Розповідаючи про замовчуване: історії деяких знахідок Івана Гончара

Приєднуючись до цьогорічної теми Міжнародного дня музеїв «Музеї і суперечлива історія: розповідаючи про замовчуване», Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» представляє вашій увазі низку історій про найцікавіші і найбільш пам’ятні для нашого фундатора, Івана Гончара, знахідки – предмети його збірки. Історії подані за спогадами дослідника «Як це почалося» та з інтерв’ю кореспонденту журналу «Україна» Олександру Климчуку («Україна», 1989. – № 4).

Це п`ять унікальних народних картин «Козак Мамай» з Фастова на Київщині, з міста Кобеляки та села Остап’є на Полтавщині; ікони «Св.Микита» та «Янгол зі свічкою», які Іван Гончар за народними переказами вважав написаними Тарасом Шевченком; легендарна дерев’яна скульптура Спасителя (Святителя) з Мотронинського монастиря на Черкащині; червоний гуцульський сердак з с. Білоберезка на Косівщині; а також біла свита з с. Нові Санжари (Полтавщина), яку, на жаль, не вдалося придбати збирачеві (подане зображення подібної полтавської свити з картини І.Гончара).

Походження невідоме. “Ангел зі свічкою”, Т.Г. Шевченко (?). ІІ пол.ХІХ ст. Полотно, олія

Черкаська обл., Звенигородський р-н, с.Тарасівка. Ікона, “Св.Микита”. ХІХ ст. Полотно, олія

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«ЯНГОЛ ЗІ СВІЧКОЮ», «СВ. МИКИТА»

– Чув і про два твори із Вашої колекції, що нібито мають Шевченкове авторство.
– У Лисянці Звенигородського повіту, як відомо, малий Тарас знайшов першого вчителя малювання – «отца диакона, тоже спартанца». На четвертий день, правда, Тарас утік, але ще двічі – вже дорослий – сюди заїжджає. Усі знають: у Лисянці збереглася криниця Шевченка. А от про ікону великомученика Микити, яку написав Тарас, я, розпитуючи, почув від старих людей. Та ось де вона? Була, кажуть, у тутешньому соборі. А замість собору нате вам – школа механізації! І жодного сліду, що то колишня краса – храм господній. Лише у підвалі звалище потрощених ікон. Чоловік я не тонкосльозий, але тут, мабуть, лиш камінь не вточив би сльозу: варварство, дикунство, ганьба! Поволі почав розбирати цей мотлох («будь ласка, будь ласка», – не заперечувала дирекція), дещо вціліло. Побачивши одну з ікон, лисянський «дід, який все знає» (є такі, на щастя, чи не в кожному селі), потвердив: це він, великомученик Микита, якого в народі приписують Шевченкові. Я не експерт, але характер письма дає мені, художникові, право думати: це Шевченко. Так само і «Янгол зі свічкою» з колишнього седнівського маєтку Лизогубів. Я дізнався: коли хазяї залишили маєток, «Янгола» передали на збереження садівникові. Його вдову, майже столітню жінку, мені пощастило розшукати. Вона підказала: шукайте на горищі. Знайшов! Коли роботу трохи промив, бабуся аж засвітилася: впізнала!
– Здається, Іване Макаровичу, зараз нас зацікавлено й уважно слухають мистецтво – і шевченкознавці. Й скептично всміхаються: феномен горища, перекази, а істина, як відомо, – у фаховій експертизі…
-Експертам-дилетантам не вірю. Більше довіряю власним знанням та інтуїції. З професіоналами ж поспілкуватися було б цікаво й корисно.

Іван Гончар: «А ми ж тую червону калину гей-гей та піднімемо…». Розмова із заслуженим діячем мистецтв Української РСР кореспондентом Олександром Климчуком // Україна. – 1989. – № 4.

