Майстриня з Броварів зробила портрет Тараса Шевченка з лушпиння цибулі й часнику

18 квітня 2014 о 15:45 | Митці, Статті

У хаті майстрині Лідії Микитівни безліч мистецьких речей як практичного призначення, так і декоративних: набори вирізьблених із дерева і розписаних майстринею ложок, створені різними техніками картини: машинна вишивка, вишивка гладдю, безліч букетів квітів та квіткових композицій, виконаних у техніці «макраме», фігурки тварин, штори, панно та багато іншого у цій же техніці, картини з мушель, ікони. Крім того, майстриня сама вигадала і створила килим, вив’язала гачком скатертину та покривало на диван.

На стінах – портрет Шевченка з лушпиння цибулі і часнику, копії відомих картин, вишиті неймовірно точно звичайною швейною машинкою; ікони, вирізьблені, розмальовані і прикрашені чеканеними листами міді, квітами і фіранками, зроблені у техніці «макраме». Всього й не перелічити.

DSC_9324

DSC_9316

DSC_9393

DSC_9385

Майстриня показує скриньку з дерева у формі качечки, тут вона зберігає свої голки з нитками, а така ж сама качечка, тільки більша, зараз у Туреччині в онуки для коштовностей.

«Моя онука, котра працює медсестрою, теж рукодільниця»,— розповідає майстриня, —«робила берізку з бісеру, правнучка теж майструє, проте їй не вистачає терплячості».

– У Вас є художня освіта чи Ви почали самостійно опановувати різні техніки?

– Ні, освіти в мене немає. Я пропрацювала на радіостанції (Броварський радіопередавальний центр) 37 років – прийшла у 18 і пропрацювала там аж до пенсії, чергувала біля передатчиків. А малювати любила з дитинства. От наприклад, побачу картинку соломкою – поки не зроблю, не заспокоюсь. Показали мені одного разу, як працювати у техніці «макраме» — і все, я вже пішла в’язати.

От, наприклад, був рік Тигра, вигадала, як вив’язати Тигра, а ще в мене є і Дракон і Кінь, і Заєць… А Мавпу я вже із журналу скопіювала. Коли їздила у Ленінград, на пам’ять про поїздку зробила макет будинку із дерева, всередині будиночок із підсвіткою.

– А Ви вишивали комусь на весілля рушники, вишиванки?

– Вишивала, були у мене і рушники, то вже пороздавала всі. Всього навчилась сама. Різьбленню та й іншим технікам теж сама вчилась: купила книжки і різьбила все: і ложки і скриньки, працювала зі шпоном. Вирізьбила, розписала та прикрасила домашній іконостас, робила хрести й ікони для броварських церков.

DSC_9339

DSC_9345

– Розкажіть, як Ви робили іконостас.

– Це все «з голови», я таких ніде не бачила. В мене дехто і фотографував його. Ікони я і в церкви броварські робила.

Мені не дуже сподобалось за якістю дерево, з якого вирізьбила ікони, то я прикрасила його соломкою, стало красивіше.

– А ікони вигадали самі?

– Ні, їх я змальовувала. Я ще і фотографією займалась. Чоловік казав, що знищить збільшувач, бо я могла цілу ніч сидіти і робити фотографії. А ось мій альбом для малювання, перемальовувала листівки, репродукції відомих картин з натури.

– Ви за своє життя хоч раз купували картини? Чи всі, що є, самі створювали?

– Ні, не купувала. І продавати не вміла. Василь (чоловік) бувало казав: «Зроби картину з соломки, я понесу й продам». Все, в мене нема часу… Як комусь подарувати – ніч не спатиму, а зроблю. А продавати чомусь не виходило. Продавала лиш ложки.

– Де Ви брали ідеї картин? Можливо в музеї ходили?

– Нема мені коли ходити по музеях. То городи, то ще якесь діло, не було мені коли.

DSC_9307

– А як Ви придумали зробити картину з лушпиння цибулі і часнику?

– Я спочатку зробила Леніна в музей, а потім так само Шевченка. Я не знаю, звідки це мені прийшло, просто так вигадала і все. Ось і вірш до картини написала:

«Не забутий наш Шевченко ніколи-ніколи,

його твори всі читають і вивчають в школі.

А картини ті чудові, що Тарас нам малював,

наші душі зігрівають, так, як він заповідав».

– Довго можете сидіти над своєю роботою?

– Коли роблю, то не їм і не п’ю, тому не дуже довго зазвичай сиджу. Наприклад, над своїм оцим килимом теж не дуже довго сиділа. Набивання не дуже багато часу займає. Я вигадала візерунок повністю сама, а лиш «жар-птицю» побачила у журналі «Работница». А Галина Степанівна (співробітниця) мені й каже: «Я терпіти не можу оцих жар-птиць, лебедів на килимах». Ну, я взяла та й розпорола її і зробила по центру квітку, але мені не сподобалось. Зробила так, як я придумала. Ось навіть контури квітки видно.

Уже 80 років маю, а все одно хочеться щось робити. Наприклад, дуже хочу ще й з глиною попрацювати, але для цього потрібне гончарне коло, а в мене його нема. Я завжди щось роблю, без творчості не сиджу.

Коротко про майстриню:

Лідія Микитівна Мирончук , дівоче прізвище — Шевченко, 1933 р. н., народилась у Яготинському районі в селі Нечипорівка. Маленькою з батьками переїхала в Бровари, де живе й дотепер. Мати померла рано і дітям довелось швидко подорослішати.

Лідія Микитівна написала вірш про своє нелегке життя:

«Швидко пролетіли дні, місяці, роки. Не встигла отямитись, як старість прийшла.
На долю дістались воєннії роки, було в нас дитинство тяжке і сумне.
Рано залишились без рідної неньки, було дуже важко нам без неї жить.
Малими дітьми на город ходили, обробляли землю, щоб добре родила.
На завод ходили, кору ми збирали – натопити в хаті і їсти зварить.
Сім класів кінчила – пішла на роботу.
Десятий кінчала в вечірній вже час.
З шістнадцяти років верейки тягала, тяжко працювавши на кагатах я.
А у вісімнадцять прийшла на радіостанцію і пропрацювала тридцять сім тут літ.
Було дуже важко усе зрозуміти: вивчити схеми, ПТБ,
Галина Степанівна, дай Бог їй здоров’я, уміла толково усе пояснить.
І дуже я вдячна Галині за це.
Була в «женсовєті», з дітьми працювала, возила в музеї у свій вільний час.
Усім малювала плакати гарненькі – вітати у дні ювілейні.
Інколи так хочеться тепла, ласки, щедрості від дітей і внуків на старості літ.
Доле моя, доленько, хоч би вже на старості ти до мене, доленько, м’якшою була.
Добрим людям вдячна я і бажаю щастя я, кріпкого здоров’я і щасливого життя».

А наостанок ще один вірш від майстрині, написала вона його ще за попередньої влади, але слова актуальні й досі.

«Було свято Хрещення Київськой Русі,
Президент наш виступав, до народу річ держав,
Що держава в нас велика, і єдина, і міцна, і що люди в ній щасливі
Та оце усе брехня
Ми на нього сподівались, обираючи його, що нам краще жити стане – стало гірше і бідніш.
А держави в нас немає, бо державне все майно розкрадене, розпродане урядовцями давно.
І не можуть бідні люди вже поїхати відпочить – розхватали пляжі всюди, треба їм тепер платить.
Магазини скоротили, в нічні бари перетворили.
Поставили ігровії, і «півнушки» й казино,
Щоб з людей гроші качати і кишені набивати.
З кожним днем все гірше жити і дорожчає усе, а на ліки гріш немає, помирати час уже
Обіцяв наш президент тюрми для злодіїв
Тож тепер у них земля сотнями гектарів, і ліси, і берега, все у їхній власті.
І не можуть прості люди більш туди попасти.
А як хтось і попаде, то життям заплатить. І нічого їм не буде, бо це ж їхня власність
А синочки їхні з жиру бешкетують, на шляху машинами людей убивають.
І машини, і кіоски – усе розбивають.
І за цеє також нічого не мають.
Тож була б наша держава і багата, і міцна
Розікрали, розібрали, стала назва лиш одна.
Простим людям залишилась криза, бідність, безробіття і обмежені права.
Та прийде пора такая, що Господь їх покарає за усеньке теє зло, яке б воно не було.»

Інна Бражник, НЦНК “Музей Івана Гончара”

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати