Іван Гончар і влада

01 листопада 2010 о 23:24 | Гончар і епоха

Іван Гончар і влада: конфлікт особистості та тоталітарної системи

Для тоталітарного режиму, який з кінця 1920-х років активно утверджувався на теренах СРСР, є властивим нищенння індивідуальності, якнайбільш повне підпорядкування особи системі. Офіційна ідеологія ставила за мету створення людини нового типу. Завдяки монополії на контроль за приватним життям забезпечувався тоталітарний конформізм, категорично недопустимими виявились опозиція й інакомислення. Проте, здійснення цього курсу наштовхнулось на суттєві перешкоди. Навіть під загрозою репресій, досить стійкі протестні настрої викликала політика, спрямована на русифікацію, нищення національної ідентичності українців, яка впродовж усього періоду її реалізації досягла „найбільших успіхів (і водночас й невдач) імперії” [1]. Разом з тим, треба брати до уваги, що „політика партії щодо української національної культури, за всієї видимої послідовності, також була „зигзагоподібною” <…>. Не доводиться, звісно, дякувати „непослідовності”, звивистості більшовицької „лінії” щодо української культури, – йдеться про її, української культури, вперту живучість і життєздатність, резерви регенерації” [2].

Зміна політичного курсу, започаткована ХХ з’їздом КПРС у 1956 р. і відносна лібералізація суспільно-політичного життя суттєво вплинули на повоєнну українську інтелігенцію. Як і в період „українізації” 1920-х років послаблення політичного режиму сприяло сплеску талантів, породило творчу розкутість, віру у те, що можливо демократизувати радянську систему. На цій хвилі пробуджується інтерес до зарубіжної та української народної культури, репресованих та замовчуваних сталінським режимом діячів. З’являється можливість заторкнути актуальні національно-культурні проблеми, серед яких, зокрема, важливе місце посідали: захист, збереження і продовження української культури, дещо більш об’єктивне дослідження історії. Зрештою, дуже важливо те, що з’явилась можливість гуртуватись задля обговорення наболілих проблем, шукати шляхи їх вирішення.

Постгеноцидне суспільство дуже болісно вишукує шляхи самоочищення. Наслідки радянського тоталітарного режиму стали надзвичайно руйнівними найперше в духовному вимірі. За таких обставин надзвичайно важливу роль відіграють особистості, здатні стати моральним авторитетоми, запропонувати цінності альтернативні офіційним, оскільки останні руйнували традиційний світогляд українців, віддаляли людину від її першоджерел.

Для багатьох людей, серед яких чимало ідейних комсомольців та комуністів, своєрідною школою самоусвідомлення стала оселя скульптора І.М. Гончара. Через народне мистецтво, атмосферу, яка панувала в його домі формувалось середовище, котре радикально відрізнялось, а тому автоматично ставало опозиційним тоталітарній системі. Важливо, що процес переоцінки цінностей відбувався під впливом народного мистецтва, в оточенні українських старожитностей, які господар звозив з усієї України.
Творча діяльність і формування колекції для І. Гончара були невід’ємними, взаємопов’язаними. Всі роботи І. Гончара-скульптора є національними і за тематикою, і за духом. Митцем рухали любов до свого народу, біль за його нелегку історичну долю, гордість за звитяги своїх співвітчизників. Це детермінувало відповідну реакцію суспільства і влади. Досить промовистими є такі приклади.

У серпні 1965 р. по Києву поширилася звістка, що в селі Шешори на Івано-Франківщині мають відкрити пам’ятник Тарасу Шевченку роботи І. Гончара. Ця подія зацікавила багатьох активних патріотів і відповідно спонукала владу перешкодити здійсненню цього заходу. „Очевидці розповідають, що всі гірські шляхи були блоковані міліцією. „Чужинців” відразу впізнавали і повертали назад переважно до Косова” [3]. Тим, кому все ж вдалося потрапити в Шешори, повідомили, що офіційне відкриття пам’ятника перенесли на тиждень пізніше. Тому відбулося неофіційне відкриття під стрілецькі пісні у виконанні львівського студенського хору „Гомін”, під натхненне прочитання „Катерини” та інших творів Т. Шевченка майстром художнього слова артисткою Т. Цимбал. Після цього, щоб не дратувати представників влади, присутні змушені були швидко роз’їхатись [4]. Проте подія ця залишилась в пам’яті, як один з прикладів активності національно свідомих українців, яких об’єднав образ Великого Кобзаря, увічнений І. Гончаром.

Помешкання скульптора стало джерелом натхнення для багатьох творчих особистостей, які під впливом побаченого не могли сліпо дотримуватись лише того, що було нав’язане їм методом соцреалізму. Відвідання оселі І.М. Гончара режисером „Укркінохроніки” В. Шкуріним та його товарашем В. Костенком стало поштовхом до створення фільму „Соната про художника”. Про цей візит свідчить запис В. Шкуріна в книзі відгуків, датований 11 березням 1966 р.: „Дорогий Іване Макаровичу! Немає слів, щоби виказати своє захоплення. Я тут своїми очима побачив, своїми руками приторкнувся й чув дивовижну історію своєї української землі. Цю історію мають знати всі [5]. У наступному 1967 р. фільм вийшов на екрани, але демонстрували його дуже короткий час.

У „Доповідній записці Київського обкому КП України про художній кінофільм „Соната про художника” від 15 серпня 1973 р. (під грифом „таємно”) вказано: „Фільм, що поставлений <…> режисером В. Шкуріним за сценарієм В. Костенка, позбавлений чіткого класового підходу до оцінки і зображення явищ минулого, ідеалізує старовину, в своїй основі він містить розповідь про скульптора І. Гончара, який допускає націоналістичні збочення… Головним об’єктом зображення у фільмі є приватне зібрання старовинних, переважно побутово-релігійного характеру, цінностей, яке І. Гончар намагався використовувати для поширення націоналістичних поглядів” [6]. Як наслідок – кінострічку знято з прокату і заборонено її демонстрацію. Сценаристу фільму В. Костенку винесли партійну догану за політичну короткозорість, а згодом звільнили з посади. Це була пересторога не знатися з опальним художником.

Однак, кінокартина через Українське товариство дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами була передана в Канаду, США, Францію та Чехословаччину. У зв’язку з цим 23 серпня 1973 р. на адресу ЦК Компартії України головою Українського товариства дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами В. Шевченко було відправлено інформацію такого змісту: “23 березня 1967 р. Комітет по кінематографії УРСР організував для Українського товариства дружби черговий перегляд кінофільмів, рекомендованих для надсилання за кордон. Комісія складалася з працівників Товариства разом з працівниками Комітету по кінематографії, серед інших відібрали кінофільм “Соната про художника” (2 частини, кольоровий, виробництво Укркінохроніки, 1966 р.).

Після цього Товариство замовило п’ять копій згаданого фільму українською мовою і в період з липня по вересень 1967 р. надіслало їх на такі адреси:
1.    Канада, Посольство СРСР.
2.    США, Представництво УРСР при ООН.
3.    ЧССР, Пряшів, Українське суспільно-культурне товариство – 2 копії.
4.    Франція, Марсель, відділення Асоціації “Франція-СРСР” (для передачі українському осередку у Франції).
Зараз Товариство вживає заходів для вилучення цього фільму з установ організацій, яким він був надісланий в 1967 р.” [7].

Вказані заходи обумовлені тим, що з середини 1960-х років відбулась зміна політичного курсу, пов’язана із зміщенням М. Хрущова і подоланням наслідків його політики. Ці процеси в УРСР загострилися, коли до влади, на зміну відносно толерантному до національно-культурних питань першому секретарю ЦК КП України П. Шелесту, у 1972 р. приходить В. Щербицький. Останній впродовж усього терміну свого перебування на найвищій керівній посаді республіки досить послідовно здійснював лінію Кремля, спрямовану на боротьбу з українським націоналізмом. Саме на 1970-і роки припадає пік переслідувань та політичних репресій проти інакодумців у повоєнні роки. Важливу роль у цих процесах зіграли секретар з питань ідеології ЦК КП України В. Маланчук (1972 – 1979) та голова КДБ УРСР В. Федорчук (1964 – 1970), який після успішної роботи в Україні був призначений головою КДБ СРСР (1970 – 1982).

На хвилі цієї політики визріла необхідність зруйнувати те середовище, яке виплекав І. Гончар та його однодумці. З метою знешкодження притягальнсті художника та його оселі здійснюються заходи, спрямовані на те, щоб відібрати у нього колекцію і віддати її в державний музей. Спочатку пробували з ним домовитися – пропонували купити колекцію, а коли він не погодився, вдавались до погроз. І. Гончара старалися ізолювати, людей, які з ним спілкувались, попереджували про неприємності, якщо контактуватимуть з опальним художником. Фактично художник перебував „під ковпаком”: його твори не виставлялись, досягнення замовчувались, митця дискредитували, лаяли як „націоналіста”, за ним постійно стежили. Про свої пригоди зі “шпиками” І. Гончар писав у щоденнику: “Опікували мене по всіх можливих каналах – поштою, телефоном, і особливо сліжкою по п’ятах <…> різними засобами, як через пресу, так і усно. Мій дім на протязі більше 20 років <був> під постійним пильним наглядом всевидющого ока. <…> Мене не лише переслідували, як націоналіста чи дисидента, а й погрожували спалити мій дім…” [8].

Окрім того, підступи готували у середовищі митця, завербовуючи відвідувачів його будинку. Значний резонанс мав лист одного з гостей хати-музею поета М. Холодного майбутній невістці І. Гончара співачці Н. Матвієнко. Нібито хвилюючись за талант самобутньої співачки, автор висловлював думку, що, потрапивши до музею, вона сама стала експонатом, перестала розвиватись. Про саму колекцію М. Холодний писав, що “у хаотичному вигляді вона має сумнівну вартість” [9]. Цей лист, підписаний псевдонімом Дмитро Явір, опублікований і поширюваний каналами “самвидаву”, викликав обурення, а особливо, коли стало відомо, що у березні 1970 р. автор сам написав відповідь на свою провокацію. Зрозуміло, що М. Холодний діяв, виконуючи певне завдання, прагнув знеохотити бажаючих відвідувати оселю І. Гончара, нівелювати значимість його колекції, пересварити його оточення.

Після низки попереджень, 18 квітня 1972 р. І.М. Гончара виключили з партії “за невиконання рішення бюро Печерського райкому КП України за пропаганду антипартійних поглядів по національному питанню” [10]. 12 квітня 1973 р. на зборах партійної організації Спілки художників УРСР було порушене питання про можливість перебування І. Гончара у Спілці та збереження за ним звання „Заслужений діяч мистецтв УРСР”.  Проте, остаточно це питання так і не було вирішене [11].

Все це призвело до того, що митець намагався уникати нав´язливої опіки влади, що, як свідчать документи, іноді призводило навіть до курйозів. Так, у “Доповідній записці про збори партійної організації Спілки художників України”, зокрема, зазначено, що “в день народження Гончара секція скульптури запросила його до спілки, щоб привітати, але т. Гончар відмовився, заявив, що дуже хворий. Коли ж представники секції і партбюро поїхали до нього додому, то виявилося, що він святкує свій день народження з колишнім керівником та учасниками хору “Гомін” [12].

Таким чином, І. Гончар та його однодумці, які попри репресії, не зрікались своїх переконань в латентній чи відкритій формі протистояли політиці радянської тоталітарної машини, й зуміли вистояти в цьому протистоянні, стати своєрідними епіцентрами опору від яких концентричними колами поширювалось інакодумство. Саме такі поодинокі постаті стали суттєвою перешкодою на шляху однозначного вирішення національного питання на просторах СРСР в руслі політики “злиття націй”.

Період утисків та переслідувань, що тривав близько двох десятиліть, митець присвятив праці, яка й допомогла вистояти. Слід зазначити, що замість дискредитувати, дії влади надали ще більшого авторитету художнику та його надбанням. На хвилі перебудови в СРСР та з проголошенням незалежності України, відбулися зміни і у ставленні влади до життєвої позиції І. Гончара – прийшло офіційне визнання його титанічної праці.

Джерела:

1.    Русначенко А.М. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років. – К.: Видавництво імені Олени Теліги, 1998. – С. 44.
2.    Дзюба І. Про „демократичний нігілізм” // Між культурою і політикою. – К.: „Сфера”, 1998. – С. 54–55.
3.    Плахотнюк М. Наше діло нам святе // Українська культура . – 1997. – № 1. – С. 29.
4.    Там само.
5.    Шудря М. І горів, і яснів, і страждав // Київ. – 2003. – № 5. – С. 188.
6.    Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України). – Ф. 1 – Оп. 25. – Спр. 869.– Арк. 44 – 45.
7.    Там само. – Арк. 46.
8.    Гончар І.М. Як мене опікували. Рукопис. // Архів Музею Івана Гончара.– КН-2823. – Арк. 1, 7
9.    Відкритий лист до Ніни Матвієнко // Український вісник. Випуск III. Жовтень 1970. – Балтимор – Вінніпег, 1971. – С. 56.
10.     ЦДАГО України. – Ф. 1. – Оп. 32. – Спр. 657.  – Арк. 134.
11.     Там само.
12.     Там само.

Любов Крупник,
кандидат історичних наук,
старший науковий співробітник НЦНК „Музей Івана Гончара” (2003-2007)

Share Button

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Відгуки
Опитування

Звідки ви дізналися про Музей Івана Гончара?

Результати