Мальована кераміка Косова і Пістиня

Яскравою сторінкою української кераміки є вироби Косова та Пістиня, що на Івано-Франківщині. Упродовж кількох століть ці населені пункти завдяки їхньому розташуванню на пограниччі двох етнографічних районів відносять і до Гуцульщини, і до Покуття, у декорі посуду і кахель простежується багато спільних ознак.

Тут, як і, зрештою, скрізь в Україні, для повсякденного вжитку гончарі виготовляли димлену, теракотову й полив’яну кераміку різної форми та призначення. Димлені вироби оздоблювали лискуванням (за допомогою гладильного камінця), рідше — ритуванням (узори наносили цвяхом або дротиком) і штампуванням, іноді вони були без прикрас. Майстри з Косова теракотові предмети “писали” вохрою, Пістиня — білим ангобом, додаючи часом вохрову смужку з ритованою кривулькою. Рідко вінця горщиків та дзбанів з Пістиня прикрашали “крайкуванням” (смуга поливи на вінцях). Згадані гончарні центри та їхніх майстрів найбільше прославила майоліка, себто мальована кераміка, виготовлена з гончарної глини.

У 1950 — 1960-х рр. в деяких хатах Бабина, Банилова, Белелуї, Білоберізки, Брустурова, Вербівця, Верхнього Вербіжа, Великого Ключева, Великого Рожина, Видинова, Ворохти, Джурова, Ілинців, Іспаса, Заболотова, Ковалівки, Кобак, Космача, Косова, Мишина, Пістиня, Рудник, Смодної, Соколівки, Старих Кут, Химчина та інших сіл, містечок і міст Прикарпаття, Закарпаття і Буковини було зафіксовано близько 400 “писаних” печей XIX ст. з мальованих кахель. Ці печі переважно були не раз перекладені або розібрані. За даними львівських колекціонерів, ще й дотепер їх збереглося у помешканнях жителів краю близько десятка.

Наприкінці ХІХ століття у чотирьох осередках Гуцульщини та Покуття (Пістинь, Кути, Косів, Коломия) творило майже 250 гончарів…

Відомо, що художня якість виробів залежить від технічної майстерності, складу глини та поливи, способу й температури випалу тощо. Процес виготовлення кераміки досить складний — від формування на гончарному крузі до випалу. Неполив’яні предмети майстри випалюють раз, полив’яні — двічі. Особливості розпису кераміки з означених осередків полягають у тому, що сирий предмет вкривають білим ангобом (“побілкування”), “пишуть” червоно-брунатною глинкою (“червінкою”) і випалюють. Після цього продовжують розпис керамічними фарбами зеленого й жовтого (рідше синього) кольорів, які наливають у коров’ячий ріжок (техніка “ріжкування”), поливають і вдруге випалюють. Похідним від “ріжкування” є “фляндрування” — накладену тонкими смужками фарбу розтягують голкою або шпилькою. Орієнтовно в 1820-1830-х рр. на Гуцульщині та Покутті з’явилася нова техніка — ритування — на побілкованій поверхні виробу шилом або цвяхом продряпували неглибокий контурний рисунок, який після випалу дає ще один колір — цеглястий. Ритування вважають похідним від гравірування, характерного для оздоблення предметів з дерева, рогу, кістки та металу. Деяка спорідненість простежується в іконописі та розписі ікон на склі (тонкий контурний рисунок пером заповнювали кольоровими фарбами). Традиційною для майоліки з Косова і Пістиня є тріада кольорів — зеленого, жовтого і брунатного.

Кахлі. І.Баранюк. 1840-і рр. м.Косів

З-поміж глиняних виробів XIX — початку XX ст. найбільше збереглося кахель. До їх інтенсивного виготовлення майстрів спонукав великий попит. В умовах конкуренції вони постійно поліпшували якість виробів, впроваджували нові технологічні прийоми, декоративні елементи, мотиви та сюжети. Гуцульська піч – це архітектурна конструкція, своєрідний витвір мистецтва, у якій поєднано практичну й декоративну функції. У композиції кахлевої печі можна виокремити її три основні складові: цоколь, “дзеркало” і завершення. У середині XIX ст. на основі традиційної варистої печі сформувався основний тип кахлевої печі, що містить округле склепіння, припічок, запічок та комин. На думку Ю. Лащука, для коминів та пічних ансамблів майстри використовували від 24 до 68, а іноді і більше кахель…

Миски. Початок ХХ ст., с.Пістинь

З посуду гончарі з Косова та Пістиня очевидно найбільше виготовляли мисок, а менше — полумисків і тарілок різного призначення, форми і розмірів. Це були не лише столові (повсякденні), а й обрядові (весільні, похоронні тощо) та мисникові (для прикрашення інтер’єру) миски, які “виставляли” в миснику або на полиці над дверима помешкання. На денцях і боках цих предметів — композиції центрично-обертового або дзеркального типу, а геометричний орнамент на берегах…

Пасківники належать до роду обрядових предметів — у вигляді керамічних кошиків з одним вухом-ручкою згори або двома по боках. Очевидно, їх виготовляли на зразок дерев’яних, а призначення було пов’язане зі святом Великодня — у них посвячували паски. Глиняні пасківники досить рідкісні вироби в Україні…

Дзбан. Кінець ХІХ ст., с.Пістинь

Дзбани та глечики призначалися для води, молока, квасу. Зазвичай, косівські та пістинські майстри робили їх зі широкою шийкою, яка плавно або стрімко переходила в корпус. На шийках дзбанів з Пістиня є невелике потовщення (“пружок”), від якого до середини корпусу виходило вухо. В основі декору цих дзбанів горизонтальна багатоярусна будова з мотивами “зубців”, “підков”, “кучерів”, розеток, а згодом рядів ромбів і кілець. Вухо у них переважно гладке, заокруглене, на деяких виробах початку XX ст. на вусі з’явилася зубчаста структура…

Горнята, кін. ХІХ ст.

Горнята — група керамічного посуду, подібного до глечиків зменшеного розміру. Оскільки вони були призначені для пиття води, гуцули та покутяни називалиїх “водопійчами”. В альбомі представлено декілька таких предметів О. Бахматюка та пістинських майстрів. В основі декору перших — мотиви хрестів різного типу (“латинський”, “грецький”, “хрещатий”), рослинні композиції (перехресні схеми з листків; симетрично укладені розетки; “віночки” з багатопелюсткових розеток; мотив “вазона” з двома птахами), жанрові сценки “у корчмі” тощо. Гончарі з Пістиня горнята прикрашали геометричним орнаментом, поєднуючи мотиви подвійних трикутників, гачків, трилисників і крапок.

Банька. Друга пол. ХІХ ст. с.Пістинь

Баньки — предмети з вузькою шийкою, які призначали здебільшого для зберігання олії та перенесення рідин (наприклад, води у поле). Баньки закривали корками (часто їх робили з кукурудзяних качанів, рідше — з глини). Вухо приліплювали від вінець до плічок. Відома лише одна банька авторства О. Бахматюка, яка прикрашена “гірляндою” з виноградних “грон” і листків, а ззовні на її дні зображено ритовану сценку з кількома фігурами. Розписом баньок славилися пістинські гончарі, які на корпусі виділяли один-три орнаментальні поля. Майстри так само декорували й менші баньочки. Раритетною за розписом є банька другої половини XIX ст. з фігурними мотивами — зображенням трьох пар чоловіків і жінок у танці.

Калачі. О.Бахматюк. 1870-ті рр., м.Косів

Калачі (колачі, куманці) — це тип “перснеподібного” посуду, призначеного для зберігання й носіння міцних напоїв (горілка, вино). Калач має округлу форму (з отвором посередині, що давало змогу переносити їх, засунувши руку в цей отвір), короткою шийкою, двома-чотирма вухами (для протягування шнурка) або без вух, чотирма ніжками або овальною підставкою. Горяни пов’язували їх із культом Сонця. Під час весільної церемонії мати нареченого (“князя”) виходила на подвір’я і через калач дивилася на Сонце, щоб дізнатися, чи багато худоби буде у молодої пари.

Мабуть, у таких посудинах переносили свячену воду, коли поверталися з церковної служби (свято Водохреща, Великодня тощо). Таким посудом для різних ритуальних та обрядових дій могли користуватися і священики, перебуваючи за межами храму (відвідування хворих, посвячення помешкання тощо).

У деяких калачів довга шийка, зі середини якої аж до хребта кріпиться ручка (вухо), внизу — чотири ніжки. Очевидно, їх застосовували на весіллях або інших гостинах (стояли на столі з напоями), а в декорі переважає геометричний орнаментзеленого та брунатного кольорів, що увиразнюється на білому тлі. На Гуцульщині та Покутті поширеними були й плесканки (баклаги) — округлі фор­ми з плескатими боками й тими самими елементами, що й у калача.

Свічники. 1840-1850-ті рр. м.Косів

Зі свічників гончарі масово виготовляли одинарні (на одну свічку), які через використання у храмах називали церковними “ліхтарями” або “поставниками”. До церков їх замовляли або гончарі дарували самі завжди парну кількість — коли один розбивали, то другий віддавали до придорожніх капличок або виносили на горище церкви. Структура таких свічників містить: шийку, тарілковий виступ (щоб збирати розтоплений віск), кільцеподібні потовщення, широку основу з переважно глухим дном (іноді корпус свічника мав наскрізний отвір). Лише один зі свічників оздоблено рельєфними квітковими мотивами й гірляндами з “кутасами”, у чому вбачаємо відгомони пізньобарокових традицій.

Вирізняється група косівських свічників досить масивних розмірів — найдавніші датовано 1835 р., інші — з позначенням 1836, 1838, 1840, 1844 рр. (відомо декілька таких предметів), виконаних у техніці ритування й ріжкування з поділом на орнаментальні зони. Шийка, як правило, прикрашена віночком із розеток і листків, потовщення — короткими вертикальними смугами або “сіткою”, а основний декоративний акцент автори спрямовували на основу, верхня частина якої (округла) здебільшого включає тонку або широку картушеподібну гірлянду з “кутасами”, нижня (пряма) — мотиви великих піврозеток, які чергуються з ромбами, листками й закрутами.

На свічниках 1844 р. замість піврозеток з’явилися мотиви трикутників зі закрутами або трилисниками. Очевидно, наприкінці 1840-х рр. змінилися параметри свічників (вони стали меншими) й дещо здрібнився декор — наприклад, великі трикутники на основі гончарі замінили рядом дрібних трикутників або “підков”. Інтерес у дослідників викликає свічник 1840 р., на якому внизу поміщено ритований напис і згадано ім’я та прізвище Петра Гаврищіва (автора чи замовника, що й досі є загадкою для науковців)…

Орієнтовно наприкінці XIX ст. на зразок дерев’яних гончарі почали виробляти свічники на три свічки — трійці з мотивами хреста або пластичним зображенням св. Миколая на середохресті. Ці трійці, як і дерев’яні, використовували під час свята Водохреща. У музеях та приватних збірках представлено трійці лише П. Кошака. Окрім названих предметів, гончарі з Косова та Пістиня інколи виготовляли накривки, чаші, дискоси, зооморфні посудини для напоїв (невелика дірка для наливання рідини могла бути на голові або тулубі тварини) та вазонки у вигляді баранів, цапів та корів (на їхніх спинах містилися горщики для квітів), підставки для гасових ламп, іграшки (свистунці та посуд) тощо.

Розглядаючи художньо-стилістичні особливості виробів, наголосимо на найпоширеніших і найцікавіших. Відомо, що декор кераміки включає систему художнього оздоблення глиняних виробів у взаємодії з предметним середовищем та іншими видами народного мистецтва. В орнаментальних ритмічно укладених узорах гончарі застосовували мотиви кривульок, зигзагів, ромбів, трикутників, “ільчастого письма”, хрестів найрізноманітніших модифікацій. Одним із провідних мотивів в оздобленні глиняних предметів є прямий хрест: “латинський” із його різновидами (“придорожній” та “розквітлий”) і “хрещатий”, трапляються також хрести з раменами у вигляді трикутників (“корсунський” або “грецький”). Рідкісними є кахлі зі скісними хрестами та схемами, що нагадують “шахову” дошку з квадратами двох типів…

Витяг та світлини з альбому “Мальована кераміка Косова і Пістиня ХІХ – початку ХХ століть”, Львів 2012.

Докладніше з виданням можна ознайомитися у бібліотеці Музею Івана Гончара (робота в читальному залі з 11.30 до 16.00). 

Share Button

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Зачинено
п'ятниця, 18:57
Відгуки
Опитування

Які музеї ви в першу чергу відвідуєте за кордоном?

Результати