Полтавска обл., Великобагачанський р-н, с.Остап’є. “Козак Мамай”, автор невідомий. ХІХ ст.. Полотно, олія

Полтавска обл., Великобагачанський р-н, с.Остап’є. “Козак Мамай”, автор невідомий. ХІХ ст.. Полотно, олія

Полтавска обл., Великобагачанський р-н, с.Остап’є. “Козак-бандурист на коні”, Стовбуненко Ф. [1864–1933]. 1928 р. Полотно, олія

Полтавська обл., Кобеляцький р-н, м.Кобеляки. “Кримський Запорожець (Козак-Мамай), автор невідомий. Кін. XVIII – І пол. ХІХ ст.. Полотно, олія

Київська обл., Фастівський р-н, с.Веприк. “Козак-Мамай”, автор невідомий. ХІХ ст.. Полотно, олія

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПРО КОЗАКІВ МАМАЇВ

ЗНАХІДКИ КОЗАКА МАМАЯ. В самій Полтаві я випадково і на своє щастя познайомився зі вчителькою, вона ж і майстер народної творчості – Олефір Зінаїда Григорівна, яка мені розповіла про село Остап’є, в якому вона перебувала під час Вітчизняної війни. З її уст я довідався про історію села, яке було засноване козаком Остапом, від чого й село назвалося його іменем, що цей козак кохався в малярстві. Тужив за своїм козакуванням, а тому любив малювати козаків. Отже традиції малювати козаків успадкувалися його потомкам, так що в кожній хаті села Остап’є можна було бачити картину з зображенням козака в ріжних варіянтах. Та село під час війни дуже потерпіло, центр села повністю спалено, але околиці села збереглися. Отже за порадою Олефір Зінаїди я їду в це село з тим, щоб розшукати картину з козаком Мамаєм, про якого я мрію роками. І ось я в селі Остап’є мандрую з хати до хати, розшукуючи омріяну картину з козаком Мамаєм. Отже кстаті й хотілося б сказати кілька слів про цього козака. Наш талановитий і співучий народ найбільше любив оспівувати запорізьких козаків, своїх національних героїв – тих, хто беззавітно боронив волю та незалежність свого рідного краю.

В мистецькій спадщині народу є неоцінимі пам’ятки творчості, які відображали наших лицарів запорожців. Запорізький козак став на тривалий час народним ідеалом та й всі наші пісні пройняті козаччиною. В свій час важко було навіть уявити сільську хату без зображення козака запорожця, зокрема козака Мамая.

Надзвичайно багато появилося картин на цю тему в побуті народу після зруйнування Запорізької Січі та придушення гайдамаччини. Народ наш тужив за козаччиною, яка відстоювала волю і незалежність свого народу і волів хоч на картині бачити тих, хто стояв на обороні своєї волі. Традиційний козак Мамай не випадкова постать в літературі і не вимислена народом. Це історичний герой часів гайдамаччини. У 1750 році особливий страх на польських панів наводила ватага запорізького козака Мамая. Однак виявляється, що під цим ім’ям діяло дві особи. Один Мамай 1750 року зруйнував маєтки князя Любомирського і за це російські царські війська жорстоко розправилися з ватагою Мамая. Самого отамана четвертували, а голову його разом з шапкою повісили на шпиль і виставили на мосту в м. Торговиці. Якийсь Андрій Харченко зняв з тієї голови шапку, оголосив себе Мамаєм і за прикладом свого попередника ходив із ватагою і громив шляхту по всьому правобережжю України.

Ось таку картину з козаком Мамаєм мені й хотілося розшукати в цьому селі. І ось моє безмежно палке бажання увінчується великим успіхом. Я знаходжу дві картини з козаками Мамаями. На одній картині сидячу постать, а на другій картині козак Мамай на коні. На радощах я зайшов до однієї хазяйки попросити щось перекусити. Та перш ніж вона дала мені поїсти, я показав її придбані картини. Вона глянувши на них аж скрикнула: “Та оце вам така картина потрібна?! Та я вам зараз принесу таку картину, вона висить у мене в кухні. Через кілька хвилин на справді хазяйка приперла мені велику картину козака Мамая, побачив яку, я онімів від радості і подумав скільки ж вона з мене здере за цей шедевр народного мистецтва. І коли я боязко спитав скільки вона хоче за нею, то відповідь була для мене вражаючо-неждана – 15 крб. Звичайно, я від радості дав її 20 крб., за що вона мені дуже була вдячна і ще добре мене накормила. Отак я виїхав з с. Остап’є безмежно щасливий, що відразу придбав аж три картини козаків Мамаїв. Після такої вдачі я з охотою ще блукав по старожилах Полтави в розшуках невиданих для мене експонатів.

В м.КОБЕЛЯКАХ

1965 року 4-го грудня я прибув в м. Кобеляки, що на Полтавщині. При першій зустрічі з людьми, як і завжди, розповідаю про мету свого приїзду, розпитую, де живуть старожили, від яких довідуюся про бувальщину села, про народне мистецтво і народні традиції. Всі направляють до Івана Бугріменка, де бачили картину з козаком. Та як я був гірко вражений, що на стінах ніяких картин не було, не то що з козаком. Вступаю в контакт з господарем хати, від якого довідуюсь про козака Мамая. Розповідає, як вони ховалися з картиною, на якій намальований справжній козак Мамай. Ховали в соломі. І ось нарешті хазяїн дому видобуває зі сховища безцінну реліквію, яка була схована в клуні, в соломі. Дальші Іван Бугріменко розповів чому цей скарб очутився в соломі. “Коли я, – каже господар, – запропонував свого козака в місцевий музей, то його не то що не прийняли, але ще й наказали зн ищити як націоналістичну картину та ще й з погрозами наказати мене за неї, щоб я, мов, не тужив за козаками. Та я, – каже господар, – не скорився. Жаль було картини, з якою зжився, і рішив заховати її глибоко в соломі.

Та завідуючий музеєм не заспокоївся і через якийсь час зайшов до мене, – говорить Іван, – і почали шукати та штиляти шпилем в солому. Моє серце стривожилось, а ось знайдуть. Та на моє щастя, загроза козаку минувала, хоч правда, не без болю. Козак був пробитий штилем.

Ось цього мученика козака Мамая з раною і показав мені Іван Бугрименко. Я звичайно був безмежно радий нахідці та боявся, що господар вже мені його не продасть, а коли й продасть, то загне велику ціну. Та як же я був здивований, коли господар цієї реліквії був радий мені не то що продати, а віддати даром, маючи на увазі, що нарешті вона буде збережена. Та моя совість не дозволила мені брати таку реліквію задарма. І я заплатив невелику суму, яку визначила господиня, тобто дружина Бугріменка, точно не пам’ятаю, 20 чи 25 крб. Окрилений новою нахідкою, щасливий від цього, я повертаюся до Києва.

В Києві в Спілці художників я зустрічаюся з мистецтвознавцем, який будучи в Кобеляках, в свій час бачив цю картину і рекомендував мені її придбати. Моє бажання, давно омріяне, не мало меж, і почувши це, я, відклавши все, не зважаючи на зиму, ринув у дорогу за незнаним Мамаєм. А поїздка моя, як сказано вище, увінчалася успішно. Я привіз до свого домашнього музею ще один шедевр народного малярства. Зустрівшись з мистецтвознавцем Уманцем, я йому сердечно подякував за його звістку про козака Мамая, якого він бачив у Кобеляках.

Іван Гончар. Спогади «Як це почалося». НЦНК «Музей Івана Гончара», КН № 12856.

Скульптура дерев’яна “Святитель” (“Спаситель”). ХІІІст. Черкаська обл., Чигиринський р-н (з Мотронинського монастиря). Дерево, олійні фарби; різьблення скульптурне, фарбування.

ПРО СПАСИТЕЛЯ (СВЯТИТЕЛЯ)

В ХОЛОДНОМУ ЯРУ. Довгими Мельниками доїхали до Холодного Яру. Весна мимоволі перекликається з тою весною, що була 1768 року. І зараз, як і тоді, цвіли сади, шумів молодою зеленню старезний ліс. Як і тоді, прохолода лісу тянула в свої таємничі хащі. Але тоді ліс був тривожно насторожений, стогнав, ніби вагітна мати перед родами… Стогін припинився і ліс народив гайдамаків, які закричали: “Кари ляхам, кари!”, і полетіли, як орли, по всій київській землі, освітлюючи собі шлях пожежами.

Іду в гору. Стрімкі дуби розповідають про минуле. Цією дорогою тоді йшли гайдамаки до Мотр[он]ин[ськ]ого монастиря святить ножі… Тривjжно [д]звонили дзвони, щебетало птацтво, тьохкав соловейко своє немудре соло. Переді мною повстає уява про ті, серцю милі, хоч і тривожні, події. Мов орли, злетілися з усієї Київщини, Черкащини, Канівщини та з інших місць селяни-бунтарі, яким давно намуляло шию лядське ярмо. Всі були озброєні чим попало. Хто косою, хто серпом, але більше було зі справжнею козацькою зброєю, яку доставляли запорізькі козаки на чолі із Залізняком. Кували таку зброю і в самому Холодному Яру, який став на цей час справжньою козацькою січчю. Холодний Яр вирував. Все ворушилось, обурювалось, озброювалось і чекало благословіння з Мотронинського монастиря, ігуменом якого тоді був архимандрит Значко-Яворський. І ось настав довгожданний час, якого з нетерпінням ждали гайдамаки. Задзвонили тривожно дзвони Мотронин[ськ]ого монастиря, які дали сигнал збиратись в похід. Лунав закличний голос Залізняка Максима, який закликав всих гайдамаків збиратися на паперті монастиря для благословіння в похід.

І ось з урочистим і величним церковним співом виходить з церкви кортеж з хоругвами, свічками, хрестами на чолі з архимандритом Значко-Яворським. З ним поруч хрестоносець несе на палі скульптурний образ (вирізьблений в дереві) Іісуса Христа, який піднятою рукою ніби благословить повстанців-гайдамаків на ратний подвиг в ім’я спасіння своєї вітчизни. Пролунало громове “Кари ляхам!”, “Кари орендарям!”.

Так можна було собі уявити цю подію після захопленої розповіді старожилів, які з покоління в поколінь передавали і донесли [її] до наших днів.

Цей випадок наштовхнув мене на думку, чи не збереглась у руїнах Мотронинського монастиря, де-небудь згадувана старожилами дерев’яна скульптура Спасителя, яку виносили з церкви, благословляючи гайдамаків у похід. Я розпитував найстаріших людей, які жили поблизу Мотронин[ськ]ого монастиря, чи бачили вони таку скульптуру, і всі вони відповідали, що бачили за свого життя в церкві і радили мені шукати її в церкві. Важко передати словами той порив бажання і надій знайти цю безцінну реліквію, яка б увінчала щастям мої пошуки слідів, пов’язаних з гайдамаччиною. Я з ентузіязмом і запалом кинувся шукати по всих куточках понівеченої церкви, та мої пошуки успіхом не увінчалися. Я із незадоволенням вже збирався вирушати в дальніший свій пізнавальний похід. І раптом зустрічаюся ще з одним місцевим старожилом, якому розповів про мету свого приїзду та невдачі пошуку вищезгаданої реліквії. Дідусь з паличкою в руках, поколупавши нею землю, глянув мені у вічі і надійно промовив: “А Ви були на хорах?” А я справді на хорах не був, бо туди ніяк було вилізти. Та я миттю вихід найшов і добрався на хори. Моїй радості не було меж, коли недовго риючись у темряві, я нахо[д]жу безцінну реліквію. Мабуть, рідко в своєму житті я був таким безмежно щасливим.

Ця знахідка придала мені сил, енергії і прагнення продовжувати розшуки слідів нашого героїчного і трагічного минулого. До пізнього вечора я ще, окрилений щасливою нахідкою, ходив по хатах, розпитував старожилів про славне минуле цього краю, а скульптуру Спасителя переніс у с. Медведівку на схорону до однієї старої жінки, якій наказав берегти цей скарб, поки я його не заберу. Оскільки у мене на той час не було можливости з ним возитися за браком свого транспорту. /…/

Іван Гончар. Спогади «Як це почалося». НЦНК «Музей Івана Гончара», КН № 12856.

Іван Гончар. Дівчина у білій свитці. Папір, гуаш, темпера. 1960-і – 1970-і роки.

ПРО БІЛУ СВИТКУ

В НОВИХ САНЖАРАХ. По дорозі на Полтаву я зупинився в м. Нові Санжари – районному центрі Полтавщини. Це містечко мене приваблювало своїм географічним положенням, як з боку етнографічної південно-західної Полтавщини, так і з боку природнього, оскільки воно розташоване над річкою Ворсклою.

Та на жаль, мої сподівання на експонати народної творчості та мальовничу природу не здійснилися. Містечко мало вигляд непривабливий, знівечене і сплюндроване війною, воно також мало убогу природу, незважаючи на те, що розташоване на річці Ворсклі.

Оскільки час перебування в містечку у мене був дуже лімітований, то я скоро метнувся по старожилам-мешканцям з метою розвідати про наявність скарбів народного мистецтва та вбрання. Виявилося, що містечко дуже потерпіло в ту страшну голодовку [19]32–33 рр., а воєнна руїна доконала свою справу. У голодовку люди позбували свої домашні скарби за хліб, а у війну було або спалено, або зруйновано.

Мені вдалося дістати в однієї бабусі старовинний рушник, вже латаний, вишиваний синіми нитками ще на початку ХІХ ст. Неждано також для мене я надибав надзвичайно цікаву білу свитку в однієї старенької бабусі, в якій вона вінчалася. Бабуся так нею дорожила, що не могла скласти її ціну, і запросила нарешті за неї 500 крб. Звичайно, вона була варта цієї ціни, бо це був справжній скарб з народного вбрання, але для мого бюджету це було не під силу. Свитка була так гарно пошита та оздоблена квітами, що я й до сьогодні її не забуду.

Пізніше вже жалів, що її не придбав, тому що вже нічого подібного ніде не траплялося. Хотів я щось намалювати з краєвидів цього містечка, але воно наскільки скучне, сіре, що нічого привабливого я не найшов. Пішов на річку Ворсклу і лише водяний млин з мальовничою дуплястою вербою мене привабив. Я на спомин про Н.Санжари намалював краєвид на цей млин. Так виїхав я з Н. Санжар з мізерним придбанням, але з великим жалем за ту свитку-шедевр народного вбрання Полтавщини, з надією повернутися сюди знову та цій надії не судилося збутись. Свитка канула в небуття.

Іван Гончар. Спогади «Як це почалося». НЦНК «Музей Івана Гончара», КН № 12856.

КН-1214. Сердак iз вишневого сукна декорований вишиттям , косичками та кутасиками. Кiн ХIХ ст. Iвано-Франкiвська обл., Косiвський р-н, с. Бiлоберiзка (вiд Синятович). 1961 р. Доморобне валяне сукно; ручне пошиття, вишиття

ПРО ЧЕРВОНИЙ ГУЦУЛЬСЬКИЙ СЕРДАК

В с.БІЛОБЕРЕЗЦІ НА КОСІВЩИНІ. З перших сумних розповідей мешканців села Білоберезка я довідався, що все село було виселено, за винятком кількох старих дідів, за так звану “бендерівщину”. Боже ти мій милий, де ще можна бачити в світі, щоб за політичну ідею, за національне переконання так жорстоко поступити з людьми всих зростів обох статей, які сиділи споконвіку на своїй рідній землі і мусили з кровавими слізьми покидати свої споконвічні гнізда і під кнутом та нагайкою виселятися в далекі чужі краї поза межі своєї вітчизни – України. Це жахливо. І в яку б хату я не зайшов, то була скрізь одна мова, яка розвіяла мої надії щось придбати зі зразків народного вбрання та народного мистецтва. Та я все жадібно вбирав у себе, що мені розповідали старожили і про своє горе, і обурення, і про свої віковічні гуцульські традиції, яких вони ще ревниво дотримувалися. З цих розмов я довідався, що в кожній гуцульській родині ще зберігається святі реліквії народного вбрання та інші речі народного мистецтва.

Отже в мене ожила надія, що я зумію тут ще дещо придбати для свого домашнього музею. Разом з тим і поцікавився, як вони зберегли все це після їх висилки. Відповідь була скрізь одна – “ховали”, вірніш, закопували в землю, або возили з собою. Тепер я з надією щось придбати розпитував людей, в кого я міг би щось [знайти]. Та люди настільки налякані і недовірливі, що ніхто нічого не говорив, у кого що є. “Шукайте самі”. Така була відповідь у всих.

І ось мені вдалося придбати чудовий вишневий гуцульський сердак, майже новий, в мешканця села Синітовича. Я навіть не порахувався з високою ціною, яку загнув власник сердака, але сердак настільки мене заінтригував, що я не пошкодував заплатить ту суму, яку загнув власник.

Іван Гончар. Спогади «Як це почалося». НЦНК «Музей Івана Гончара», КН № 12856.

НЦНК “Музей Івана Гончара”

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати