Мої духовні побратими й учителі з «Товариства»

Однієї весняної днини 1972 р. прийшов до Художнього інституту Валентин Задорожній і запропонував мені вийти на двір й помилуватися лагідним сонцем, подихати свіжим повітрям.

Прихід до мене Валентина і його пропозиція були несподіванкою (Протягом багатьох років ми лише толерантно віталися, але ніколи ні про що ніколи не заводили розмови, бо ще із років навчання в аспірантурі один одному мало симпатизували, внутрішнє відчували, що стоїмо по різних сторонах “барикади”).

Подумав: скоро вступні екзамени до інституту, мабуть, прийшов за когось просити – адже я – декан творчих факультетів і маю безпосереднє відношенння до екзаменів. Та помилився.

Вийшовши до інститутського двору, Валентин сказав, що запропонував вийти на природу, бо в інституті багато “вух”, котрі слухають, а це розмова мусить бути без них.

Він продовжив:
– Василю, до тебе мене послав Іван Макарович Гончар. Він рекомендує тебе в секції образотворчого мистецтва “Товариства…” на голову. Він вірить, що ти з цим справишся, члени секції поставилися до цього схвально. Іван Макарович, котрий був одним із ініціаторів створення “Товариства” і є головою секції, я – його заступник, більше керувати секцією не може. Його кегебісти “тримають на гачку”, стежать, заважають будь-що робити.
– А чому ти, Валентине, не можеш бути головою, ти ж заступник, – зауважив я.
– Не можу, бо дуже зайнятий: робота в Спілці, керую секцією монументалістів, виконую велике творче завдання.
– Я теж не менше зайнятий: викладацька робота, посада декана, Народна студія образотворчого мистецтва в Жовтневому палаці, на творчість часу не вистачає…
– Василю, не відмовляйся, ми не можемо стояти осторонь – руйнують пам’ятники нашої духовної культури, необхідно їх зберегти, якщо не свідомі люди, то хто ж?!
Я слухав і не вірив, що це мені говорить Валентин Задорожний. Його я знав іншим.
Те, про що говорив Валентин, турбувало й мене, та поділитися не було з ким.

В інституті, з приходом на кафедру марксизму Б. Борцова, відбулися великі зміни. “Вух”, про які говорив Валентин, стало так багато, що майже кожен другий був тим хто підслуховував і доносив.

Відповідні “органи” викликали студентів, пропонуючи співпрацювати з ними. Одні погоджувалися, більшість – ні. Приходили вони до мене і відверто  про це говорили, бо мусили й за мною стежити: з ким зустрічаюся, що говорю… Були у мене й великі неприємності, коли я вирішив відзначити сторіччя Лесі Українки в інституті. Спочатку не повірив Валентину, але в кінці розмови зрозумів, що говорить щиро і правду.

Зійшлися на тому, що він стає головою секції, а я – заступником. Так я став членом “Товариства…”
Чому Іван Гончар послав Валентина Задорожного до мене, а не до когось іншого? Це я зрозумів через багато років по тому. Іван Макарович був не тільки талановитим скульптором, ученим, він був талановитим психологом-педагогом, котрий умів підмітити в людині те, на що інший би не звернув уваги…

Уперше я з Іваном Макаровичем зустрівся десь в кінці… 1951-го чи 1952-го року, коли я був головою художньої Ради при “Укопхудожників”. Це був коператив при Спілці, який організував Петро Куцак – військовий у відставці, але розумна, ділова людина, яка багато зробила для художників.

“Укоп” – шукав замовлення, приймав роботи через худраду, оцінював. Невеликі роботи художники приносили на Раду, великі картини, скульптури приймали в майстернях митців або на об’єктах. Іван Макарович мав замовлення – бюст І. Богуну (для кого не пам’ятаю).

Рада приїхала до Івана Макаровича в майстерню. Усі члени Ради пройти в майстерню не змогли, йшли гуськом, бо вся майстерня була завалена старими іконами, керамікою, картинами, альбомами, килимами старими.

А потім народилися маленькі Данилейки. Умови їхнього подружнього життя були нелегкими, але і в цих умовах В. Данилейко був заповзятим організатором усяких народних свят. Утворив колядницьку ватагу. Ростислав зробив Зорю, Микола Будник Козу (колядування тоді було заборонено) і пішла ватага колядувати по квартирах відомих українських художників, письменників…

Колядували Людмилі Семикіній і родині Литовченкам, Сергію Плачинді й Олесю Гончару. Олесь Терентійович зустрів колядників з радістю, подарував свою книжку, а потім поспитав: “А яке велике християнське свято буде весною?”
Усі дружно відповіли: “Пасха…”
– А як у народі називається це свято?
Колядники промовчали.
– Великдень, – сказав Олесь Терентійович.

Ось так проходило виховання й навчання молодшого покоління у дусі духовного, національного.
Пройшло багато років… Колядницька зірка й до цього часу сяє нам у нашій оселі. Приходять до нас уже нові студентські ватаги колядників…

Пригадую й зараз слова Валентина Задорожного, сказані ним якось при зустрічі: “Що б було зі мною, як з людиною і митцем, якби не зустрівся з Іваном Макаровичем Гончарем та членами секції образотворчого мистецтва “Товариства…”

Я хочу теж повторити його слова: “Що б було зі мною…” Адже всі вони були моїми духовними навчителями.
Радію зараз, коли приходжу в Музей Івана Гончара і бачу ватагу нового покоління, якою керує художник, прекрасний народознавець Олександр Фисун, а Володимир Данилейко із своїми синами-орлами співає народні пісні.

Ми оглянули бюст І. Богуна – прийняли, але усі (і кожен по-своєму) дивувалися тому, що бачили. Я побачив стару книжку в тисненій обкладинці, почав її гортати. Іван Макарович, побачивши це, тихенько мені сказав: “Василю, приходь до мене…”

Коли ми вийшли з майстерні, то Макар Вронський, скульптор, член Ради, сказав: “Ну и много же у Гончара хлама”. Для багатьох все, що бачили був “хлам”, для Івана Гончара – скарби.

Якось Іван Макарович прийшов до “Укопу” на художню Раду. Я вів засідання російською мовою (усі члени також розмовляли по-російському). Після Ради, вибравши момент, Іван Макарович мені сказав: “Василю, чому не ведеш Раду українською мовою”. На що я відповів: “Не все ли равно на каком языке? – Я же все равно украинец”.
– Ні, не однаково, Василю. Ти формуєш думку, яка йде від душі й серця. Тебе й мати учила рідною мовою, а ти говориш чужою. Українцем можеш бути, коли думаєш і говориш українською. Наша мова красива і багата, говори нею.
Я тоді почервонів…
Думаю, що Іван Макарович зауважив і мою зацікавленість старою книжкою і те, що я почервонів…
Коли потрібно було вирішити важливе питання, він пригадав мені і повірив, що не відмовлюсь, і не підведу.
Чому не прийшов до Івана Макаровича тоді у п’ятдесятих і наступних, а прийшов лише на початку восьмидесятих? – Не був готовий.

Хоч я і був селянським сином, та усе дитинство і рання юність пройшла під страхом – голодоморів, хвороб і страх перед смертю, що можуть убити, якщо щось не так буде, як кажуть ті, що мали зброю – військові. У дитячій пам’яті зафіксувалася картина: били жорстоко радянські військові людину в українській сорочці й говорили, що ворог народу.

А з… 39 по… 49-й? Хто я?! Солдат советской армии! – російськомовний… У КДХІ – “Вася-студент”, но и танкист-разведчик, орденоносец орденов Слави, коммунист с 1945 года” – так “розумне” партійне керівництво представляло мене на зборах. А на чому виховувався у всі ці роки?! Як і всі – на ідеології “вождів”.
І не знали тих, хто б по-іншому мислив, ніж радянські ідеологи. І лише у “хрущовську відлигу” пізнали інше, почули лекції Ю. Брайчевського, В. Данилейка, шукали ту літературу, щоб хоч трохи пізнати справжню історію…, але шукали не всі… Ті, хто шукав йшли до Івана Гончара, прийшов і я до нього.

У 1973 році, не добувши один рік до кінця другої каденції на посаді декана (я пішов з посади за власним бажанням, бо зрозумів, що можуть мене “піти” та ще й з “ярликом”, окрім того я був уже членом “Товариства…” Треба працювати…

З’явилося більше часу. Тепер я став головою секції образотворчого мистецтва “Товариства…”, В. Задорожний заступником. Це було офіційно. Неофіційно головою був Іван Макарович Гончар, хоча на секцію майже не приходив…

Усі члени секції, а це українська інтелігенція – діячі культури, науки, художники, мистецтвознавці, журналісти, викладачі (Г. Логвин, Василь Вечерський, Георгій Ткаченко, Володимир Данилейко, Дмитро Степовик, Михайло Різник, Олександр Фисун… та ще багато інших) працювали відповідально, злагоджено. Члени секції виїжджали на об’єкти, які потребували реставрації, відшукували занедбані могили діячів культури (зокрема, І. Сошенка, М. Ге, Ф. Кричевського та інші), складали реєстр пам’ятників архітектури, домагалися їх реставрації, виділення коштів, розробляли кошториси, шукали майстрів-реставраторів тощо.
Вся діяльність секції проходила під недремним оком партійних представників і КДБ. Щоб уникнути їхньої особливої уваги, ми вирішили усі питання продумувати, обговорювати й готувати за межами “Товариства…”, а на секцію приходити уже з виваженими, опрацьованими документами, щоб наші “наглядачі” менше втручалися і чули те, що їм, на нашу думку, не потрібно було знати, а саме: – наше спілкування з Іваном Макаровичем, а він брав саму безпосередню участь у всіх найскладніших питаннях, які потрібно було вирішити. Саме тому я з Валентином Задорожним приходили до нього. Та він нас застерігав:
– Хлопці, дивіться он на той пагорб, що навпроти моєї садиби. Щоденно двоє-троє прогулюються нею молодиків і фіксують, хто до мене приходить.

Тоді наші обговорення почали проводити у мене на квартирі, а до Івана Макаровича заходити пізно ввечері.
Івану Макаровичу все більше й більше почали дошкуляти кадебісти, викликати на розмову, викликали й у різні партійні органи.

Якось Іван Макарович нам розповів, що вимагають усі експонати передати у державний музей. Мовляв, він їх не може зберігати у належному стані. Він бідкався: “Це значить, що вони їх знищать. Пропадуть народні скарби. Як пропадають у їхніх музеях”.

Іван Макарович , я, В. Задорожний, О. Фисун розробляли план, де переховати експонати. Але де? У майстернях, квартирах? Це неможливо. Заберуть. Мали розмову з Лідією Орел – у Музеї під відкритим небом десь переховати. Та наші “проекти” не здійснилися. Іван Макарович відмовився. “Буду стояти до останнього”, – сказав він. Навіть коли йому подзвонила Галина Кальченко, щоб він все ж передав експонати до державного музею, бо, якщо не віддасть – це може коштувати йому навіть життя, він відмовився.

Невдовзі у Івана Макаровича Печерський райком партії обманним чином відібрав партквиток.

Дізнавшись про це, я пішов до Івана Макаровича додому. Була пізня година. Я постукав. Адель Петрівна поспитала: Хто? Я назвався. Вона відчинила, мовчки жестом руки показала на гору. Сходинками піднявся на другий поверх, зайшов до кімнати Івана Макаровича. Він лежав у ліжку. Не підвівся. Рукою показав на стілець, тихо сказав, щоб я ближче підсунув до ліжка і пошепки промовив: “Василю, повний крах. Мене виключили з партії. Розправилися. Тепер виженуть із Спілки. Що робити з експонатами? Не знаю”.

Не знав і я. На прощання він віддав мені обкладинку від якоїсь старої книжки, що лежала біля нього, сказавши: “Буде слушний час повернеш”. (Коли Ростислав став працювати у Музеї, то повернув її).

Івана Макаровича із Спілки не виключили, але перестали давати йому замовлення. Позбавляли його засобів на життя. Декілька разів Валентин Задорожний, Олександр Фисун і я складалися і приносили йому невелику суму грошей. Грошей на придбання експонатів у Івана Макаровича не було, але люди, котрі знали про нього, розшукували і приносили дорогоцінні скарби, віддаючи безкоштовно…

Упродовж п’ятнадцяти років я був членом “Товариства…” і головою секції образотворчого мистецтва. Та події, які трапилися з двома пам’ятниками архітектури відкрили нам очі…

Подорожуючи Україною, я заїхав на Богуславщину у село Чайки й побачив козацьку дерев’яну церкву ХVІІІ століття, яка була забита дошками, двері відірвані, навколо церкви смітник, огорожу потроху розбирають. Я заліз в середину і ахнув! Уся церква була у розписах по дереву. Унікальні розписи. Залучив до роботи свого молодого друга Сергія Маренка (тоді ще аматора-оператора, який робив слайдо-фільми) і разом з ним зазнав усі розписи на слайди. Він зробив слайдо-фільм, фільм був показаний на секції. Одноголосно вирішили зробити все, щоб реставрувати цю перлину козацької доби. Протягом двох років домагалися від начальства виділити гроші, розробили документацію, відшукали майстрів-реставраторів, все ж таки “вибили гроші”. Усі члени секції торжествували перемогу. Таку ж роботу провели щодо реставрації церкви старої в Карпатах. Особливо багато часу приділив цій церкві Георгій Кирилович Ткаченко. Він неодноразово приїздив до Богуслава, у Чайки і змалював цю церкву, я також зробив етюд. Нам хотілося її зафіксувати напам’ять, бо після реставрації вона б виглядала інакше. Радість наша була передчасна…

За два місяці до початку реставрації церква у с. Чайках згоріла, а через три дні згоріла у Карпатах.
О пів на дванадцяту ночі подзвонила Тетяна Марченко і повідомила: “Церква у селі Чайках згоріла від блискавки”. Я не вірив, що це могло трапитися. На другий день виїхав у Чайки. Побачив попелище. Зібрав декілька обгорілих цвяшків у білу ганчірочку. Все, що залишилося від козацької святині. Розпитав у людей. Грози не було. Церква загорілася опівночі. Викликали пожежну з Богуслава (6 кілометрів до Чайок). Приїхала через дві години, коли догорали залишки.

Через три дні Іван Макарович повідомив нас: згоріла церква в Карпатах, яку цього ж літа мусіли реставрувати. Члени секції зрозуміли, що “Товариство” не є організація з охорони пам’яток, а “Товариство…” по знищенню найцінніших творів українського зодчества.

Ми ж всі, відшукуючи ці скарби, підказували, що є найціннішого на Україні, а “можновладці” знищували безжалісно і жорстоко…

Я й мої побратими пішли з “Товариства…”, але не заспокоїлися…

Іван Макарович був для багатьох учителем-навчителем, учителем-будителем людських душ, котрі замулювалися. Він сам вистояв, і став переможцем у боротьбі з манкуртизмом…

Пригадую. Зайшов до мене Валентин Задорожний додому, обговорювали різні питання секції, а потім каже: “Нам, Василю, поталанило, бо стали учнями Івана Макаровича. Але і ти, і я шукали, а багато з наших не шукають, не шукали, і не хочуть шукати, а ділять замовлення.

Ким би я був, якби не Іван Макарович, ким би я був, якби ще слухався Сергія Олексійовича, а я не був його учнем, а він був для мене найкращим учителем. Добре, що почав думати, аналізувати, шукати… У нашій відчуженості тоді, в студентські роки аспірантури, винуватий саме він…”

Я перевів розмову на інше, не хотів згадувати те, що було…

Так! Іван Макарович для багатьох і для мене став Учителем, який не дав мені стати манкуртом. Іван Макарович став учителем і для моїх дітей.

Галя пригадує, коли їй було одинадцять років, то зайшов з нею до Івана Макаровича подивитися його скарби. У сім’ї ми вже розмовляли рідною мовою, але діти називали мене “папа”.
Почувши, як Галя звертається до мене, Іван Макарович поспитав: “Чому ти розмовляєш французькою?”
– Ні, – заперечила вона. Я розмовляю українською.
– Але ж ти говориш “папа”, а це по-французьки, а українською “тато”, “таточко”, “татусь”.
З того дня Галя почала мене називати “тато”…

Неодноразово я приходив із сином Ростиславом, дружиною до Івана Макаровича. Відвідини Івана Макаровича для моїх дітей, де вони одержували знання з народознавства, були найцікавішими уроками в їхньому житті. Інформацію вони поглинали, самі намагалися стати збирачами народних скарбів…

Василь Забашта

січень, 2006

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати