Калиновий діамант України – духовний медіум Іван Гончар

Власне писати про Світоча нашої української духовності останніх 60 років і нелегко, радісно, і сумно водночас. Хто ж він Є – ХУДОЖНИК-ЕТНОҐРАФ ІВАН МАКАРОВИЧ ГОНЧАР?

У цих коротких спогадах відповісти на це сакраментальне питання просто неможливо, як непросто по одній вишиванці з його Святої Колекції розповісти про Душу цілого Народу.

Відчуваю священний трепет, торкаючись до цього тонкого полотна людської Долі подібного духовно-наснажуючого калібру і величі з трьох обставин – одна з них носить культурний мистецько-етноґрафічний план духовно-ручного зодчества цілого українського народу і друга – суто наша, приватна, калиново-залюблена, батьківсько-синівська. Є ще й інша сторона медалі – чому мені? (не знаю) випала ще одна щаслива доля: бути з ним в останні роки, місяці, тижні його життя так близько…

А познайомитись мені поталанило з паном Іваном ще на зорі Колядкової “революції” в кульмінаційні роки совіцького застою – в середині 1980-х років, коли ми –Гурт Колядників із Зорею водили Козу староукраїнського звичаєвництва по всіх українських хатах від Святошина до Хрещатика і Благословенної Лаври, де на Київських кручах Дніпра-Славутича стояла світлиця-майстерня-музей українських старожитностей і клейнодів Козацьких часів. Наш шлях пролягав через освітлені світлом Духа хати всіх наших найвидатніших митців: письменників, композиторів, художників і артистів українських: великої нашої української поетеси Ліни Костенко, видатного письменника, актора і режисера Миколи Вінграновського, з яким ми дружили, сім’ї славних композиторів Левка Ревуцького та Кирила Стеценка та багатьох інших митців Нескореної Української Плеяди. Наприкінці наша ватага Колядників нарешті досягає Хрещатика і, прямуючи повз Лавру, Хати-Світлиці Івана Гончара, яка стояла поруч самого Дому-Колекції. Іван Гончар, світлий Пан-Господар зустрічає нас з відкритими обіймами і відкритим серцем та радісною посмішкою на вустах і всьому молодечому лиці.

Першою заходить маленька дівчинка-ангелятко, слідом за нею Коза (Микола Будник), Красна Коляда (Галина Непочатих), Красуня-Зоря (Леся Гіптенко) та Колядарій (се я) та вся ватага Колядників, бандуристів, сопілкарів на чолі мого прийомного сина, талановитого бандуриста Тараса Силенка.

У Світлиці на лаві, застеленій старосвітськими домотканними килимками сидить гість із Австралії – також бандурист молодий та вже славетний віртуоз Віктор Мішалов, талановитий соловейко відродження української пісні та народних звичаїв Леопольд Ященко з чарівною дружиною пані Лідією в традиційній терновій червоно-оранжевими ружами хустці, завжди усміхнений син Івана Макаровича Петро Іванович як голуб зі своєю горличкою – дивовижно уталанованою українською співунечкою-співаночкою нашою дорогою прекрасною рідною Ніночкою Матвієнко. А яке ж у неї велике щире та ніжне серце – мамма мія!! Як кажуть італійці… Та ще наш пан Анатолій та інші друзі-побратими Івана Макаровича. Після Коляди і взаємних привітань радісний Пан Господар запрошує всіх до тайної вечері, бо нарешті діждались і тепер вже всі в зборі…

Отак я й познайомився з Майстром. І в ті глухі темні часи переслідувань усього українського не сподівалось-не гадалось, що доля зведе нас так близько. А сталось це трохи пізніше, вже в 1990 році, коли мені довелось працювати у Всеукраїнському товаристві охорони пам’яток історії та культури. То були часи визвольних боїв за наші історичні Святині, які щораз більше піддавались нападам з боку бюрократів з Києва, Москви та обласних держадміністрацій.

Коли одна з чергових нападок на Символ України – Острів Хортицю була в самому кульмінаційному підйомі – доводилось на різних державних рівнях відстоювати недоторканість Острова Хортиця, через який московські та запорізькі “архітекти” хотіли прокласти супер-гігантський «бан» – автодорогу для всіх видів транспорту із 12-ма рядами дорожного руху – шість в одну сторону і шість в другу на глибині в десятки метрів, зруйнувавши усі культурно-історичні та археологічні шари, пронизавши цією димо-горючою громовою стрілою саме Серце України – Священний Острів Хортицю.

Під проектом автобану невдовзі вже стояли всі необхідні підписи всіх відповідних Міністерств та Академії України. Бракувало тільки одного підпису: Голови Всеукраїнського товариства охорони пам’яток історії та культури академіка Петра Толочка. На роботі, в Міністерствах мені давали зрозуміти, що я дую проти вітру, мовляв, не тратьте, куме, сили, «наше дєло правоє, ми побєдім!..» I тоді я змушений був звернутися до газет – піднялось море громадського гніву і Проект мостів через Дніпро і автобану через Острів Хортиця було нарешті призупинено. Духовний перепочинок між цими баталіями і проходив все частіше й частіше у Світлиці дорогого Івана Макаровича, що була близько до моєї роботи.

Він був у курсі останніх подій і давав мені цінні поради, підтримував душею і серцем у справі врятування Острова, який являв собою матеріалізований Діамант Індоєвропейсько-Українського Непереможного Духа.

А тут якраз у нашому Товаристві сталась новина: після реконструкції – відбулось відкриття двох нових виставкових залів. І якось між наших майже щоденних задушевних бесід з Майстром я обережно висловив мою задумку: відкрити Першу повну художню та етнографічну виставку робіт з унікальної, єдиної не тільки в Україні – але на всіх всеслов’янських теренах, колекції народного мистецтва слов’ян-українців.

На подив швидко згодився Іван Макарович і ось Новий виставковий проект підтриманий – тут висловлюю також велике спасибі за підтримку Миколі Терентійовичу Пархоменкові, заступникові Товариства, колишньому працівникові ЦК.

Виставка-Колекція одних тільки художніх полотен, картин з життя українських сільських дівчат та парубків у яскравих національно-реґіональних строях налічувалась близько двохсот творів! З десяток чудовних світлоносних скульптур Митця, потім – оригінали автентичних строїв Черкащини, Полтавщини, Київщини, Гуцульщини… Оригінальні фотоґрафії – старовинні речі української старшини і козацтва – всього було близько трьохсот експонатів! Іван Макарович аж помолодів на десять років – переживши щоденні утиски і бюрократів, i наглядачів-спостерігачів різного кшталту – він вже не сподівався дожити до цього Щасливого Дня – Тріумфу всієї його 60-літньої творчої діяльності. Так – це справді був Тріумф його Долі, його духовних і творчих пошуків і мук! Це була Перша перемога Нової України, яка вже збиралась на силі, щоб як у свій час посестра України Індія, про яку ми інколи гомоніли, виборсатися з-під колоніальних тягарів і пут. Десь у когось має бути і фотоґрафія колективна – співробітників Товариства, перших відвідувачів Незабутньої Колекції разом з її Автором – Іваном Макаровичем Гончарем у день відкриття Виставки ще за часів Тоталітаризму. Величезна Радість Українського Духа покотилась світом від Лаври до Харкова і Львова і аж до Канади, США, Європи і Австралії. Люди їхали, щоб доторкнутися до Українського Дива Культури звідусіль, з України і з Великого Світу.

Небачене Диво не могло пройти повз “недремне око” тих, хто має все контролювати і “недопущати”. Одного вечора, коли я повертався з роботи, біля Золотих Воріт мене зупинив один у штатському, показав посвідчення і представився любителем поезії в чині майора. Він був дуже люб’язний і поінформований. «Мені відомо, що вас несправедливо позбавили роботи в Інституті літератури АН України…» (Він говорив ламаною українсько-російською мовою). Якщо ви захочете, то можете повернутись в Інститут на посаду відповідального секретаря. Але, розумієте, нас цікавить дещо про прихильників РУХу… Потім, ваша перша збірка поезій лежить у видавництві вже більше десяти років… Ми допоможемо її видати…»

Що мені було казати на таку перспективну пропозицію я знав, але інтуїтивно відповів: “Я вам дуже вдячний за співчуття, але, розумієте, період моєї праці в Інституті літератури завершився, тож Інститут мене більше не цікавить. А тепер мені пора…”

На цьому наша “сделка” закінчилась. (До речі моя перша збірка поезій побачила світ через два роки й була першим виданням нового видавництва “Український письменник” (видно не хотіла вона виходити у колишньому видавництві “Радянський письменник”). Вже на третій день по відкриттю виставки на подвір’ї від самого ранку перед входом маячіла висока фігура “денді” в костюмі “трійка” з галстуком.

Вона маячіла цілісінький божий день з ранку до вечора і так тривало близько тижня. Одного дня з’явився й сам майор, що приєднався до чергової екскурсії, яку вів я і по закінченні він підійшов до мене і кивнув: «Ну як, ви надумались?» Відповідь була однозначною і він вискочив геть із зали. На другий день зник і “денді”. А ще через тиждень мене викликав голова Товариства Петро Петрович Толочко й оголосив, що відділ у якому я працював скорочується повністю. Я подякував за співпрацю й допомогу і вийшов.

Острів Хортиця… а тут ще ця Перша Українська виставка “націоналіста” Івана Гончара – це було занадто! Так я залишився вже вдруге на вулиці – без роботи і без засобів існування. Почались проблеми з родиною…

Пам’ятаю ми з Іваном Макаровичем переживали не моє звільнення, і навіть не мою родину, а те, якби й виставку не закрили.

От тоді й виявилась глибока людська інтимна риса Івана Макаровича. Коли ми сиділи в Світлиці, він обійняв мене і довірливо сказав: «Ось ця хата – вона твоя, переїжджай до мене й будем жити разом. Петра ти знаєш, будеш моїм другим сином…» – він говорив просто, але я відчував його сердечне хвилювання і його непересічну щирість. Він тримав мої руки в своїх, я притис його до моїх грудей і обійняв – хвиля невимовної любові охопила нас своїм білим незайманим рушником, вишитим червоними і чорними нитками… Але серця мрійників до червоних і чорних ниток завжди додають Золотої Радісної Барви Свободи! І цими Золотими нитками, які пов’язували всі ті тисячі витворів Чарівного Мистецтва в Єдиний Вінок Української Культури, а кожного з нас, українських мрійників і Казкарів ті Золоті нитки уєднували з мільйонами тих, хто дні і ночі працював на землі і під землею… Ся Золота смужка в рушникові української Долі незримо, але відчутно вишивалась Золотою Енергією Безкінечного Духа! Так, Іван Макарович був Реалізованою Людиною, так само, як Григорій Сковорода, тому він оминав церкви, але був глибоко віруючою людиною. Він прикладав руку до серця і говорив: Бог не в церквах, Бог ось тут. Він був Людиною з Легенди: завжди стрункий, ошатно вбраний, опромінений великою вірою і великою Любов’ю до всього сущого: навіть до його власних гнобителів – благородне Просвітлене Серце, “сповнене шляхетного гніву”, до зло-діячів, дуже легко одходило – він пробачав і їх! Але був наполегливим у досягненні Спільної Мети: Свободи! Краси! Поступу! Дуже багато ми гомоніли і про справжнє духовне відродження славного Козацтва, яке на прапорі Свободи носило Тризуб Великого Бога-Батька Сіви (індоєвропейського Шіви) і Святий Образ Великої Богині-Матері Покрови (Сіви-Пасіки). Навіть пропонував мені зайнятись цим особисто. Але, бачачи ці зовнішні “картонні” облаштунки відроджуваного козацтва, розуміли, що завчасно. Пам’ятаю, відповів тоді: “Ще не час!” Але на всі установчі 3’їзди – і козацтва, і кобзарства, і краєзнавства, і українознавства з Іваном Макаровичем ми ходили разом. Він казав: «Сідай біля мене, ось тут». Або ж інколи він підштовхував: «Іди скажи твоє слово – зараз воно якраз потрібне людям». Інколи я слухався Майстра, але інколи, по моїй вродженій скромності відмовчувався – най говорять інші! Отак ми й жили ці останні три роки разом. А Виставка? Чиновники побоялись народного гніву і дивним чином Виставка Івана Макаровича Гончара перетворилася на постійнодіючу демонстрацію (тривала цілих два роки! – нечувані терміни як на ті часи!) і туди, за благословінням Майстра-Патріота приходили новостворювані українські організації з усієї України. Нараз я зібрався їхати в чергову етнографічну подорож на Кіровоградщину, куди мої друзі “Ексампійці” (вірніше буде “Уксампійці”, тобто “Співучі Укрії”) запрошували дослідити наш Український Стоунхендж – острів Великої Богині-Матері. Іван Макарович на той час вже нездужав, але поцілував мене, я його і він так ніжно і довго-довго мовчки дивився в мої очі і сказав: «Пам’ятаєш нашу розмову про Сковороду, про індійського Ґанді? От якби побачити Вільну Індію, як вони там…» (Калинове Серце Старого Майстра протягувало, вплітаючи тоненькі Золоті ниточки Українського Духу до чистого полотна індоєвропейців. Така ж сама доля як і Доля України: 350 років під копитом колонізатора! «А тепер їдь… швидше…», – прошептав Батько і замовк. Скоро ми попрощались і я від’їхав в експедицію в географічний Центр України – Кіровоградщину. І звісно, й не здогадувався, що та зустріч наша була останньою…

За перегонами років я багато чого зрозумів із Таїни його Невидимого для мене переходу в Небесні Обійми Творця: Він ніби відтрутив мене подалі від себе – щоб я не бачив його мертвого, зате завжди пам’ятав Живого! Дописавши до цього місця несподівані зимово-білі калинові кетяги сліз вискочили з мого серця і покотились на землю…

І таким мій Батько й залишився для мене на Віки Живий!» Вічно наш Український Калиновий Медіум (Медіум – це Посередник між видимим матеріальним Мікро-світом людей і Невидимим Тонким Божественним Макро-світом Всесвіту). Навіть зараз, після 9 років розлуки з любою моєму серцю Україною після всіх моїх мандрів по Індії та Європі нараз зупиняюсь і запитую себе: чи не це була остання мрія мого Батька?!

Василь Хитрук

21.01.2005

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати