема тих, у яких яскраво виражені жіночі прикмети, і сучасних ляльок-іграшок, як народних (різних народів), так і славнозвісних Барбі та Сінді. Упродовж останнього десятиріччя виступи на наукових конференціях та дисертаційні праці етнографів різних країн значною мірою стосувалися ролі традиційних ляльок у статевому вихованні дівчаток. Відомо також, що еротичні мотиви, які й досі існують у весільній обрядності багатьох народів, частково (більшою або меншою мірою) переносяться на лялькові весілля, які ще порівняно недавно полюбляли розігрувати дівчатка.

Знайдені на території України (у Мезині) антропоморфні й зооморфні статуетки є унікальним явищем палеолітичної дрібної пластики. Остання, на думку А.К. Філіппова, може бути поділеною на два типи: умовно-схематичний, пов’язаний з магічними церемоніями, і реалістичний, в основі якого лежить конкретне сприйняття життєвих реалій. До першого типу – умовно-схематичного – належать усі сімнадцять фігурок Мезинської стоянки. Більшість із них досить рясно вкрита ритованим ромбічно-меандровим орнаментом, зигзагамита скісними рисками.

Маючи умовно-узагальнений вигляд, мезинські статуетки близькі до української народної іграшки, яку в XIX і XX ст. виробляли майстри з глини та дерева. А.К. Філіппов поділяє мезинські фігурки за морфологічними ознакамина чотири типи: 1) зображення чоловіків; 2) зображення жінок; 3) зображення дівчат; 4) неорнаментовані зображення. А.Д. Столяр, звертаючи увагу на синкретизм палеолітичних образів жінки і птаха, зазначає, що із цього приводу «дуже показовими є відомі «пташки» Мезина.., які несуть на своїх спинах уже знайомий нам знак спільного «черева» колективу. Ці скульптурно-графічні «гібриди», як і деякі їх смислові еквіваленти… слугують ключем, що розкриває
смисл розмаїтого суміщення цих сюжетів у інших випадках».

Цілком імовірними прообразами української народної іграшки є культові зображення людей і тварин із глини, знайдені в розкопках численних ранньоземлеробських поселень на території України. Порівнюючи ці зображення, зокрема їх жіночу сюжетику, з палеолітичними, О.О. Формозов доходить висновку щодо спільності в цьому разі семантичних основ. Водночас учений указує й на певну неясність щодо призначення цих зображень. «Яке ж призначення фігурок? Зрозуміло, одразу ж приходить в голову, що вони були іграшками. Неважко уявити, як п’ять тисяч років тому… діти возили глиняні колісниці з маленькими пасажирами, що в них сидять, так само як і наші діти тягають на мотузочці автомобіль, наповнений олов’яними солдатиками. Але факти не узгоджуються з цією картиною.

У могилах, вивчених археологами.., статуетки супроводжують скелети дорослих, і аж ніяк не дітей». Статуетки ранньоземлеробської культури й досі залишаються загадковими щодо їх призначення, функцій, семантики. Немає переконливого пояснення, чому статуетки, в основному жіночі, раннього періоду покривалися орнаментом, а пізнього періоду позбавлені цього орнаменту. Невідомий також спосіб обрядового використання цих статуеток. Об’єктивно важко нині відповісти на запитання: поодинці їх використовували чи в певних ансамблях? Можна тільки здогадуватися про обрядове значення глиняних бичків з Луки-Врублевецької та Кошиловців, баранів із Незвиська, Більче Злоте та Ширениць, свиней із П’янишкова, собак із Кошиловців. Така невизначеність, можна сказати, відносна невизначеність щодо ролі й функцій трипільської дрібної пластики, змушує вчених час від часу звертати увагу й на можливі її ігрові функції. Так, О.О. Формозов зазначає: «Не виключено, що деякі статуетки належали дітям. У трипільському Вихватинському могильнику на Дністрі… глиняні… чоловічки лежали в дитячих похованнях. Але все ж це не просто іграшки, – констатує вчений. – У багатьох народів Азії й Америки етнографи описали дерев’яні або кістяні фігурки, які передавалися від матері до доньки. Дівчатка гралися з ними, але дорослі шанували їх як вмістилище душі предка, заступника сім’ї, запоруку жіночої родючості». В іншому місці цитованої праці О.О. Формозов, повідомляючи про наявність у трипільській культурі мініатюрних моделей жител, предметів хатнього начиння (глиняних стільчиків, посуду), атестує ці речі як найдавніший «ляльковий посаг».

Слід зазначити, що на досить ранніх стадіях існування людства створення людиноподібних пластичних форм з глини та інших матеріалів пов’язувалося з поширеним міфічним уявленням про виникнення людини, що, очевидно, являло собою початковий період існування культу предків. В.Я. Пропп стверджує, що вірування у створення людей з глини «пов’язане з наявністю гончарського мистецтва»; а що ж до створення їх з дерева, то це мотив ще давніший. Учений наводить фрагменти з африканського та мексиканського міфів, де йдеться про створення з дерева першої людини та ляльок, які потім ожили. Зазначимо, що серед відомих нам сучасних народних ляльок деякі зразки з Карпат мають у своїй основі дерев’яну грубо оброблену фігурку або навіть просту тріску з ледь помітними людиноподібними формами. Знайдені у відкритих і обстежених ранньоземлеробських поселеннях на території України глиняні жіночі зображення, як орнаментовані, так і неорнаментовані, загалом можна віднести до чотирьох архетипів жіночого божества, які, на думку вчених, були відомі ще в глибокій давнині. Це – мати богів і всього живого, мати тварин, мати-зерно, мати-земля. Оскільки народні іграшки, зокрема жіночі зображення з різних матеріалів, становлять невід’ємну частину селянського середовища (побутового, святкового, обрядового), яке протягом багатьох віків практично й ідеологічно було пов’язане з хліборобською працею та домашнім вогнищем, то, думається, буде доцільно певну увагу приділити визначенню семантичних засад трипільської культової пластики, характеру і проявів цих засад у подальші часи, в умовах функціонування інших етнокультурних соціумів.

Іграшки, пов’язані з давніми обрядами, зокрема ляльки, до певного часу за своїм значенням були багатофункціональними, як, мабуть, і трипільські жіночі статуетки. Останні, незважаючи на «іконографічний універсалізм», класифікуються за своїм місцем у житлі та інших приміщеннях (під вогнищем, по кутках, біля порога, у зерносховищі тощо), за матеріалом та способом виготовлення (із глини, глиняного тіста з домішками дроблених і цілих зерен пшениці; нашвидкуруч, ретельно), за характером орнаменту та місцями його нанесення. Семантика трипільських глиняних богинь, вочевидь пов’язана з домашнім вогнищем, народженням і смертю, життєдайною силою весняного оновлення природи, сонцем та ін., відродилася або була продовжена у слов’янських культових та обрядових ляльках, оскільки землеробсько-скотарське середовище, як зазначає відомий археолог С.М. Бібіков, «протягом тривалого часу докорінно не змінювалося. Суспільний лад довго в основних своїх рисах залишався незмінним, тобто первіснообщинним, пережитки якого, як відомо, побутували в слов’янському середовищі навіть у класовому суспільстві». А звідси – «доживання окремих елементів релігійних уявлень і обрядностей трипільців аж до сучасності, які можуть бути відзначені в середовищі слов’янських народів». Насамперед досить довго зберігалися, хоч і у трансформованому вигляді, обряди, пов’язані з найголовнішим хліборобським культом – культом родючості. С.М. Бібіков доводить, що трипільські жіночі статуетки, виліплені з глини з домішками суцільних і дроблених зерен пшениці, мають обрядову аналогію зі слов’янським культом родючості, який особливо виявляється в зимово-весняний сезон під час свят, у яких «центральне місце посідає жіночий образ», а також у злитті весільного та аграрно-космічного обрядів у “аграрно-шлюбний обряд” та у діях із хлібом, кашею, зерном.

На зв’язок трипільських вірувань і культів зі слов’янським середовищем та поширеною в ньому християнською символікою вказує Б.О. Рибаков.

Цілком імовірно, що українська народна лялька-іграшка з’явилася внаслідок змін побутових та ідеологічних функцій, матеріалів і способів виготовлення культових жіночих зображень. Так, ранньоземлеробські жіночі фігурки, символи родючості, у процесі розвитку землеробства та уявлень людини про світ і природу починають диференціюватися (в основному за принципами орнаментально-символічних зображень на них) і становити образи сил і явищ природи.

Далі, коли «відбувається об’єднання локальних культів і пантеонів у загальну систему, спостерігається зворотне явище інтеграції їх функцій і образів». Нарешті, коли рід розгалужується на сім’ї, жіночі зображення з різних матеріалів, поряд з основними символами родючості та весняного оновлення, починають виконувати роль хатніх ідолів і фетишів, які створюються у зв’язку з якоюсь конкретною побутовою та екологічною подією, як-от хвороба, безпліддя, засуха тощо.

О.О. Формозов, розглядаючи стародавні статуетки Сибіру, пояснює незавершеність тулуба (відносно голови) й особливий характер у деяких з них тим, що вони були вдягнені. Так, навколо однієї знайденої в могилі фігурки (II тис. до н.е.) «був розсипаний бісер, нашитий свого часу на сукню, яка покривала стрижень цієї своєрідної фігурки».

Як бачимо, жіночі зображення часів неоліту та енеоліту мають відношення не тільки до статуарних та іконографічних основ сучасної іграшки, зокрема ляльки та керамічної жіночої статуетки, а й до ритуального та функціонально-ігрового її контексту.

Якщо трипільська культура (неоліт, енеоліт – V-ІІІ тис. до н.e.) залишила багатий матеріал культової язичницької пластики, яка разом з виробами майстрів палеоліту може бути зіставленою із сучасною українською народною іграшкою, пластичними виробами гончарів, різьбярів по дереву, ремісників інших профілів щодо форми, обрядів, прийомів ліплення, моделювання, обробки матеріалу, то наступні епохи, які академік Рибаков атестує як протослов’янську (кінець III – початок II тис. до н.e.) і праслов’янську (із середини II тис. до н.e.), залишили значно менше матеріалу щодо народної іграшки, її пластичних та образних основ. Водночас і в науковій літературі цей матеріал висвітлений значно меншою мірою, ніж неолітичний та енеолітичний, коли антропоморфні зображення були розмаїті щодо статуарних та іконографічних типів, жіночі зображення в ряді випадків нагадували палеолітичних «Венер» – дебелих, повногрудих, із широкими стегнами, а також коли серед виробів, які можна вважати прототипами іграшок, подибуємо зооморфні статуетки, брязкальця мініатюрні моделі колісничок, візків, жител, знарядь праці, ритуального посуду тощо.

Звуження, збіднення асортименту культових виробів указує або на значні етнічні зрушення, зміни у складі населення, або на зміни характеру господарської діяльності, а отже, і зміни ідеологічних настанов, або, зрештою, на фактор відпрацьованості формальних, стильових та образних чинників культової пластики, а водночас і обрядів, ритуалів, церемоній, їхню певну моральну втому.

Епоху бронзи та заліза ряд авторитетних учених вважає періодом формування й розвитку праслов’ян. «Перехід до пастушества на початку бронзового віку, – зазначає Б.О. Рибаков, – привів до народження нових форм матеріальної культури (посуд, бойові сокири) і до сильного перемішування племен, які повільно розселялися». У цих умовах вироби, які можна було б асоціювати з майбутньою народною іграшкою, не згадуються серед знахідок різних археологічних культур, відкритих і досліджених на території України, аж до скіфського періоду. Принаймні у фундаментальних дослідженнях Б.О. Рибакова «Язичництво стародавніх слов’ян» (М., 1981) та «Язичництво стародавньої Русі» (М., 1987) дані про обсяжні антропоморфні та зооморфні зображення відсутні. Ці дані відсутні також у матеріалах, присвячених археологічним культурам, які виникали після скіфського періоду й існували до часів Київської Русі. Значний інтерес для нас становлять знахідки на Бельському городищі на Ворсклі VII-ІІІ ст. до н.е., серед яких значна кількість належить зооморфним, орнітоморфним та антропоморфним статуеткам. За свідченням Б.А. Шрамка, який керував розкопками, на згаданому городищі та в навколишніх селах було знайдено близько 200 статуеток та їх частин, а також велику кількість інших предметів. Крім зображень свійських тварин, на городищі знайдені й зображення ведмедя, лося, рисі, а також статуетки жінок, окремі з яких мають ознаки вагітності; є навіть статуетка жінки, що танцює. Б.А. Шрамко вважає, що в них утілений образ жінки-матері або богині pемлі – заступниці землеробів. «Глиняні, скульптури, – підкреслює вчений, – це справжні витвори народного мистецтва. Якщо знахідка металевої прикраси в кургані або на поселенні може стосуватися і привезених речей, які зроблені чужим майстром і можуть не бути органічно пов’язаними з місцевою ідеологією, то знахідка глиняної скульптурки, призначеної тільки для місцевого вживання, яскраво свідчить про глибину проникнення тих чи інших образів у релігійні уявлення мешканців лісостепової Скіфії».

Культові зображення жінок і тварин з глини. Різні ранньоземлеробські (трипільські) поселення на території України.

Найдавніша лялька («кукла»), знайдена на території України, походить з Ольвії. Це невелика скульптурка (6,3 см) із сіро-жовтої глини. Руки й ноги цієї ляльки прикріплені до тулуба таким чином, що можуть рухатися. Такого типу ляльки з рухомими кінцівками досить рідко зустрічаються під час розкопок міст і поселень Північного Причорномор’я. Учені вважають, що вони належать до коринфського виробництва V ст. до н.e. Унікальність цієї ляльки полягає в тому, що вона представлена в оголеному вигляді. Інші подібні ляльки одягнені в хітон. Слід зазначити, що ляльки з рухомими кінцівками траплялися в дитячих похованнях Стародавнього Єгипту (приблизно 2 тис. років до н.е.).Окремі вчені вважають їх першими дитячими іграшками. Водночас розглядувані ляльки та інші зображення жінок, а також скульптурки голуба, кажана, мавпи, знайдені в Ольвії, як стверджують учені (Л. Силантьєва, А. Русяєва, Н.Лейпунська), становлять суто культові зображення. Зокрема, щодо теракотових ляльок А. Русяєва та Н. Лейпунська зазначають: «Існують різні точки зору щодо призначення цих теракот, які зустрічаються й у похованнях, і в культових місцях, і в житлах. Вони ретельно розглянуті Л.Ф. Силантьєвою. Нам видається, що дослідниця має рацію, припускаючи, що вони не є дитячими іграшками в їх практичному значенні, а були пов’язані з культами міфологічно споріднених божеств Афродіти, Артеміди й Кори».

Звертаючись до мистецтва стародавніх слов’ян, чиї корені сягають далекого минулого, можемо констатувати, що це мистецтво й досі недостатньо вивчене. «Навіть про мистецтво порівняно пізнього періоду (V-VII ст.), відбите головним чином у творчості племені русів (полян), яке виділилося серед антів, що жили в басейні Дніпра, до нас дійшли лише жалюгідні дані», – зауважує дослідник та знавець іграшки Г. Блинов. І справді, якщо бути об’єктивним і невважати будь-який предмет малого розміру, знайдений під час розкопок, зa іграшку або її прообраз, слід визнати недостатність археологічних матеріалів для того, щоб збагнути характер, стильові та образні особливості антропоморфної, зооморфної й орнітоморфної пластики в культурі слов’ян, та й самої цієї культури, особливостей її розвитку протягом І тис. н.e., аж до періоду утворення Київської Русі, виникнення феодальних відносин. Водночас знахідки археологів і документальні матеріали свідчать, що у стародавніх слов’ян, які в ІХ-Х ст. жили на території України, існувало високорозвинуте ремісниче виробництво, склалося цілком самобутнє глибоко народне мистецтво”. Однак щодо іграшки, щодо об’ємно-пластичних проявів цього мистецтва нам відомо досить мало, принаймні недостатньо для визначення його специфіки та розвитку.

Парадоксально, але факт, що «в найбільш стійких мотивах народної вишивки, ткацтва, гончарства, різьблення й розпису по дереву XVIII-XIX ст. ми вгадуємо форми і образи, які мали поширення у стародавній Русі». Народна іграшка, узагалі народне традиційне мистецтво щодо цього – явище унікальне. Феномен його полягає у факті атавістичних аномалій, коли річ, зроблена сьогодні, щодо форми, принципів обрядності сягає тисячолітньої глибини і є давнішою стадіально, ніж речі, зроблені сто, двісті, триста років тому. Такий феномен існує в багатьох видах народного мистецтва, але найчастіше та найяскравіше він виявляється в народній іграшці. Та про це мова попереду. Зараз же, використовуючи той розрізнений та уривчастий матеріал, який вдалося зібрати, варто охарактеризувати окремі речі Стародавньої України-Руси часів князівства та наступних епох, котрі щодо функцій та формально-образного характеру можуть бути віднесені до розряду іграшок або принаймні вказують нате, якою б могла бути іграшка, якби її в ті часи виробляли.

У фондах Національного музею історії України зберігається керамічне брязкальце, досить велике, овальної, дещо видовженої форми, темного кольору. У його паспорті значиться тільки приблизний час створення – кінець І тис. до н.е. – і те, що воно зроблене натериторії України. Це брязкальце, здається, можна віднести до однієї з перших іграшок. Щоправда, брязкальця в чималій кількості знаходили серед пам’яток трипільської культури, та сказати щось певне щодо їхніх ігрових функцій нині досить важко, як і щодо брязкальця XVI ст. (знайденого на території Франції) з вовчими зубами всередині. Із цими речами дитина, імовірно, гралася, але метою їх створення була не дитяча гра, а певні культові потреби. Про це свідчить їхня форма, як і форма трипільських антропоморфних і зооморфних фігурок, у якій інтуїтивно відчуваєш відсутність елемента дитячої гри. Між тим у формі розглядуваного брязкальця вгадується, хоч і досить віддалено, на глибинних екзистенціальних рівнях, певне ігрове начало. Мабуть, це брязкальце створювалося ще як культова річ, але водночас і як об’єкт або атрибут дитячої гри. «Стародавні керамічні брязкальця, – зазначає Г. Блинов, – знаходять археологи на великих територіях українського лісостепу, у Верхній та Середній Наддніпрянщині, у басейні Північного Дінця, у Білорусії, у верхній і середній течії Десни…». За археологічними даними, брязкальця нерідко лежать біля жертовників разом з культовими предметами, зокрема з мініатюрними моделями посудин. «Саме ці факти, а також етнографічні дані, одержані при вивченні культур сучасних народів, які живуть в умовах первіснообщинного ладу, дали вченим підставу стверджувати, що брязкальця мали й культове значення. З їхньою допомогою намагалися відлякувати від житла злі сили, виганяти хвороби із хворих»… .

Витяг та світлини з книги О.С.Найдена “Українська народна лялька”. – Київ: ВД “Стилос”, 2007

Докладніше з виданням можна ознайомитися у бібліотеці Музею Івана Гончара (робота в читальному залі з 11.30 до 16.00).

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати