Іван Сколоздра: остання зустріч

01 грудня 2010 о 13:07 | Митці, Статті

Перші подихи весни, середина березня 2008 року. Ми поспішали на Львівщину, де в невеликій, але затишній хаті у селі Розвадів на нас чекав Художник – Іван Миколайович Сколоздра. Вже кілька років він мужньо боровся з тяжкою недугою, довгий час не вставав з ліжка, а цієї весни сталося диво – хвороба відступила… Митець сповнився новими творчими задумами, радів кожному дню, кликав до себе друзів, відкривав своє велике серце кожному спраглому щирого спілкування з ним і його творіннями. Яким було наше здивувавння, коли на зустріч нам вийшов статечний і шляхетний чоловік з доброю посмішкою і лагідними світлими очима. Особлива натхненна енергія йшла від цієї людини, якась старосвітська українська інтелігентність випромінювалася тим ніжним велетнем, котрий не завжди знаходив розуміння і підтримку серед односельців і родичів.

Мені пригадалася перша зустріч з майстром років з п’ять тому, коли я готувала матеріал про нього до журналу «Народне мистецтво». Ми йшли вулицею Сагайдачного і довго розмовляли. Він переповідав мені своє життя і я мимоволі зачаровувалася його поетичною мовою, глибиною мислення і філософією роздумів про сутність людського життя. Це був дійсно художник-мислитель, загублений у вирі сільської суєтності. Власної сім’ї Іван Миколайович не мав, тож всього себе віддавав своїм творінням, які були йому за рідних дітей, а для нас його картини поставали своєрідними віконцями у світ його душі…

Стараннями вірних друзів і пошановувачів творчості цього художника, скульптора, поета і філософа 15 – 16 березня у районному Палаці культури міста Миколаїв було скликано другу «Книжкову толоку». На цьому мистецькому заході, на якому поряд із книжковим форумом, названому місцевою просвітницею Іриною Козар «духовним бенкетом», і виступами провідних літераторів України було проведено круглий стіл «Воскресіння духу», присвячений постаті Івана Сколоздри.

Сколоздра

Своєрідним камертоном чудового вечора стала Народна артистка України Ніна Матвієнко, грунтовний аналіз феномена Сколоздри провів голова Міжнародної громадської організації «Українське Реріхівське товариство», член Міжнародної ліги захисту культури Володимир Козар, від Українського центру народної культури «Музей Івана Гончара» виступали Петро Гончар і Тетяна Пошивайло, від Національної спілки майстрів народного мистецтва України – Ігор Пошивайло. У виступах пролунало занепокоєння існуючою ситуацією довкола видатного мистця і його мистецького спадку, наголошувалося на необхідності створення музею-садиби художника й охорони його творчого доробку. Так, Ніна Матвієнко палко запевняла присутніх: «Іван Сколоздра оглух від чекання. Він – дитина, якої світ не бачив. Сколоздра зберіг оцю чистоту у своїх роботах. Не кидайте цього чоловіка. У нього забрали все. Але те, що залишилося – невеличкі кімнатки і його посмішка…» Петро Гончар також емоційно переконував місцеву громаду і владу взяти на себе ініціативу і створити для Сколоздри громадський музей, аби це унікальне місце все взяти під опіку. Тут таке місце, що варто створити музей-садибу». Володимир Козар, земляк Івана Миколайовича, дав оцінку подвижництву Сколоздри: «Це – не просто загальнодержавна цінність, це – світова цінність. І не можна до цього ставитися байдуже. Таких людей треба оберігати при житті. Тут має бути меморіальний музей світового рівня. І дуже сумно, що цей Великий Майстер, дійсно академік народної творчості, не може почути того, що ми можемо сказати. А йому це потрібно, щоб підтримувати вогонь… Ми зараз все зберігаємо, а найцінніше, що створив Бог – людину, ми не зберігаємо, немає такого закону, щоб захистити цю найбільшу цінність. А вони ж на вівтар пожертвували своє життя. Ні родини, ні дітей – все віддано мистецтву. Таких одиниці. Катерина Білокур, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко». Ігор Пошивайло говорив зокрема про те, що «На жаль, ми до кінця ще не усвідомлюємо, що значить для нас народна культура, народне мистецтво, народне мислення, що значить вміти творити своїми руками, що значить сказати «ні» ширпотребу. Бо це змінює нашу культуру, наші світосприйняття і світобачення…» і закликав засукати рукава та гуртом довести усі починання до логічного звершення.

Але найбільш пам’ятною була зустріч із майстром у його садибі, де гості перейнялися духом Маестро, тепло поспілкувалися з ним. Гостинний майстер, окрилений незвичною увагою до нього, натхненно розповів про свою творчу долю, згадував юність, водив закутками свого подвір’я та майстерні: «Коли я закінчив скульптуру, хотів працювати над гобеленом. Але це мені не вдалося. Не було барвників і за кордоном нікого не мав, щоб їх дістати. Якось, не маючи ніякого заняття, узяв вишні і намалював оцю першу свою картину. Всі її штурхають, обминають. А я люблю. Це щось таке на подобу Моделіані… А потім я почав працювати. Робіт було багато й різноманітні. Я багато їх понищив, подарував, але й дещо залишив. Та все ж я люблю барельєфи. Не знаю, чому… Але як би там хто не казав, а все таки в мене найкраще виходить оце чисто полтавське мистецтво живопису на склі». Ніна Митрофанівна від цієї зустрічі залишила такі слова у книзі відвідувачів садиби Івана Сколоздри: «Маленький дворик, де пронизуються тюльпани… А на пеньочках майже гноми – маленькі скульптури сторожать це затишне царство. Як живі й дуже натхненні в вічності самого господаря. В хаті живе їхній творець Іван Миколайович. Він ожив разом із природою. Його палочка-виручалочка водила нас як оповідач по всіх кутах його майстерності. Він жаліється, як дитина: «Оце і все, що залишилось, я все віддав до Львова…» А мені здається, навіть і ці крихти вцілілих шедеврів окрилюють святу спадщину великого майстра народу. Слава Богу за живий дотик до Великого!»

сколоздра

І насправді, творчість Івана Сколоздри, попри проведені численні виставки, написані статті та видані альбоми, зняті фільми все ще залишається для нас таїною. Він починав як гончар, спочатку виліплював іграшки, потім з’явилася скульптура. Від його ранніх робіт іде така велика щирість, що навіть не порівняється з будь-яким іншим професійним мистецтвом. Дитинність і проникливість – це його найвищі чесноти. За словами самого Івана Миколайовича, справжній мистець – це той, котрий має добре око, вмілу руку, багато весни в душі, любить землю, знає свій народ, його душу… Кожного, хто ознайомився із творчим доробком Івана Сколоздри, вражає безпосередність і щирість його образів, майстерність їх виконання, міфопоетичне підґрунтя творчості й сюжетна знаковість. І хоча у своїй творчості він виступає як митець із яскраво виявленим індивідуальним стилем письма, дещо відмінним від того, який нам доносить народна традиція малювання на склі, однак його образне мислення тяжіє до глибин народного світобачення. Незмінне кредо мистця завжди полягало у тому, що “Твір мистецтва має бути вищим за буденне людське життя”. Іван Миколайович був одним із небагатьох, котрі тримали срібну нить давньої малярської традиції, образотворив у повному самозреченні й усамітненні в рідному селі, утаємничено і самозаглиблено, мов той Козак Мамай під міфічним дубом.

Тож, всіляко хотілося допомогти цій великій людині, аби ще за життя вона зазнала цілком заслуженої пошани, любові та визнання. Київська толока продовжилася в Києві – Національна спілка майстрів прийняла рішення висунути Івана Сколоздру на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка. В Музеї етнографії та художніх промислів у Львові, куди потрапила більша частина творчого доробку майстра почала готувати до майбутнього 75-ліття майстра його персональну виставку й альбом народного малярства…

Та ніхто не знає свого дня і часу. Несподівана звістка з Миколаєва – Іван Сколоздра відійшов у кращі світи. Полинув за обрій, у вирій, на возі свого духовного надбання, тим Чумацьким шляхом, який так часто зображував у своїх картинах, залишивши нам свої рукотворні одкровення на утвердження національних ідеалів Добра, Краси й Гармонії у нашому бурхливому сьогоденні.

2008 рік

Тетяна Пошивайло,
мистецтвознавець

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати