Іван Гончар: Я ніколи не думав про славу

Хоч як парадоксально, вже котрий рік у господу по вулиці Січневого Повстання приходять лише спеціалісти для консультацій та близькі люди — свого часу хтось десь сказав, що музей у ній тенденційний. Впродовж сімнадцяти років ми робили вигляд, що у Києві взагалі музею Івана Гончара немає.

Він не скаржився, він працював. Бачив черги на колекцію Тутанхамона, сам ходив, збагнув, чому ажіотаж. Тільки ніяк не міг збагнути, з якого це часу народна культура стала тенденційною, з якого це часу її треба боятися. Так само їздив, досліджував, збирав та вивчав експонати, так само ліпив і малював, поєднавши свій талант із стихією народної культури.

Сьогодні врешті ми можемо гідно оцінити працю подвижника. Та мова не лише про це. Люди дзвонять, просять прийняти — розповісти, показати, а він дедалі частіше відмовляє: тісно. Потрібно розширювати експозиційні площі.

Були пропозиції: Яготинський музей збирався збудувати в Яготині окремий будиночок — мовляв, байдуже, де бути, аби в гарних умовах; Музей народної архітектури та побуту в Пирогові хотів закупити Гончарову колекцію народних скарбів для своїх фондів, не збагнувши, очевидно, самої суті явища, розполовинивши його: окремо — колекція, окремо — власне мистецький доробок Гончара…

Кожен із варіантів не вирішує справи так, як вона того варта. Найоптимальніше, очевидно, розширити музей тут-таки, на місці, де він склався як комплекс і вже відомий, бо можливості є і цілком реальні, і створити єдиний музей-садибу Гончара як взірець того, чого може досягти митець у своїй творчості, взявши за основу народну культуру. Прийшла пора глянути на суть справи без упередження і безкорисливу працю митця, якій віддано стільки сил і років, оцінити належно.

Невелика садиба в Києві по вулиці Січневого Повстання нічим особливим серед інших не вирізняється. Хіба — калина коло хвіртки: все-таки незвично як для міста. Хіба — численні скульптури між занадто вже густими крислатими яблунями: з різних причин садок останні кілька років не прочищався. Хіба — пишне буяння влітку лісових та городніх квітів: господар дуже їх любить…

Та знає цю садибу багато хто і в нашій республіці, і за її межами. Бо живе тут Митець, який розумів і шанував високу естетику та духовну вартість народного мистецтва, любив його любов’ю сина і в своїй творчості обрав його за провідну зірку.

…Це було п’ятнадцять років тому. Я, ще студентка університету, вперше переступила поріг цієї господи-храму і була не стільки зачарована красою і розмаїттям побаченого, скільки вражена-шокована тим, що все це, виявляється, МИСТЕЦТВО. Чи бувала я раніше в музеях? Та бувала ж. Але експонати під склом вітрин лежали якісь холодні, напівмертві, а тут вони жили, говорили, співали.

У моєму рідному селі на Вінниччині на той час дуже шанувалися барвисті тернові та «китайські» хустки, ще зрідка котрась із жінок одягала на весілля чи яку іншу гостину поверх вишитої сорочки разок-другий коралів, ще в багатьох хатах мовчазними білими птахами висіли по стінах рушники (на диво, висять вони в нас і досі — виявилися найстійкішими проти наступу прогресу), а от горщики-тарілки, мальовані мисники й скрині, підсвічники й ткання (а які ж вироблялися в нас уже за моєї пам’яті рядна й доріжки!) давно відійшли або невблаганно відходили, бо, як скрушно і воднораз чомусь сором’язливо казали люди, «не вписувалися» в нових, десять на дванадцять, високих хатах. Проворненькі невістки та дочки швидесенько міняли все «старе» на «нове», блискуче, магазинне, хоч, може, не раз старші господині хто тихіше, а хто голосніше й протестували проти такого самоуправства, мовляв, пам’ять, нехай би було, та сила молодих брала верх, і на тому все естетичне навчання-переймання закінчувалося.

Коли я йшла заміж, тато мене спитали: «Що хочеш — воли чи намисто? Я, звісно, вибрала намисто. У ціні це було те саме. А тепер, бач…» — і вона кивнула на наше заняття.Пам’ятаю, мама, аби ми, малі, не плакали й не відвертали її від якоїсь пильної роботи, кидала нам низку коралів — бавтеся! Низка, звісно, раніше чи пізніше рвалася, коралі розкочувалися, дещо збиралось, а на дещо й рукою махалося байдуже: «Е, подумаєш, цінність велика! Не нажили скарбів, то вже не наживемо».
Баба Федора, що котрий рік брала у нас молоко, чекаючи якось, поки мама подоять корову, мовила трохи здивовано: «І як-то воно, га? Коли я йшла заміж, тато мене спитали: «Що хочеш — воли чи намисто? Я, звісно, вибрала намисто. У ціні це було те саме. А тепер, бач…» — і вона кивнула на наше заняття.

Це вже потім, у шістдесяті, кинуться по селах цілі армії скупників — за безцінь забирати те, що ще збереглося. Крім коралів, які згодом опиняться в комісійних і добряче поповнять гаманці новоспечених «цінителів», не обминатимуться й сорочки, й хустки. «Оті, давні, давайте»,— тлумачитиметься бабкам-тіткам. Вони ж, зворушені увагою (ти глянь, це ж тільки подумати,— столиця приїхала, цікавиться!), витрушуватимуть зі скринь на світ божий злежані свої скарби, яким уже і ціни немає (а скупники потім утридорога перепродуватимуть ті скарби музеям). А ще ж таки було, було що витрушувати, хоч і пожежі-голодовки прокотилися, війна проповзла. Ще, скажімо, висів у нас при порозі мисник — нехитро різьблений, але такий дорогий нам, малечі, бо в ньому завжди після базару ховалися сякі-такі ласощі і багатозначно ставився втомленою маминою рукою прутик — для постраху і «науки». Ще зиму й літо стриміли на спеціально зроблених кілочках біля тину горщики й горнята для молока — непоказні в своїй старості-зношеності, але такі ж пахучі, особливо з печі, після випарювання. Ще взимку, коли не було великої роботи, бралися мама (іноді й сусідки приходили) до вишивання — о, то вже було ціле дійство! Спочатку підшукувався потрібний узір — хтось у когось перейняв, хтось сам придумав,— узір обговорювався із «знавцями» (а ними були чи не всі), тоді вибиралося полотно — і так то все без поспіху, із внутрішньою підготовкою до найголовнішого — власне шиття. І досі живуть у мені ті дні-свята, коли ми з братом та сестрою, прийшовши зі школи, заставали маму за “обичайкою”. У мами якесь величне, умиротворено-зосереджене обличчя, в хаті тиша, чути тільки — потріскують дрова в плиті. Ми, розбурхані морозом та черговою суперечкою, примовкаємо і, наскільки це можна, стараємося не шуміти — нас теж якимось чином заворожує той мамин стан. Чемненько обідаємо, а в мами ні-ні, та й забринить із другої кімнати пісня. Тоді ми й зовсім нишкнемо…

Ще, фарбуючи весною в цибулинні (щоб не линяли-таки) крашанки, мама залишить одно-двоє яєчок білими і нашвидкуруч, звичайними олівцями, розмалює їх, але візеруночки на тих писанках виходили завжди такі чудові. Ще… ще багато чого у нас тоді збереглося, та ніхто ніколи не говорив нам, що це  — ЦІННІСТЬ, КУЛЬТУРА, КРАСА, що це треба шанувати і пам’ятати. Воно шанувалось і пам’яталося само, мимоволі, бо доходило до серця. І лишалося там. Хай піщинкою, хай одним звуком, та лишалося…

І ось у Києві — ця господа-музей, цей сивий чоловік із добрими очима (очей, кажуть, не можна придумати, вони в людині такі, як і її душа, як сама людина) — скульптор, художник, виїздив, визбирав по краплині — і виявилося, це те саме, як згорнути докупи окремі жаринки: буде великий вогонь! Збирав не для перепродування — для роботи, для нового життя; багато що люди, відчувши безкорисливість Гончара, привозили, дарували самі; а скільки експонатів буквально врятовано від загибелі, як, скажімо, оті Мамаї з Полтавщини…

Зайве говорити, що звідтоді я по-новому глянула на всі ті речі, які ми іменуємо народною культурою. Раптом стільки голосів почулося у тому ж таки глиняному начинні, яким була багата моя Бершадщина (бо сьогодні зникає і це),— почулося у глечиках, тарілках, горщиках, макітерках; раптом стільки таїни озвалось у тривожних, завжди з темною основою (здебільшого чорною, це нині прекрасно відтворюють славетні клембівчани) поликах, вишитих низзю,— о моє Поділля, роздоріжжя історії, немало суму та сліз вигойдали у тобі вітри! (А ось чоловічі сорочки у нас чомусь веселіші.)

Невідомо, як би склалось моє життя без цієї зустрічі, та я дякую шляхам-дорогам за неї. Кажуть, завжди все складається так, як має скластись. І ніколи не забути мені тої одноденної поїздки з Гончаром ранньої осені до Гостомеля (Іван Макарович прочув, що там ще збереглись дуже цікаві різьблені надвіконня, і схотів замалювати), зустрічі з людьми, їхня гостинність і два чудові рушники з берегинями, вже старенькі, але такі багаті орнаментом, такі промовисті, які він купив — «Продаю, бо до сина збираюся», — у ще не старої небагатослівної жінки, що на прощання почастувала нас неймовірно смачним домашнім хлібом і молоком. Ніколи не забути мені його просвітленого обличчя, його щасливого вміння говорити з людьми, його захоплення їхньою душевністю — а був то не найлегший період у житті Гончара: приходили комісії, звучали закиди, не було замовлень, відверталися — з обережності — люди, що колись іменували себе його друзями.

II

Є долі, що, мов лакмусовий папірець, виявляють раптом і твою власну, твоє обличчя; є долі, ставленням до яких можна визначити громадянську вартісність особи. Такою, на моє переконання, є доля Івана Макаровича Гончара — звичайної радянської людини, великого ентузіаста й патріота рідної культури.

Він народився в багатодітній селянській родині села Лип’янки на Черкащині — славетному, багатому на історію та народні мистецькі скарби краї. Там здавна розвивалося ткацтво, вишивка, різьблення, жило чимало прекрасних казок, легенд, пісень, звичаїв; там, як і по всій Україні, побутувала прадавня чудова традиція: кожна, навіть суто утилітарна річ, оздоблювалась, прикрашалася. Це стосувалось одягу, посуду, жител, скринь, ба навіть ярма різьбилися. Дитяча поетична душа ввібрала те в себе, мов губка, — і понесла крізь усе життя.

Починався він як скульптор. Захоплення живописом, етнографією, збиральництвом прийшло трохи пізніше. Та на диво гармонійно поєдналося все це в одній людині.

Показати, охарактеризувати Гончара-митця всебічно — справа мистецтвознавців, і, гадаю, вона ще чекає свого часу. Моє ж завдання скромніше — розповісти читацькій аудиторії про його феноменальний домашній музей, поглянути очима цього чоловіка — глибокого знавця української народної культури — на деякі болючі проблеми нашого сьогодення. Недавно випало мені побувати в Державному музеї українського народного декоративного мистецтва УРСР. Іде переоформлення експозиції, буде після ремонту розширюватись активна площа. Питаю заступника директора по науковій частині, чи знає вона музей Гончара — до всього, від них він недалеко — і яка її думка про нього. «Музей знаю,— чую відповідь,— але питання, розумієте, складне, я до нього не зовсім готова. Без сумніву, колекція Гончара дуже й дуже цікава. — І обережно-делікатно: — Та ви, як видно, особа зацікавлена, вам краще звернутися до Ліди Орел, вона більш компетентна». — «Бачите, мені б хотілося почути саме вашу думку». — «Даруйте, але так несподівано… Це все так складно…»

Деякий час Гончар входив до художньої ради Музею українського народного декоративного мистецтва, стосунки складались якнайкраще. Та до Гончаревої хати люди йшли, а музей відчував скруту в цьому плані. От десь тоді й перебігла кішка — мовляв, ти конкуруєш, протиставляєш…

Кажу своїй співрозмовниці: зауважила в їхньому музеї не зовсім добросовісне виконаний етикетаж, — при багатьох експонатах він відсутній зовсім, при деяких є тільки вказівка на автора і регіон, а самої назви предмета немає, на значній частині текстівок, зокрема тих, що стосуються вишивок, відсутній ґрунтовний коментар: основа, нитки, спосіб шиття, орнаментика тощо, чимало елементарних граматичних помилок. «У нас мізерний штат — двадцять чоловік, а експонатів 65 тисяч,— не все встигаємо. А ще експедиції, розумієте?..»

Хтось із моїх знайомих, теж музейний працівник, пожартував колись: «Ми можемо обманути начальство, але відвідувачів — ніколи. Це вже перевірена істина».

III

Віденська академія мистецтв

Іван Гончар за роботою над скульптурною композицією “З поля бою”. Віденська академія мистецтв, літо-осінь 1945 р.

У Велику Вітчизняну війну Іван Макарович офіцером пройшов усю рідну землю та частину Європи — від Волги до Берліна, бачив, як гинуть люди, як, проіснувавши іноді не одне століття, безслідно зникають творіння їхніх рук. І поклявся собі: якщо тільки виживе — збиратиме і досліджуватиме народне мистецтво, популяризуватиме його. Для тих, що є, тих, що прийдуть потім.

Ось і понад сорок років минуло. Рідко в якому селі нашої республіки він не побував. Росла домашня збірка мистецьких творів, збільшувалась кількість дорожніх замальовок, сам Гончар збагачувався знаннями. Аналізував зібрані скарби, вивчав і класифікував їх, використовував у своїй творчості та науково-дослідницькій роботі. Пізньої осені 1959 року він переїхав у помешкання на Печерську і перевіз туди свою колекцію. Спеціально виділені для цього кімнати відразу ж набули вигляду домашнього музею, який поступово, з року в рік, збагачувався новими експонатами.

«Зрозуміло,— каже Іван Макарович,— із цією красою я не міг ховатися від людей. Спочатку запрошував до себе найближчих друзів та знайомих — художників, письменників, композиторів. Поступово, з ростом колекції, збільшувалося і число відвідувачів музею як проханих, так і непроханих. Популярність його настільки виросла, що я змушений був віддавати екскурсантам свої вихідні дні — суботу та неділю — з тим, щоб докладно ознайомити відвідувачів з народним мистецтвом та своєю збиральницькою працею.

Люди приходили як поодинці, так і цілими колективами. Серед відвідувачів було чимало гостей з різних міст країни, інколи і з-за кордону. Не раз траплялося так, що мені доводилося кидати роботу і в будень, приймаючи далеких гостей та задовольняючи їхню цікавість».

Народне мистецтво дає не лише наснагу і стимул для творчості, воно є також грунтом для формування мистецької особистості, і той, хто орієнтується на народну культуру, має незрівнянно більше можливостей виробити своє оригінальне обличчя як художник.Ні, така популяризаторська робота не могла стати його головною метою (для цього, вважав, існують державні музеї). Його ж найбільше турбувала власна творчість та наукове осмислення зібраних експонатів. День у день наполегливо працював (малював, ліпив), використовуючи свою збірку як матеріал для творчості. І сталось те, чому він потім дуже дивуватиметься і чому несказанно радітиме, мовби інтуїтивно йшов до цього: Гончар переродиться як митець. Він переконається, що народне мистецтво дає не лише наснагу і стимул для творчості, воно є також грунтом для формування мистецької особистості, і той, хто орієнтується на народну культуру, має незрівнянно більше можливостей виробити своє оригінальне обличчя як художник, творчість його тісно зрідниться з народом та його ідейно-естетичними ідеалами.

За останнє десятиріччя Гончар зробив, мабуть, більше, ніж за все своє попереднє творче життя. Він став іншим, виріс і в скульптурі, і в живописі, створивши сотні скульптур, картин, малюнків, які вважає своїм найціннішим мистецьким здобутком.

IV

Отже, зібрано і зроблено немало. В колекції — старовинний народний живопис, одяг (більше двохсот зразків) різних регіонів, художня кераміка, музичний інструментарій, зброя, різноманітні предмети домашнього вжитку, рушники, килими, вироби з металу, дерева, гутного скла… Все це стало основою для створення серії етнографічних сюжетних картин (темпера, акварель), умовно названої «Типи українців у народному одязі різних місцевостей та їхні звичаї». Це особлива серія. Митець документально точно відтворив деталі народного одягу, вишивки і ткацтва кожного регіону, народні типи та характер їхньої зовнішності, предметне оточення. Підбирав побутові сюжети: «Дівчина біля криниці», «Жінка за роботою», «Хлопець та дівчина на гулянні», «Дівчата віншують комбайнера» тощо. Є сцени народних звичаїв та обрядів — весілля, веснянки, обжинки, колядки. Серія дуже цікава в етнографічному плані, бо показує типові заняття сільського населення, його одяг. А до всього, вдалося уникнути зайвої статичності.

Крім того, узагальнивши збиральницький і мистецький досвід, Гончар готує унікальний за своєю наповненістю й цінністю історико-етнографічний фотоальбом — п’ятнадцятитомний збірник «Україна та українці». Це безпосередній наслідок поїздок, зустрічей. Матеріал у ньому розташований за регіональним принципом. Представлено багато сіл — найповніше, звісно, Київщину. Є сторінка і про мою Маньківку — урочисто дивляться з фотографій мої земляки, мої близькі й далекі родичі і мовби передають своїми поглядами щось важливе, щось несмертне і просять-наказують передати його далі, далі…

У збірнику — фотографії визначних людей того чи іншого села, району, фотографії мистецьких колективів, яких було особливо рясно після революції, родинні фото, пейзажі, фотографії пам’яток архітектури — сьогодні багатьох із них уже немає,— а також жител, речей хатнього вжитку, цікавих подій (скажімо, перший з’їзд комунарі?, засновники першого колгоспу тощо). Робота надзвичайно цінна і насамперед — фотодокументальністю зібраного матеріалу. З історичного та етнографічного боку збірник дає уявлення про те, як жили українці раніше, як одягалися, чим займались, які їхні звичаї, художня творчість. Кожну сторінку проілюстровано документальними малюнками народних виробів, ткацтва, вишивання, які побутують у даній місцевості. Тут Іванові Макаровичу треба було бути і графіком, і етнографом, і живописцем, і науковцем. Альбом згодиться всім, хто цікавиться краєзнавством та культурою рідного народу, вже не кажучи про спеціалістів. Він — своєрідний подвиг митця. І якби, крім збірника, Гончар не зробив більше нічого, то й за те був би вартий глибокої шани нащадків.

До нього зверталися і звертаються за консультацією багато керівників художніх колективів республіки — знають: Гончар дасть кваліфіковану пораду, покаже зразки, розповість про тонкощі та особливості як традиційного національного одягу, взуття, прикрас, так і самих дійств, пісень, танців. Еклектика, що останнім часом закралася у цю справу через брак знань або й, чого гріха таїти, байдужість, дуже шкодить формуванню естетичних смаків молоді. Та й хіба тільки молоді? Пригадую минулорічний огляд самодіяльних колективів України, заключний тур його проходив у Пирогові. Чарував красою досконало оформлений одяг львівських колективів, не відставали тернопільчани — приїхали хай не в зовсім нових, але СВОЇХ, місцевих-таки сорочках та чорних розшитих спідницях… І колектив із Волині — поцілувати руки тим старим жінкам, що привезли у київську осінь свої чисті, благородні пісні. Тільки ж, як виявилося згодом, один із районних «знавців-консультантів» порадив і наполіг одягтися в стандартні мальовані магазинні сорочки — мовляв, поплін, яскраві червоні фарби, ефектно! — і грубо зіпсував усю первісність, усю красу, якою багатий і цей край, і його чудові люди. І та сорочка в найстаршої із жінок, розшита калиною,— певно, ще дівоча, —  була мов чистий голосочок соловейка у мертвому саду.

Нам уже, якщо бути чесними, оскому набили незмінні шаровари в українських класичних п’єсах та котрий рік ті самі плахти й корсетки в нашого чудового, знаменитого на весь світ хору імені Григорія Верьовки, тоді як насправді народний одяг і значно багатший, і значно різноманітніший. І як заграла пісня, як збагатилось її сприйняття, коли фольклорна група автентичного співу, якою керує Моріка Пилипчак, постала перед нами в точно відтвореному одязі різних регіонів України. Яке ж це розмаїття, які скарби-перлини! Чому ж не помічаємо, чому нехтуємо?

Не зовсім гарне враження виносиш і з наших художніх салонів. Мало, що ціни там просто-таки астрономічні, та ще ж і якість — не виконання, ні, зроблено все добротно, а якість виробів — з погляду відповідності мистецькій правді, особливо одягу, — залишає бажати далеко кращого. Стилізація, що набула такого поширення зараз, — річ складна, вона вимагає високої культури і великого почуття міри виконавця. Де ви, бабусі-матусі, чому не навчили нас високого дива ТВОРИТИ, яке вміли самі? Те, що залишилося від вас, уже зношується, а на нове ми і не зугарні, й часу чомусь не знаходимо. Але в нас є бажання осягти цю красу, і, значить, ще не все втрачено.

Вкотре із благоговінням гортаю ті п’ятнадцять безцінних томів фотоальбому І.М.Гончара, вкотре вдивляюся в життя, що було і пройшло, але, на щастя, не безслідно, бо знайшлися руки, які не тільки по зерняточку зібрали наші цінності докупи, а й зігріли їх своїм серцем, і ті цінності, вірю, будуть жити, бо дуже й дуже потрібні нам сьогодні. І ще більше будуть потрібні завтра.

Загальнолюдська культура, як відомо, складається з культур національних, кожна з яких вносить у загальну скарбницю щось своє, неповторне. І наше українське народне мистецтво, будучи складовою частиною світового мистецтва, збагачує і доповнює його своїми надбаннями, на яких лежить печать яскравої самобутності.

Характер народного мистецтва визначається тими природними, історичними та суспільними чинниками, серед яких воно формувалося протягом віків, тому таке воно різне в усіх народів, тому викликає такий інтерес. За своєю сутністю народне мистецтво глибоко демократичне, бо створене самим народом, який за всяких умов життя прагнув до краси, до світла.

Якось в одній з телепередач про колискові пісні (прекрасне починання!) народна артистка УРСР Ніна Матвієнко сказала, що, на її думку, колискові пісні складалися найбіднішими, найобділенішими долею жінками, бо, не маючи ніякої опори, жінка в пісні вибудовувала собі й своїй дитині рай, просила долю бути милосердною до її кровинки.

Чи може створити пісню зла, підла людина? Ні. А якщо може, то тільки в ті хвилі, коли душа її очищається, прокидається до сонця й добра. Так само спекулянт не може творити шедеврів живопису, різьби тощо, бо фальш, як підземна вода, рано чи пізно вийде наверх і спотворить його працю.

Із зміною старого устрою життя, особливо з появою машинної техніки та масовою міграцією населення, народна творчість почала помітно змінюватись, набувати інших форм, а деякі її види й зовсім занепали.

До цього процесу треба підходити обережно й розумно, оберігаючи від забуття все найцінніше і завжди пам’ятаючи про те, що народні традиції в своїй основі глибоко гуманістичні, сповнені народної мудрості й краси. Слід зазначити, що самобутня народна культура має не лише суто мистецьку цінність, вона виховує в нас почуття патріотизму й гордості за наш талановитий народ.

У статті «Собі й нащадкам» («Правда», 10.09.1979) академік Д.Лихачов пише: «Любити свою сім’ю, свої враження дитинства, свій дім, свою школу, своє село, своє місто, свою країну, свою культуру й мову, всю земну кулю необхідно для моральної осілості людини… До патріотизму не можна тільки закликати, його слід дбайливо виховувати, виховувати любов до Батьківщини, її історії, до рідних місць. Без коренів у рідній місцевості, в рідній країні людина уподібнюється до степової трави перекотиполя».

Людина від народження інтуїтивно тягнеться до краси, праці, добра, а українці, як стверджує наука, взагалі ліричні за натурою. То чому ж сьогодні така неувага, навіть більше — зневага в частини молоді до народного мистецтва?

Іван Макарович

Спілкування з пресою

Ось невеличкий діалог з Іваном Макаровичем Гончарем, заслуженим діячем мистецтв УРСР.

— Мені здається, ми нині просто обманюємо самі себе. Так, нам у всьому бракує часу, нас глушить інформація. Соціологи і психологи визначають зменшення у світі доброти — людина, намагаючись вижити, вистояти перед натиском бурхливого століття, мимоволі стає егоїстом. Хочемо встигнути — за чим? Хочемо осягнути неосягненне. Відкинули все зайве. А що зайве? Пісня? Вишиванка?.. Звичайно, простіше, швидше купити магазинне, а то й зовсім не купити — обійдемося, благо паризька мода пропонує щось значно легше й елегантніше, як нам здається. Пристанемо. А там… А там і забудемо своє.

А народне мистецтво — не мода. Це — корені. Лляна українська сорочка підкорила світ простотою і довершеністю,— щоб переконатися, не треба їздити за кордон, можна зайти в київський магазин «Український сувенір» влітку. А чи є вишиваночки у наших дівчаток, чи шануємо ми свою красу?

І потім: що бачить маля щоденно у своїй хаті — голі стіни, сексуальні замальовки чи гармонію кольорів та знаків на рушниках? Що чує від матері — лайку чи лагідну колискову на ніч? Що знаходить за столом при гостині — тільки наїдки-напитки чи й тонке мереживо пісень, приповідок, легенд, освячених віками зичень-надій на весіллях та голосінь-прощань на похоронах? А що з усього цього скарбу знають сьогодні наші, особливо міські, діти? Через різні обставини поруйнувалась цілюща атмосфера традицій, і це дає тепер гіркі наслідки.

Звичайно, слід зважити, що нашою землею прокотилося дві страшні війни, вони зробили свою чорну справу. А ще… ще хтось колись сказав, що всякі колядки-вишиванки — патріархальщина, а може, й зло, що нове, соціалістичне життя створить і нову культуру. А культура ж неперервна, цього вчив нас ще Ленін. Вона, як вічне дерево, де гілки не можуть без стовбура й кореня. І в рушниках, і в різьбленні, і в картинах та килимах — не тільки краса ниток, ліній, форм,— там закодоване народне світорозуміння, там його етика і мораль, біль і надія.

— Чимало людей відкривають собі очі на народне мистецтво вже в зрілому віці. Особливо болісний цей процес для митця, бо доводиться багато що наверстувати, а то й переосмислювати.

— Народне мистецтво, витворене генієм народу протягом усієї його історії,— це невід’ємна частина нашої великої культури. Воно — матір професіонального мистецтва і невичерпне джерело його розвитку й збагачення.

Видатні композитори всіх часів і народів, у тому числі й радянські, добре знають ціну народному мистецтву, щедро використовують його в своїй творчості. Значно меншою мірою, на жаль, це стосується художників. Тим часом, на мій погляд, художник, котрий ігнорує народне мистецтво, позбавляє себе тих животворних джерел, які допомагають формуватися його власній творчій особистості, його національній визначеності.

Пригадую, як на всесоюзних виставках ми захоплювалися мистецтвом художників Грузії, РРФСР, прибалтійських республік, в якому найвиразніше проявлялися риси національної самобутності.

Я глибоко переконаний, що навіть при найвищому прогресі сучасної науки й техніки глибинні джерела народного мистецтва, традицій та звичаїв не втрачають для нас свого значення. Ігнорувати їх тим паче неприпустимо, бо повноцінної заміни немає, адже відомо всім, що на їхнє місце в сучасному побуті й прикладному мистецтві часто приходить безлика стандартизація.

— Не секрет, що  ми починаємо втомлюватися від швидкостей, від одноманітності наших будинків та нашого одягу. Наші душі прагнуть первісності почуттів, звуків, кольорів. У Києві не так давно з’явився ансамбль «Ренесанс», учасники якого, відродивши давні музичні інструменти, виконують на них твори давніших віків. Велике зацікавлення у любителів пісні викликала група автентичного співу при хорі імені Григорія Верьовки. Які ваші міркування про використання мистецтва минулого сьогодні?

— Ясна річ, мистецтво минулого вимагає критичного ставлення, розумного переосмислення і відсіювання всього морально віджилого й застарілого. Те саме стосується традицій та звичаїв, породжених за старого суспільного ладу. Осучаснення їх і вміле пристосування до нашого способу життя дало б змогу збагатити й доповнити нові звичаї та обряди, що народилися вже за радянського часу.

Взяти хоч би народні колядки та щедрівки — стародавні величальні пісні слов’ян, які побутували ще задовго до приходу християнства. Відомо, що церква спершу суворо боролася з цим звичаєм, намагалася його викорінити і лише потім, переконавшись у його життєвості, пристосувала до своїх релігійних свят. Колядки співали юнаки та дівчата, ходячи із зіркою (символом сонця) по хатах хліборобів-господарів і вітаючи їх та їхніх дітей з народженням нового року, зичачи рясного врожаю, щастя й добробуту. Ці пісні закликали хлібороба готуватися до весни, підносили його настрій, облагороджували його працю.

Чи ж не заслуговують ці пісні на те, аби їх осучаснити й використовувати в нашому побуті, при зустрічі Нового року? Такі спроби в Києві були і досить успішні (маю на увазі в 60-ті роки фольклорно-етнографічний ансамбль “Веснянка” з Київського університету — керівник  В.Нероденко, нині — хор Будинку культури Метробуду, який очолює Л.Ященко), але на жаль, не завжди це зустрічало підтримку: то не знаходилося приміщення для репетицій, то можливості виступити не було. Те саме можна сказати і про веснянки, свято Купала та інші прекрасні народні звичаї. Вже котрий рік свято Купала проводиться в Києві в Гідропарку, люди тягнуться до нього, бо це справді дуже красивий звичай. Знаю, що оживає він і по селах.

Відрадно, що вже другий рік українське телебачення використовує колядки у виконанні фольклорних колективів у своїй новорічній програмі, а цього року вони звучали біля новорічної ялинки на Хрещатику — це теж може стати прекрасною традицією.

— Наскільки мені відомо з преси, в Угорщині з народним мистецтвом дітей починають знайомити ще в дитячому садку. У школах урок музики — щодня! І молодь, якщо навіть захоплюється рок-музикою, то поряд із нею на дискотеках танцює і свій рідний чардаш; вихована на красі, гармонії, вона менше піддається чужому, потворному, недоброму впливові.

— Слід сказати, що в нас сьогодні ситуація повільно, але впевнено міняється. Забили тривогу вчителі — підхід до естетичного виховання школярів був неправильний. Час на уроках праці долучати дітей до того ж таки ліплення, вишивання, ткацтва, різьблення, а на уроках музики,— до народної пісні. Заговорили газети про народні промисли — в гонитві за планом, за цифрою ми не завжди були далекоглядні; об’єктивні, мудрі. Пригадую, як одного разу на Вінниччині мені довелося захищати гончарів від місцевих бюрократів, що руйнували віковічні гончарські печі. Я хотів оборонити гончарів, та був звинувачений у тому, що, мовляв, захищаю нероб та спекулянтів.

Ми, здається, зрештою зрозуміли: занедбати красу, а тим більше дозволити її знищити — це такий само злочин, як убити тварину в заповіднику, безневинно образити людину, розтринькати народні гроші. Бо краса належить вікам, є власністю всієї землі.

Я не ратую за те, аби ми завтра знову всі одяглися в свитки, шаровари й чоботи, аби демонстративно відмовилися від стандартних фабричних виробів, а перейшли на саморобні. Але що з більшою увагою, пієтетом ставитимемося до красивого, рідного, то надійніше почуватимуться наші діти — їм є на чому рости, і не будуть вони шукати тоді сумнівних чужих цінностей, потоптавши по-яничарському своє.

— І найнесподіваніше запитання: чи не сумнівалися ви, що вас зрозуміють колеги, друзі, учні? Чи все йшло у вас гладенько протягом цих тридцяти років існування вашого музею?

— Я вже говорив, що музей був потрібен насамперед мені як скульпторові, художникові. За славою я не гонився. І чи мене зрозуміють — якось теж не думалося. Знав, бачив, розумів, який багатий мій народ, які шедеври він має, творив раніше і творить тепер. І всякі спроби применшити їх, приховати, потоптати приречені на невдачу. Не так давно звучала на повен голос, та ще й сьогодні іноді проривається, думка, що з утвердженням нової історичної спільності — радянського народу — своєрідність національних культур та звичаїв є непотрібними пережитками, які стають на заваді зближенню нації. На мій погляд, така думка глибоко помилкова, бо кращі народні звичаї, при всій своїй самобутності, відзначаються глибокою людяністю, пройняті духом демократизму та колективізму. В них усе кличе до єднання людей, в них немає нічого, спрямованого на розмежування й протиставлення народів, на виховання якоїсь зверхності одного народу над іншим. Шовінізм органічно чужий самій природі нашої народної культури, він абсолютно неприйнятний для неї, — про це слід пам’ятати. Завжди.

Я зараз на цьому зупиняюся, бо справді траплялося чути від деяких недалеких людей безглузді звинувачення. Було образливо, звичайно. У музеї побувало багато людей — різного віку, різних професій, національностей. Без зайвої скромності скажу: маю вісім томів захоплених відгуків. І я щасливий. Хоч як дивно, але найпалкіше сприймали колекцію іноземці. Я був просто подивований і дуже вдячний їм, я гордився своїм народом і переймався повагою до їхніх народів, що зрозуміли й оцінили наше духовне багатство. Небагато погрішу, коли скажу: нам нерідко бракує гордості. Гордості за свою землю, за її людей, їхні здобутки. Це висока, необхідна наука — гордитися своїм. Не хизуватися, не виділяти, а знати, що це є, що воно варте шани серед інших, що завдяки набутим цінностям мій народ не невидимка на планеті, він є чимось вагомим, потрібним. Переконався: людина через глибоке пізнання себе, свого народу найкраще пізнає світ, інші народи, у житті й творчості яких є багато спільного.

Питали й мене, і сам я не раз, не двічі питав себе — чи потрібна моя робота? Якось прийшов один відповідальний чоловік, поважний такий, роздивився і хмикнув: «Нікому це не потрібне». Я не став питати, а що ж потрібне і чим він керується, висловлюючи такий присуд, і не став показувати йому ті томи людських відгуків. І навіть, повірите, не дуже образився — мені чомусь стало його шкода.

Багатьом відомі скульптурні роботи Гончара: пам’ятник Максимові Горькому в Ялті, Тарасові Шевченку в Яготині, Степанові Руданському та Миколі Трублаїні на Вінниччині, один його твір — «Молодий Шевченко» — зберігається в Третьяковці, робота «Тарас-водоноша» — в експозиції Державного музею Т. Г. Шевченка. Створена ціла серія погрудних портретів народних героїв — Максима Кривоноса, Івана Гонги, Устима Кармелюка, Івана Сірка, Максима Залізняка, Северина Наливайка… Скульптора дуже приваблюють народні характери. Має чимало творів, навіяних легендами та міфами нашого народу, в яких проблема буття осмислюється а філософсько-символічному плані; створено ряд портретів, у яких митець утвердив себе як психолог: образи письменників І. Котляревського, М.Драгоманова, Лесі Українки, О. Гончара, А. Малишка тощо.

Робіт багато, роботи, за визнанням знавців та критиків, цікаві. В січні 1988 року відбулася велика виставка з творчого доробку І. М. Гончара — так довго її чекав.

«Уперше виходжу з виставки окрилена і навіть трошечки горда…», «Ваше мистецтво потрібне не тільки українцям, а й нам, росіянам…», «Новими очима глянув на себе і свій край…», «Спасибі…», «Дякуємо…», «Захоплені…», «Вражені…», «Тут дух України та її славного народу…» — це лише краплина з книги відгуків, але й вона багато про що говорить. А ще майже на кожній сторінці — таке: «Пропоную висунути на Державну премію ім. Т. Г. Шевченка», «Хочемо дати посильний внесок на будівництво музею — потрібен номер рахунку», «Необхідно видати альбоми, буклети з роботами Гончара, з експонатами його колекції, монографію про автора та книгу його власних статей…».

Тісно в майстерні живописним та скульптурним творам. Давно тісно експонатам у одній, хоч і чималій кімнаті-музеї, а колекція і сьогодні постійно поповнюється. Не розв’язала питання і невеличка прибудова, що служить таким собі експозиційним залом.

Йому вже сімдесят сім. Скільки знаю, скільки приходжу, він завжди щось обдумує, робить, чимось клопочеться. Вже, на жаль, не те здоров’я, та справ, планів ще багато.

Ще хочеться поїхати на Харківщину, уважніше придивитися до давньої архітектури окремих сіл. Не все завершено і в п’ятнадцятитомному історико-етнографічному альбомі — треба  доповнити, уточнити деякі регіони, зокрема Стрийщину, Одещину, Закарпаття. Десять томів збірника вже можна давати до друку.

А люди приходять, просять показати експонати, проконсультувати. В майстерні чекає його рук підготовлена глина. Дні біжать.

Музей і майстерня злилися в одну науково-творчу лабораторію Митця. Тепер вони невіддільні, вони — його життя і доля, нерозривне ціле, його голос і його любов, вони обоє — його ТВІР. І за законом шани і розуміння, за законом недоторканності авторського творіння треба, аби так воно залишилося й надалі, аби майстерня і колекція жили разом. Митець цього хоче. Він цього, гадаю, своєю чесністю заслужив.

Наталка Поклад, 1988 рік

Share Button

Один відгук

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати