Мистецькі фудзіями Японії

Наприкінці 2004 року мені пощастило відвідати Японію. Приводом для цікавої подорожі на схід стала участь в Міжнародній програмі молодіжного обміну (Global Youth Exchange Program), щорічно від 1995 року влаштовуваній Міністерством закордонних справ Японії. Тема програми «Відкриваючи справжні культурні цінності: майбутнє культури в ХХІ столітті» заангажувала 37-х учасників з усього світу. Фахівці з різних сфер культури, науки та політики, а також два представники ЮНЕСКО упродовж двох тижнів мали нагоду ближче ознайомитися з історико-культурними традиціями Японії, шляхом тематичних дискусій і круглих столів проаналізувати проблеми та випрацювати Пропозицію урядам різних країн, міжнародним і громадським організаціям світу щодо трьох ключових питань: «Культура та ідентичність», «Модернізація і традиція», «Глобалізація і культура». А для цього було запропоновано спершу поринути у несамовитий вир японської історії та культури, від Токіо і Кіото аж до Окінави, відвідати наукові інституції, культурні та релігійні центри, музеї і театри, осередки народних промислів, і навіть стати учасником чайної церемонії, завітати в колишні резиденції могутніх правителів і потрапити на гостину до японської родини. Тож, зупинимося на тих враженнях і досвіді, що мають зацікавити читачів «Народного мистецтва», оскільки висвітлення наукової частини програми потребує окремої шпальти.

Підкорити Фудзіяму японської етноментальності неможливо без належного спорядження: щонайменше лікнепівського знання історії цієї держави і культури. При першому знайомстві з японцем, європеєць відчуває не лише зовнішню приязність, яка виявляється у традиційних вітальних поклонах і широкій посмішці, а й невидиму перепону, що міцніше за Китайську стіну, захищає японця від чужинця. На це є чимало причин, які коріняться і в етноісторії, і в місцевих традиціях, і в національному характері цього самобутного народу.

В європейську свідомість Японія стрімко увійшла в 30-х роках ХІХ століття після двох віків ізоляції країни від іноземців задля збереження своєї феодальної культури, що досягла вершин розквіту після поширення буддизму. Ця острівна держава впродовж всієї своєї історії прагнула не розчинитися в чужих культурах, однак, при цьому спромоглася запозичувати й асимілювати набутки інших культур. Уперше Японія згадується як держава із самоназвою Асіхара-но-накацуку-ні – «Тростяникова рівнина» або «Серединна країна». Це вже пізніше вона стане Ніппон (Ніхон), «Країною сонячного сходу», що простягне свої духовні крила до «Небесної імперії», «Країни сонячного заходу» – Китаю та Кореї, формуючи власні традиції на перехресті культур величних сусідів з тим, аби вже у новітню добу уособлювати культурну спадщину Сходу і потужно впливати на формування культурного простору світу.

Японія зі своєю драматичною мальовничістю краєвидів: мозаїчністю островів, величністю гір, неприборканістю вулканів, стихією Тихого океану і навколишніх морів, високою вологістю клімату, величезною протяжністю архіпелагу з півночі на південь (3000 км) із субарктичного в субтропічний кліматичний пояс – мала всі необхідні передумови для буйного розвою культури.

Релігійні цунамі час від часу також формували обриси архіпелагу національної самобутності японців. Так, давня японська релігія синтоїзм (шлях богів) із анімістичним культом обожнення природних сил втілила етнічну естетику і світоглядність у народне мистецтво: від неолітичної ритуальної кераміки дзьомон із дивовижним орнаментуванням наліпними вальками поховальних урн, куришок, тарелів, кубків і антропоморфної енеолітичної пластики яйой до архітектурного стилю адзекура з простими клунеподібними формами святилищ, що розвинулися пізніше у класичні архітектурні традиції храмових комплексів Ісе й Ідзумо. Поєднання синтоїзму з даосько-конфуціанством у IV–VI ст. породив нові традиції образомислення, яскраво виявлені в поховальній обрядовості – царських курганах кофун, космогонічній орнаментиці поховань, культовій керамічній скульптурі ханива. Поширення у VІ–ІХ ст. в Японії буддизму та його пізніших езотеричних сект засіяло у місцевий грунт зерна пишних ритуалів і містерій, що проросли монументальними храмами, гротесковими масками, іконами-мандалами, скульптурами храмових божеств, писемністю, національними жанрами літератури, ліричного п’ятивіршя танка, придворного живопису ямато-е з розкішними розписами ширм, віялів, паперу, тканини, меблів, ліхтарів, а також самобутньою керамікою, лакованими і різьбленими виробами з дерева у суто японському стилі. І вся ця вогняна суміш буддизму й індуїзму гармонійно перепліталася із аскетичними канонами синтоїзму, спричиняючи бурхливий розвиток національної японської культури в ІХ–ХІІ ст.

Із приходом до влади військово-феодального стану самураїв у японській культурі знову культивуються народні традиції, оспівування лицарських чеснот і героїчного минулого. Новий вплив дзен-буддизму повертає аристократичні мистецькі традиції у звичне русло строгості та простоти, міфо-поетичності й духовного зв’язку із природою. Тож не дивно, що рушієм японського художнього мислення періоду Едо (XVII–XIX ст.) були ремісники і народні майстри, котрі базували свою творчість на естетичних засадах дзенських монастирів.

Після падіння 1868 року «залізної завіси» на сцену японської образотворчості, не без впливу західної культури – виходять нові види і жанри – театр кабукі, ксилографія, гравюра на дереві, з’являється новий вид поліхромної кераміки, фарфор і нецке, виникають чайні будинки тясіцу з відомими ритуалами чаєпиття та вишуканими парковими садами, зазнає стилістичних змін текстиль та одяг (раніше дороге вбрання заборонялося для простолюду).

Увесь світ звернув захоплений погляд до Японії, котра на відміну від Китаю, не приховувала від чужинців своїх мистецьких старожитностей, зумовлюючи цим створення унікальних японських колекцій в Європі та Америці. Мистецтвознавці наперебій почали порівнювати японське мистецтво з китайським, наділяючи перше глибшим відчуттям природи, більшою поетичністю, неперевершеною орнаментикою, тоншою колористикою, вишуканішим художнім смаком і відчуттям гумору. В усьому цьому переконуєшся, відвідуючи буддистські храмові комплекси і синтоїстські святилища, музеї та культурні центри Токіо і Кіото, де в дерев’яній скульптурі, розписах і малярстві, кераміці та художньому склі проступають крізь століття давні історичні традиції, неперевершений політ фантазії, надлюдська працьовитість, самобутня образність мислення.

Особливе місце серед інших видів народного мистецтва займає кераміка, історія якої сягає неолітичної доби. Вважається, що в середині І тис. до н.л. гончарство на території Японії поступилося своїм культовим характером речам із бронзи, зайнявши переважно утилітарну сферу. Гончарний круг був завезений в Нару і Кіото корейським жрецем Гіогі у VIII ст. Значний розвиток кераміки відбувся в ХІІІ ст. із поширенням будинків чайних церемоній і зростання попиту на гончарний посуд. Відомий гончар Кошіро після «стажування» в Китаї заснував в Сето великі гончарні цехи для виготовлення полив’яної поліхромної кераміки вишуканої форми, яка отримала назву сето. Наприкінці XVI ст. сьогун Гідейоші привозить із своїх військових походів корейських майстрів-гончарів і розселяє їх у різних провінціях Японії. Так започатковуються славнозвісні гончарські осередки, де на 100 років раніше за європейців розкривається секрет китайського фарфору. В одному з них, багатому на поклади каоліну – Аріті – виникають потужні керамічні фабрики, де знання передається від покоління до покоління у типовому для японців містичному дусі. Коли сенсей (учитель) вибирає деші (учня), то цим він покладає на себе велику відповідальність за передачу сакральних знань гончарської спільноти її новому членові. У самому процесі навчання, від ліплення перших посудин до чайних церемоній або прибирання майстерні, немає нічого випадкового чи непослідовного. Без подібного ставлення до традицій ініційований не зможе досягти власної самобутності, щирої відданості духовному зростанню і невтомному пошукові удосконалення майстерності, що становлять серцевину народного мистецтва Японії. Моральні настанови японських гончарів охоплюють не лише «знання голови», а й «знання руки, ока, серця», що не можуть бути отримані пасивно, а мають здобуватися самотужки. Можливо, саме тому, сенсей прагне не просто передати деші комплекс конкретних прийомів ремесла, а навчити його прислухатися до потаємних глибин свого єства, відчувати й усвідомлювати власну наповненість Вищим, бути здатним застосовувати небесне і втілювати його в земні форми як засіб самовиявлення. У східній традиції мистецтво та ремесло вважається особливою мудрістю, яка виражається, зберігається і передається через ритуали. Приміром, згідно традицій дзен-буддизму, процес копання та приготування глини був суворо ритуалізований – гончарі намагалися не залишати шрамів на тілі землі, наповнюючи пилом і сухим гіллям вириті ними ями. Для засвоєння всього комплексу професійних знань учень під час ініціації працює більше не над технологіями, а над собою. Ця традиція збереглася донині, про що мені вдалося пересвідчитися на власні очі в одному окінавському мистецькому селищі за півтори тисячі кілометрів від Токіо.

Своєрідним одкровенням для іноземців (а часом і для більшості японців) є південні землі Японії – провінція Окінава – архіпелаг із 159 тропічних островів, що простяглися на тисячу кілометрів зі сходу на захід у Тихому океані, за 100 км від Тайваню і на тій самій широті, що і курортні Гаваї, Флорида і Багами. До 1972 року це було процвітаюче незалежне королівство Рюкю із самобутніми культурними традиціями, що склалися під впливами культур Китаю, Японії, Кореї та Південно-Східної Азії. Окінава – це край казкових храмових і палацових комплексів (більшість з яких входить до переліку Світової культурної спадщини ЮНЕСКО), чарівних парків, народного мистецтва і художніх ремесел. Саме тут постало бойове мистецтво карате, поєднавши в собі окінавське традиційне ті з китайським кунг фу. Архітектурний стиль, оздоба і начиння замку Шуріджо XIV ст., експозиції художніх музеїв, яскраві фольклорні фестивалі, театр рюкюанського танцю, розквіт традиційної кераміки, тканини, художнього скла, розпису, обробки каменю і дерева, засвідчують мистецький геній окінавців, що виник на основі гармонійного поєднання стилів королівського двору і народного ремесла. Вражає відвідувачів і Рюкюмюрський культурний тематичний парк – таке собі японське «Пирогове», де на мальовничих пагорбах гідно представлено місцеву культурну спадщину. В оригінальних давніх житлових спорудах тчуть, гончарують, грають і співають, а поміж будівлями – натовпи зачарованих туристів і незлічені зграйки японських школярів із розгорненими зошитами в руках. Ось так давні традиції не лише зберігаються і уславлюються, вони тут завдяки належній турботі держави і її громадян знаходять своє надійне спадкоємництво.

Мені також пощастило відвідати селище Цубоя, околиці міста Нага, куди наприкінці XVII століття за наказом короля було зібрано майстровитих гончарів з різних міст держави і засновано могутній гончарний осередок, що існує донині. Тут виготовляли не лише теракотові, а й глазуровані речі – від посуду, черепиці, архітектурної оздоби палаців і храмів до ритуальних скульптур і поховальних урн. Нині тут збережено давні технології гончарування із багатокамерними керамічними горнами, що випалюються дровами, та й асортимент виробів майже не змінився: всюди дахи та входи до будинків прикрашають оберегові фігури шіша – міфологічної пари собако-левів (у одного розкрита паща, а в іншого – закрита, щоб ловити і не випускати щастя). Це селище славиться також своїми віртуозними гутниками, що прадідівським способом виготовляють високохудожні вироби із «бульбашкуватого» скла. Окрім майстерності зачаровувала відсутність славнозвісної японської технократичності – ані тобі електричних верстатів, ані надсучасних комп’ютерів, навіть місцеві «тойоти» та «мазди» не зрівняти із київськими.

Загалом, в японцях мене вразила дивовижна здатність не ув’язнюватися у «золоті кліті» модернізації, сміливо користуватися усіма своїми фантастичними винаходами, але залишатися вільними від механічної технократії, зберігаючи найсокровенніше – національну самобутність, давні традиції, власну честь і суспільні чесноти, а отже і світле майбутнє для наступних поколінь. Напевно, це і є найбільш загадковим у японській нації – дивовижне за органічністю поєднання в суперечливому сьогоденні двох, здавалося б, несумісних світів минулого і майбутнього, здатність засвоювати «чуже» й перетворювати його шляхом ретельного відбору на «своє». У цього колоритного народу, звісно ж, є свої величезні проблеми, тут сповнена драматизму історія, величезна щільність заселення території, чи не найвищий у світі рівень самогубств, найдовший робочий день і найрегламентованіші умови життя, проте неперевершене вміння японців бути самими собою і великою нацією, їхнє безпомилкове відчуття естетичної та емоційної гармонії, самозреченість у захисті власної самобутності таки викликає щире захоплення і слугує добрим прикладом для наслідування.

2006 рік

Ігор Пошивайло,
етнолог, кандидат історичних наук

Світлина fotoart.org.ua

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати