Останні хвилини

Помирав Іван Макарович Гончар. Ми спішили у Феофанію. Помагав нам сам Господь. Машина влетіла на територію притихлого затишку безнадії — лікарні при Міністерстві охорони здоров’я. Усе чекало на нас. Ліфт з розкритими обіймами дверей на два боки, швидше на шостий, туди, в палату № 610.
Ми з такою швидкістю бігли, що зустрічні хворі розліталися на всі боки. По дорозі лікар кинула: він уже з учорашнього дня не реагує… Петрусь рвонув двері, і на нас вилетіло несамовито-надривне хрипіння. Батько конПомирав Іван Макарович Гончар. Ми спішили у Феофанію. Помагав нам сам Господь. Машина влетіла на територію притихлого затишку безнадії — лікарні при Міністерстві охорони здоров’я. Усе чекало на нас. Ліфт з розкритими обіймами дверей на два боки, швидше на шостий, туди, в палату № 610.
Ми з такою швидкістю бігли, що зустрічні хворі розліталися на всі боки. По дорозі лікар кинула: він уже з учорашнього дня не реагує… Петрусь рвонув двері, і на нас вилетіло несамовито-надривне хрипіння. Батько конав… Здавалось, що кімната звужувалась і розширювалась легенями батька.
— Тату, тату, ви мене чуєте? — Петрусь ловив останню надію його життя. Очі закриті… Батько звів на нього очі. Він чекав! Ждав!
— Ми прийшли вас причастить, я привіз священика, якщо чуєте, дайте знак!
Метеликом майнуло ледь вловиме в очах — чую, синку…
Поспішно вуркоче молитву отець, а я молю Бога, щоб устигнути… Сльози засклили очі, і я нічого не бачу…
Раптом дихання з легенів стало захлинатись.
— Петрусю, він же вмирає!
Отець миттю кинувся до причастя. Петрусь підняв голову Батькові, а в моїх руках ще теплі, великожовті пальці, вже без ознак життя.
Малесенький ковток першого причастя харчав у горлі, рот глибоко і вперто відкритий. На весь рід Батько волав до порятунку, а ніхто не чув, уже три дні він був без голосу, лише три душі безпомічно молили — ковтни друге причастя… І ми приймали, сльози котилися до губ.
Тричі прийняв. Хлипало у конвульсіях життя, ще хвилина життя, ще кілька секунд і тиша. Раптом з рота, на видиху, на мене хмаркою війнуло тепло, одлетіла душа… Хоча… В народі кажуть, що душа раніше виходить…
У цій тиші ми осиротіло дивились у порожнечу відкритих очей… Щось сталося, не збагнемо розумом. Опам’ятавшись, я якось дивно завила і змовкла: кричати не можна, щоб не злякати Батька… Його забирали туди… Ми вставили в руки свічку.
Ще вчора нам дзвонила Аделя Петрівна (хазяйка Івана Макаровича по дому і господарству), що їй явилося Батькове лице, коли вона вдень трошки спала, і таке змучене, стражденне. Ми мусили їй признатися, сказати правду, що Батькові погано, нема надії… В нього рак крові… Вона заголосила:
— Я знала, здогадувалась, чого ж ви його додому не забрали раніше, хай би краще вдома помер… Ці паразітські лікарі його домучили.
Ох, Божечку, він же казав, що в цій лікарні померли всі його побратими…
Мої спогади перервали лікар і няня, зайшовши в палату. Лікарка закрила очі Батькові, а я досі тримала його руки. Як швидко холонуть, подумала, а в моєї мами дуже довго було тепле личко, руки.
— Заберіть усе його, щоб не шукали потім, там на вікні його папери, книжки…
Петрусь з-під ліжка витягнув невеличкий саквояж, він теж ніби вмер, увесь в пилюці. Склав вишиту сорочку, костюм, тапочки кімнатні, з підвіконня взяв листи, козацьку медаль (якраз за два дні до того йому вручили), окуляри…
— Годинник не забудьте знять з руки.
Я попросила, щоб підв’язали підборіддя.
— Ой Господи милосердний, скільки я їх за двадцять три роки попідв’язувала, небіжчиків…
— Будь ласка, Петре Івановичу, підійдіть до поста, треба оформити деякі документи. — Це лікар.
Просто і сухо. Тут звикли до смерті. І справді, я зауважила ще раніше, ходячи до живого Батька, що всі хворі на шостому поверсі (ближче до Бога) — це ходячі віджилі халати на костурах.
Ми попрощалися з тілом Батька. Внизу чекала машина Віктора Ющенка, директора Національного банку, дякую усім небесам, що послав мені таких друзів. Петрусь пішов у справах до лікаря, а я по алеях, де пахло свіжістю вчорашнього дощу, тут десь є сліди і Батька… Отець щось говорить із шофером. А в мене на душі відро сліз, якби перехилив — була б ціла калюжа… З вікон дивилася людська немічність і висів смуток прощання…
А в білих халатах бігали здорові, налиті шиї і повні жіночі пазухи. Мене ніби щось обурило проти такого свавілля здоров’я і молодості… О людоньки, та це ж тільки моє горе! А в них в руках повні відра води і їжі, несуть, щоб знову нести! Вони ж живі! Прости, грішну, мене, що таке верне на ум короткий!
Чиста стежечка підвела до фонтану, іду до корпусу № 3, до машини, назустріч отець Сергій.
— Пробачте, що відволікаю вас, пані Ніно, ми всі в руках Божих, то сприймайте це як щастя, бо небіжчик недовго мучився. Якщо спроможні відволіктись, то послухайте, що я цієї ночі пережив. Адже діда Івана я не знав, ваш син Ваня мені казав, що є дідусь, а я й не догадувався… Так от. Вночі до другої години пакував свої речі, щоб ма¬тінка не бачила, бо вона не дуже добре до мого церковного «мотлоху» ставиться. Я витяг свій «солдатський» чемоданчик, відкрив і звернув увагу на журнал «Пам’ятки України», там і вас, пані Ніно, у списках редколегії побачив. Розгорнув журнал, дивлюсь якусь статтю і натрапляю на вашого дідуся, чого саме на нього — і досі дивуюсь. Читаю. І раптом десь насередині читання спливає Ванине лице, вашого сина, читаю далі, і знову появилось те саме видіння. А вранці дзвінок від Вані, що дід помирає, треба їхати, щоб причастить… Дива якісь, але що ж тут дивного…
А я розхвилювалась, бо якийсь зв’язок поміж нами вже з ночі був. І я розказую про цей же ранок.
— Ми схопилися вранці. Петрусь попросив Івасика до вас подзвонити, а сам побіг до лаври, там хотів знайти священика, але не з його щастям. Приходить до хати, а Івасик забув ваш телефон, пішов помолиться, а тим часом ще й Андрійко помчав до лаври. Диво, помолившись, Івасик згадав телефон ваш, отче.
Задумались ми над усім сущим, що сьогодні сталось.
Їхали мовчки до хати Івана Макаровича, яка вперше і назавжди втратила його голос, рипіння сходинок, гукання Аделі Петрівни. Дзвоню, всі стоять поруч, усі троє.
— Хто там? — щось вовтузиться за дверима.
Йокнув замок, і згорблена старість подивилась просто у вічі.
— О, Ніночко, і ти, Петрусю, ну, як там батько?
Мовчимо всі.
— Нема вже його…
— Ой Господечку, ой Іваночку Макаровичу, голубчику мій, а я ж вчора твоє лице бачила. Цілу ніч собаки вили, о мій господарю дорогий, ой, як же твої ніжечки попухли, а тепер і ці не ходитимуть. Хто ж мені тепер у віконечко постукає, щоб я двері одчинила. Хто захистить мене, сироту?
Закашлялась уся хата, чогось котів повен двір найшло, посідали, слухають голосіння, принишкли… Це також свідки… Я пригадала, що дідова собачка Вовчик пішла з хати за два місяці до смерті господаря.
Тяжко, коли відходить талант, а ще тяжчий похорон його.

Ніна Матвієнко

18 червня 1993 року

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Ви писали писанки цього року?

Результати