Сакральна цінність хліба в українській народній культурі: традиційні поминальні хліби

Україна – держава з давньою і багатою культурою хліборобства. Зерно тут почали вирощувати ще з часів неоліту – VI-IV тисячоліття до н. е. У 1848 році, перебуваючи в Україні, французький письменник Оноре де Бальзак у листі до пані Ширковичевої писав: «…як ви приїдете на Україну, в цей рай земний, де я запримітив уже 77 способів приготовлення хліба» [6, с.217]. Українське селянство вміло і ростити хліб і випікати смачні паляниці, мало для цього і родючі землі. За даними Бойка О. Д., в Україні забезпеченість ріллею у розрахунку на одного жителя становить 0,75 га, тоді як у Великобританії – 0,12 га, у Німеччині – 0,20 га, у середньому в Європі – 0,26 га, у світі – 0,29 га [1, c. 489].

На фоні наведених вище прикладів, штучні голодомори ХХ століття ще більше вражають, а злочини сталінського режиму проти українського селянства не знаходять ніяких оправдань. Деякі дослідники бережливе ставлення українців до хліба і хлібних крихт пояснюють пережитими голодоморами. Проте, детальні етнографічні дослідження показують, що ми такі ощадливі не через злидні і голод, а завдяки давній високій культурі і традиційним віруванням українців.

Для українців хліб не лише матеріальна річ, це – святиня, предмет обожнювання, оберіг, жертовна страва або й саме божество чи втілення божественної сили. Його цілують, ним присягають, скріплюють договір, з ним пов’язують добробут і навіть саме життя, адже слова “жити” й “жито” в українській мові мають один корінь.

Матеріали про хліб, його випікання і вирощення знайшли відображення в працях Л. Артюх, М. Сумцова, Р.Данкової, М. Маркевича, К. Копержинського, В. Петрова, В. Гнатюка, С.Килимника, П.Чубинського, Ф. Вовка, В. Борисенко, Г. Маковій та ін. Проте, більшість вчених досліджують хліб як продукт харчування, детально описують процеси, пов’язані з його виготовленням і вирощенням. Значно менше уваги етнологи приділили системному вивченню обрядових хлібів та вірувань, звичаїв, обрядів, пов’язаних з культом хліба, хоча і тут є певні здобутки. У 2006 раці завдяки підтримці Вінницького обласного центру народної творчості вдалося випустити книгу «Українські обрядові хліби: На матеріалах Поділля», куди увійшли описи більше 70 видів обрядових хлібів та 115 їх фотографій. З кожним роком наша добірка зростає, поповнюючись новими цікавими знахідками обрядових хлібів і записами, що підтверджують сакральну цінність хліба в українській народній культурі.

Хліб українці і досі називають “святим”, “божим даром”, “батьком”, “годувальником”, “головою”, “розпорядником”. Про нього наш народ склав багато приказок і прислів’їв: “Хліб на столі – Бог у хаті”, “Не ми хліб носимо, а хліб нас”, “Хліб житній – батько рідний, “Хліб – батько, вода – мати, з хлібом і стіл – престіл, і хата – багата”, “З хлібом і пісня миліша, і хата тепліша”, «Що не їж , а хліба хочеться», “Хліба вкрай, то й під вербою – рай”, “Без хліба шматка і рибка бридка”, “Голодній кумі тільки хліб на умі”, “Дурний, як сало без хліба”, “Грушка – минушка, а хліб – кожен день”, «Без солі не смачно, а без хліба не ситно», «Чий хліб їси, того й пісню співай», «Як є хліб на возі, то нема біди в дорозі», “Нема хліба без роботи, а роботи без хліба”.

Шана до хліба здавна закріпилась в українських звичаях. На покуті під образами, що є в хаті священним місцем, колись завжди лежала на столі покрита рушником паляниця. Кожен шматочок хліба з’їдали повністю, не залишаючи куснів, щоб силу не залишити. Хліб не можна викидати у сміття, навіть хлібні крихти слід зібрати у долоню і з’їсти, або ж віддати худобі чи птиці. Хліб, який не з’їли в полі, приносили додому і давали діткам як гостинчик “від зайчика”. Коли випадково кусень хліба упаде на підлогу, селяни його підіймають і цілують – перепрошують, у хліба ж бо ніжки короткі, впаде зі столу і може ніколи більше туди не повернутися. Про хліб не можна казати, що він поганий, він може бути лише невипечений, глевкий, сирий, підгорілий, зачерствілий. «Гріхом вважалося сказати “поріж хліб”, хліб не різали, а краяли і казати потрібно “покрай”» [3, кн. 2, c. 481].

Без хліба не обходиться в Україні жодна важлива подія. З’явиться на світ дитина – з хлібом йдуть на родини, з хлібом приходять і на хрестини. Хліб несуть зазвичай замотаним у рушник або хустинку, щоб дитя було з хлібом та не було голим. Відлучення від материнського молока носить назву «відправлення на свій хліб». «Хліб той пікся із разової (не білої) муки, «щоб не шукалося легкого хліба» [4, с.14].

З хлібом йдуть свататись, хліб повертають, щоб розірвати угоду про шлюб, хлібом благословляють на подружнє життя, з хлібом йдуть на новосілля, з хлібом проводжають покійника. «Взагалі звичай приходити з хлібом і вертатись не з порожніми руками, тобто символічно обдарованими, дуже характерний для Поділля. Навіть там, де калачів не пекли, давали по два пиріжки…”, – пише про використання хліба Л. Ф. Артюх [5, c. 301]. Г. Маковій доповнює: «З хати ніякий гість без хліба не йшов: скибочка відкраювалася на дорогу – «на померші душі» [4, с. 63].

По тому, як вдався хліб, загадували яким буде наступний тиждень, по тому, якими вдадуться обрядові хліби (пироги, калачі, паски …) до календарних свят, загадували вдалим чи невдалим буде період до наступного свята чи увесь рік, а по тому, як вдасться весільний коровай, загадували чи буде вдалим все подружнє життя. «Випікали хліб раз на тиждень – у суботу. І по цій випічці мовби програмувався тиждень: буде гарний і якісний – матимеш вдачу у будь-яких справах, вдасться глевкий – на сльози, гризоту, потрісканий – новина прийде в хату, підгорить – так і чекай смутку» [4, с. 63].

Хліб часто використовували в магічних ритуалах: шматочки хліба або освяченої паски («Маланки», «Василя», середохресні хрести) закопували по краях ниви, щоб був гарний урожай [7, с.17, 66]. «На Юрія, Петра, Луку, Іллю, Дмитра випікали у попелі хрест і кидали на воду, «би дощ у порі йшов, би град поле не витолочив чи іншої недоброї оказії не було [4, с. 64]. Хліб на рушнику виносила на роздоріжжя під хрест вдова би не пішла за померлим чоловіком [4, с. 66].

З хлібом-сіллю на вишитім рушникові зустрічають гостей. В наші дні такий ритуал символізує особливу гостинність, хоч у давнину він мав охоронне значення: «Хлібом-сіллю стрічали на дорозі сторонських гостей – щоб зло від них першим не зайшло в хату» [4, с. 66].

Загадки, забавлянки, казки та цікаві оповідки про хліб займають чільне місце у дитячому фольклорі: «Ноги на полі, середина надворі, голова на столі»; «І грудкувате, і ніздрювате, і кисле, і крихке, а за все миліше»; «Ріжуть мене ножакою,б’ють мене ломакою, зате мене отак гублять, що всі мане дуже люблять».

Та найбільшим розмаїттям вирізняється українська святково-обрядова випічка, ми нарахували близько восьмидесяти її найменувань: книші, «рожество», «маланка» і «василь», «хазяїн», «жиляники», «жайворонки», «буслові лапи», «галепи», «великодні баби», «миколайчики», «манзарі», «мандрики», «шулики», «макоші», «треби», «вертути», «рід», «нудлі», «калита», «коровай» і «коровайці», «шишки», «гуски», «голуби», «жевни», «помана» і багато інших[7]. Кожен обрядовий хліб виготовляється до конкретного свята або важливої події, має свою неповторну символіку, обставляється ритуалами і піснями. Ним селяни пригощаються самі, частують гостей і домашню живність, вшановують предків, землю, сонце, Бога і святих.

В ракурсі вшанування пам’яті жертв голодоморів, що проходять в даний період, більш детально зупинимося саме на поминальних хлібах. Слід відмітити, в українській народній культурі про померлих згадували практично на всіх святах, як календарних так і родинних, і практично на кожне свято їм перепадав на пошану окраєць хлібця або паляниця чи калач. Роздавання біля церкви освячених гостинців чужим дітям і незнайомим людям під час багатьох свят відбувалось для того, щоб і їх померлим родичам у іншому потойбічному світі хтось також дав гостинчика.

Існувала і специфічна випічка для померлих. Так спеціальним хлібом для вшанування предків на Святвечір, Зелені свята та в поминальну Дмитрову ( або Михайлову) суботу був книш – хліб з «душею» або з хлібенятком зверху. Для виготовлення книша, за словами С. І. Килимника, поверх виліпленої з тіста круглої хлібини “накладали маленьке хлібенятко, що називали його “душею” – це саме для духів, чи як казали для душі ”[3, кн.1, с. 20]. Іноді для виготовлення книша верхівку тіста відтискували чаркою, вінця якої попередньо були вмочені в олію. На Святвечір книшем накривають кутю, ним пригощають всіх, хто зібрався за столом, частують колядників, його пахощами живляться душі померлих родичів. На Зелені свята книші несуть на могили. Подекуди в книш впихають дрібку солі та свічку.

В деяких подільських селах зберігся звичай на Святий вечір носити вечерю за покійних родичів. Для такого ритуалу випікають спеціальний калач або пару калачів. Крім страв – калачів, куті, вареників, пісних голубців, до вечері за покійного додають свічку, пляшку червоного вина та подарунок – хустку, рушник. Вечерю за покійного приносять у новій мисці і з новою ложкою, на відміну від вечері, яку носять діти, її не обмінюють і за неї не дають платні. Вона разом із посудом та подарунком залишається у тих, кому її принесли. Відплатою за таку вечерю є молитва за душу покійного.

Спеціальні поминальні калачі використовують і на Йорданські свята. Їх виставляли на вікна із запаленими свічками для померлих душ вдома або ж несли до церкви і запалювали свічку під час служби за упокій померлих родичів. Після молитви калач розламують на маленькі шматочки, частуються ними, пригощають присутніх, а решту сухариків приносять додому і використовують як оберіг [8, с. 43, 190].

Загальновідоме по всій Україні частування великодніми бабами на могилах родичів. За словами С.І.Килимника у давнину пекли три види пасок, жовті, чорні і білі. Білі пекли у Страсну п’ятницю на пошану і у дар покійникам. При цьому приказували щось на зразок: “Хай будуть праведні душечки чисті й святі, як чиста, свята і велична ця паска… Щоб було вам так відрадно там, як паскам у печі. Вам, родителі наші, ці паски печемо, шануємо вас, а ви допомагайте нам … Хай раювання вам буде так прекрасне, як цим паскам у печі…” [3, кн.2, с.44 – 45].

На зеленому тижні селяни хлібом вшановують і так званих «заложних» покійників – померлих передчасно насильницькою смертю, в тому числі і самогубців та мертвонароджених або нехрещених дітей, які за народними повір’ями стають русалками, мавками, потерчатами. Для них свіжоспечений житній хліб залишали на підвіконнях, а також несли в поле “… беруть із собою хліб із житнього борошна, окремо для цієї оказії спечений; міситься той хліб на свяченій воді. В полі дівчата ламають той хліб на кілька шматків, діляться ним порівну, а потім кожна йде на ниву свого батька, де росте жито, і там на межі кладе той хліб для мавок, – щоб жито родило” [2, кн. 2, с.161].

На могили несли і спасівчані пироги або ж роздавали їх дітям прямо біля церкви. Подекуди за спасівчаними пирогами і калачиками збереглася назва «треби», що вказує на їх жертовну сутність.

В суботу напередодні Дмитра, а в деяких селах напередодні Михайла справляють “родинну” або “дідову” суботу – осінні поминки померлих родичів. В цей день вранці на покутті ставлять на чистому рушнику книш, воду, коливо, запалюють свічку і згадують всіх померлих, а по полудню для них влаштовують обід. Цей обід починається дещо пізніше звичайного, і продовжується по заході сонця, адже саме в цей час предки починають ходити по світі, приходять і незримими на гостину, можуть завітати і у вигляді старця чи незнайомця. Тому на обід запрошують всіх старців і випадкових перехожих, яких до того ж обдаровують калачами (книшами) та яблуками.

Хліб широко використовуються в обрядових діях, пов’язаних з похороном небіжчика. “З хлібом, зерном, борошном, пирогами родичі йшли провідувати покійника, щоб у хаті після смерті члена родини не було збитків [9, кн.2, c.135]”. Всім людям, які під час похорон виконують певні обов’язки, роздають калачі і в’яжуть до лівої руки рушники і хустини. А якщо помирає неодружений юнак чи дівчина їм на похорон печеться весільний коровай, який несуть на кладовище і вже там ділять між всіма присутніми. Якщо помирає дитина, то на похорон і в поминальні дні всім діткам роздають випечені з тіста птахи «голубки».

Серед поминальних хлібів, що печуться на похорон, 40 днів та до річниць смерті за багатством оздоби виділяється помана. Під час поминального обіду помана із запаленою свічкою стоїть посеред столу. По закінченні трапези в день похорону помана залишається на столі аж до наступних поминок (“дев’яти днів”). На поминки (“девять днів”, “сорок днів”, “роковини”) її віддають комусь з присутніх разом з подарунком – хусткою, сорочкою, спідницею і т.п. Поману дають людині такої ж статі і приблизно такого ж віку, як і покійник. З поманою, запаленими свічками та калачами після кожного поминального обіду проводжають душу.

На Буковині на сороковий день несли до церкви пом – деревце, обвішане печивом, де і фрукти з тіста, й драбина, би по чім лізти до раю, і різні ритуальні фігури. Є там і цукор і горіхи, і сливки… Це дарунок від живих мертвим: душа переходить, її стрічають родичі, то як по-нашому, кожному із землі сувенір… [4, с. 58]

Отже, обрядові хліби, збережені в українських селах, показують величезне розмаїття і глибину хліборобських традицій нашого народу. Популяризуючи хліборобську звичаєву культуру та українські обрядові хліби, ми маємо можливість показати самобутність, глибину і красу українських традицій, високу духовність нашого народу, гідно представити Україну і її хлібну продукцію на теренах нашої держави і за її межами.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України. /О.Д. Бойко. – К.: Видавничий центр “Академія”, 1999. – 568 с.
2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. /О.Воропай. – К.: Оберіг, 1991. – Т.1. – 455 с.; – Т.2. – 448 с.
3. Килимник С.І. Український рік у народних звичаях в історичному освітленні. /С.І. Килиммник. – К. Обереги, 1994. – Кн. 1. (т.1 Зимовий цикл, т.2. Весняний цикл). – 400 с. ; – Кн. 2. (т.3. Весняний цикл, т. 4. Літній цикл). 528 с.
4. Маковій Г. П. Затоптаний цвіт: Народознавчі оповідки. /Г. Маковій. – К.: Укр.. письменник, 1993. – 205 с.
5. Поділля : Історико-етнографічне дослідження /Артюх Л.Ф., Балушок В.Г., Болтарович З.Є., та ін. – К.: Видавництво НКЦ “Доля”, 1994. – 504 с.
6. Січинський В. Чужинці про Україну. – К.: Довіра, 1992. – 256 с.
7. Творун С.О. Українські обрядові хліби: на матеріалах Поділля. /С.О. Творун. – Вінниця: Книга-Вега, 2006 р. – 96 с. іл.
8. Творун С. О. Практична етнологія для ділових людей. /С.О. Творун. – Вінниця: Книга-Вега, 2005. – 216 с.
9. Українці: історико-етнографічна монографія у двох книгах /за редакцією А. Пономарьова. – Опішне: Українське народознавство, 1999. – Кн.2 – 544 с.

Світлана Творун, кандидат історичних наук, доцент, завідувач кафедри ЗГД ВІЕ ТНЕУ, м. Вінниця

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Ви писали писанки цього року?

Результати