Носити чи не носити автентичне вбрання наших бабусь?

Почну з відступу в минуле…

Як так сталося, що в Україні навіть зараз, на початку ХХІ століття, на відміну від більшості європейських країн, можна порівняно легко знайти селянський одяг початку минулого століття (тобто дореволюційний та довоєнний)? Не буду стверджувати, що моя версія відповіді є єдино-правильною, це всього лише моє суб’єктивне припущення.

На мою упереджену думку, так сталося, тому що свого часу в наслідок багатьох безрадісних подій, Україна на початку минулого століття була в індустріальному плані відсталою, нерозвиненою країною, більшість населення була зайняту у сільському господарстві, яке велося хоч і на родючих землях, але способом екстенсивним і дуже трудомістким…

В таких умовах селяни важкою, здебільшого ручною, працею мусили виробляти практично всі засоби для свого існування: їжу, одяг, хатнє начиння… Сьогодні ми захоплюємося народним мистецтвом та селянським одягом початку ХХ-го століття, вишивкою, оздобленням і тд., але в той час у селян просто не було вибору (хочеш мати гарну ношу – зроби її собі сам!). На збіжжі вирощеному на землі не можна було заробити стільки, аби накупити собі не те що готового одягу, а хай навіть якісного мануфактурного сукна, чи готової бавовняної тканини. Отже, єдиним можливим способом надбати собі одежину було: посіяти та виростити льон чи коноплі, зібрати, обробити, напрясти ниток (вручну веретеном або трохи швидше прядкою), наткати з тих ниток полотна, закроїти та вишити сорочки… а все це – тижні і місяці важкої праці! Нам сьогоднішнім витратність такого процесу, а ще й в тих умовах (світло від свічки, нема гарячої води і електрики тощо), важко навіть уявити. Думаю, що лише одиниці з нас протрималися б в таких умовах більше кількох днів, і майже стовідсотково ні у кого з нас сучасних не стало б терпіння у тих умовах виготовляти собі не просто по одному зразку, а весь необхідний одяг (для себе і своєї родини).

Чим ближче селяни жили до індустріально розвинених міст, тим більше було у них можливостей заробити більше грошей від продажу свого збіжжя (бо навіщо одному селянину купувати у іншого та витрачати гроші на те, що він сам міг виростити чи зробити, а міщани готові були платили гроші за збіжжя, бо самі його не вирощували). Доказом цього є той факт, що чим ближче до великих промислових міст (Київ, Львів), тим менше зустрічається давніх сорочок на домотканому полотні (а переважно на крамному), і навпаки, чим далі від промислових осередків, тим більше зразків одягу з високою часткою ручних процесів (свити з домотканого сукна, полотно не з крамних ниток тощо).

Як когось цікавить цей економічний механізм, відсилаю до праці Еріка Райнерта “Чому багаті країни збагатіли і чому бідні лишаються бідними” – там дуже доступно пояснено, чому збільшувана прибутковість практично неможлива у сільському господарстві і чому виробництво та промисловість на той час були шляхом до збагачення націй. Подальша індустріалізація (вже за совєтів) відбувалась за фактично рабовласницького ладу, бо у селян спершу все відібрали, а потім зробили їх рабами аж до кінця 60-х, відповідно, про які гроші та які закупи одягу могло йтися, коли працювали за трудодні?

Що ми маємо у висліді – оскільки Україна була підневільною частиною імперій, вона використовувалась як сировинний додаток (про “житницю Європи” всі чули, але гордитись тут нема чим, бо це ознака нашої відсталости та нерозвинутости – ми постачали збіжжя, в той час як розвиненіші країни нарощували обробну промисловість та послуги, які забезпечували їм збільшувану прибутковість). В таких умовах, селяни були вимушені виробляти одяг собі самостійно, бо своєю працею на землі не могли заробити достатньо грошей на готовий одяг. Все це ще й помножене на талант творців і призвело до такої кількості та такої якості давніх зразків, які ми ще можемо знайти сьогодні. Тому, на мою упереджену думку, ми мали б шанувати важку працю тих майстрів і шана ця мала б виражатися у збереженні їхніх витворів, в похідному від збереження вмінні відтворювати такі витвори (реконструкціях) та в подальшому розвитку мистецтв.

Тепер зробимо відступ у недавнє минуле…

В останні десятиріччя маємо дуже дивне явище: з одного боку, фольклористи роблять колосально корисну справу – вишукують носіїв давніх традицій, записують та успішно відтворюють давній фольклор, пісні, звичаї… Побічно (в тих самих експедиціях), їм трапляються і зразки матеріального мистецтва, одягу зокрема, але з цими артефактами часом трапляється інша історія – деякі фольклористи їх збирають і носять особисто або перепродують… Виходить, що однією рукою вони зберігають традицію, а іншою знищують матеріальні витвори. Це, можливо, не було масовим явищем десять-двадцять років тому, але нині часом здається, що ФБ стає схожим на магазин давніх артефактів, бо віднедавна це вже роблять не тільки і не стільки фольклористи, а “професійні” перекупщики давнього одягу. У висліді, постала ціла “мода” на вжиток давнього одягу. І якщо фольклористи (особливо ті з них, що бували на закордонних фестивалях), розуміють, що носити предмети давнього одягу, які (в силу наведених вище причин) всі є національним матеріальним спадком – це дикунство, то перекупщикам до цього діла немає, ба більше, вони радо заохочують не надто критично мислячих поціновувачів (а особливо поціновувачок) народного одягу до вжитку давнього народного одягу (бо це забезпечує їм дохід). Не відстають в цьому плані і приватні колекціонери, багато з них теж пишаються тим, що носять давні речі, радо дають інтерв’ю про те, що “так, я ношу ці речі, бо там така енергетика…”, а ще жвавіше піаряться перекупщики, які чомусь в інтерв’ю люблять називати себе колекціонерами (“колекціонерами грошових знаків?”)… Таким ось робом “мода на давній одяг” (а фактично на знищення нашої матеріально-культурної спадщини) розноситься як епідемія грипу.

А от недавно до цих “старожилів” почали додаватися ще й зовсім “молоді фольклористи” – поціновувачі та пропагандисти вжитку давнього народного одягу.

Що трапляється з одежиною, яку ви постійно носите, наприклад, джинсами? Звичайно, вони зношуються, з’являються потертості, дірки, плями і в кінці кінців вони перетворюються на ганчірки… Справа не в тому, що джинси “одноразові”, бо, мовляв, сучасні, конвеєрні… Справа у фізиці – все зношується, все вигоряє на світлі, все порохніє від дії пральних порошків… Так, давні речі бувають якісніше зробленими та з якісніших матеріалів, ніж сучасні, але це всього лише значить, що вони можуть прослужити трошки довше. То що ми з такими практиками залишимо по собі, що з тих давніх артефактів, які ще можна знайти та зберегти залишиться після нас, а якщо залишиться, то в якому стані?

Ось тому, читаючи само-опис нової групи у ФБ, я і питаюся, ну невже хтось притомний і в здоровому глузді візьметься прискіпуватися до таких благих намірів, як наприклад: «бажання реалізувати…фах на практиці», чи «допомогти…відкривати всі скарби традиційної культури», або виступить проти «відновлення і повернення культури…»? Не робитиму цього і я!

Ба більше, процитую тут людину, котру, думаю, поважають усі: “Носієм загальної культури може бути будь-яка особа за умови, що вона щиро бажає розвинути Богом дані таланти. Саме такі люди стають носіями культури та заслуговують на пошану і пам’ять.” (Л. Гузар, повна стаття за ланкою) і, користуючись нагодою дозволю собі поставити кілька питань до якнайширшого загалу та зокрема до молодих (і не дуже молодих) фольклористів (і не тільки фольклористів):

1. Чи є носіями культури (в тому сенсі в якому йдеться у цитованій вище статті, тобто без лапок), носії давнього одягу, тобто, усіх тих речей, які були виткані, вишиті зшиті минулими поколіннями і (чудом) дожили до наших часів?

2. Чи є вжиток давнього одягу (йдеться, і про щоденне одягання, і “тільки на свята”) прикладом того, що “Народи пишаються своїми культурними надбаннями, бережуть їх, водночас стараючись робити їх живими елементами суспільного життя”?

3. Чи вжиток (одягання, прання, прасування, зношування) давніх речей сприяє збереженню цих речей та популяризації народної культури?

4. Чи давні речі, що дожили до нашого часу і потрапили в руки до нас, стають кращими від того, що ми їх носимо (яким саме чином працює таке покращення)?

5. Що залишається від давнього одягу після вжитку (лише автентичні ганчірки, чи ще щось)?

6. Чи відомі Вам приклади (бажано з посиланням на досвід інших країн і бажано цивілізованих) успішного збереження старовинних речей шляхом їхнього вжитку (одягання), а також продажу, перепродажу для вжитку?

7. Яким саме чином продаж старовинних речей і їхній вжиток сприяє розвитку культури та викоріненню кітчу та профанації?

8. Чи всім носіям давнього одягу варто пишатися своїм внеском у справу збереження матеріальної спадщини для наступних поколінь?

9. Чи виношування одягу створеного іншими людьми (більшість з яких ймовірно вже померли) якось сприяє вмінню відтворювати такий одяг – його реконструкції (чи обов’язково носити старий аби навчитись відтворювати)?

10. Чи наші діти пишатимуться тим, що ми зношуємо ті речі, які могли б для них зберегти (в музеях)?

11. Чи відомі Вам інші країни (можна приклади з минулого), де є (чи була) масова мода на вжиток (одягання та пропагування одягання) старовинного особистого одягу (в тому числі і натільного) незнайомих (можливо вже померлих) людей?

12. Чи одягання особистих речей незнайомих людей є виявом поваги до тих людей і поваги до їхньої праці?

13. Враховуючи, що сорочки були особистим (знову таки людей, що їх вже немає) натільним одягом, (тобто, під сорочками нічого не носили), то чи сьогоднішні палкі поціновувачки автентичних сорочок (коли зносять до ганчірок свої давні сорочки) перейдуть із таким же захватом до вжитку натільного одягу пізніших поколінь (що там носили на споді покоління 50-х 60-Х)?

Тему можна розвинути (окрім одягання давнього одягу) все це такою ж мірою стосується, і (етно)показів, і (етно)фотосесій, і позичання (етно)одягу для традиційних весіль… До речі, чим не тема для психоделічної повісті – «позичила собі на весілля автентичну вишивану сорочку, яку бабця вишила собі «на смерть» (але неслухняні меркантильні онуки взяли і продали її розповсюджувачам культури)».

Насамкінець, зауважу, мене цікавлять не лише практичні, а і абстрактні міркування на задану тему.

І ще одне, це не спроба тицьнути пальцем в когось. Хто знає мене особисто, розуміє, що аз не єсмь янгол стосовно давніх речей. Це спроба почати дискурс про те, чи наші поточні практики є доречними, а чи може нам варто було б змінити деякі свої звички, а це в свою чергу піднімає набагато глибші питання: куди ми йдемо, як йдемо і що ми хочемо лишити по собі?

Фото – з сайту колекції “Кровець”, мережевого етнографічного атласу народного мистецтва на основі експонатів з приватних збірок

prostir.museum

Share Button

Один відгук

  1. Хрыся

    Цікавы дыскурс!
    Для мяне традыцыйная вопратка перадусім глыбока ментальная рэч:

    “Тое, што я адчула, ніколі раней не давалі мне ні «Zara» з «H&M», ні ўлюбёная «Galerja Alfa» у Беластоку, ні віленскія «Ozas» ды «Akropolis»”
    Читать полностью: http://lady.tut.by/news/style/475777.html

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Ви писали писанки цього року?

Результати